Пертська красуня - Сторінка 22

Його немічний дух, мов гой хамелеон, уподібнювався єству тієї людини, на чию твердішу вдачу він тоді саме спирався, шукаючи поради й підтримки. І коли Роберт відмовлявся від послуг одного з членів своєї сім'ї і здавався на поради іншого, то звичайно наставали круті зміни в усіх його заходах, і це не тільки кидало тінь на добре ім'я короля, а й підточувало безпеку держави.

Тож і не дивно, що католицьке духівництво мало вплив на монарха, так само доброго в своїх намірах, як і безвольного в ухвалах. Роберта мучило не лише усвідомлення своїх уже допущених помилок, але й гнітючий страх перед новими дрібними прогрі-хами, які щокрок чигають на забобонну й полохливу душу. Тим-то навряд чи треба додавати, що церковники різноманітних напрямів домоглися неабиякого впливу на нерішучого державця, хоча, щиро кажучи, за тих часів такого впливу не міг уникнути ніхто чи майже ніхто, хай би там як рішуче й твердо він ішов до своєї мети у справах мирських...

Та облишмо нарешті цей довгий відступ, без якого читачеві, певно, не легко було б зрозуміти те, про що ми розповімо далі.

Отже, король незграбно, важко підійшов до свого м'якого крісла під розкішним балдахіном і сів з насолодою лінивої людини, яка довгенько мусила стояти в незручній позі. Коли вже він сидів, його благородне обличчя лагідного старого прибрало доброзичливого виразу. Сповідник лишився перед королем стояти, ховаючи за глибокою шанобою властиву йому погордливість у манерах. Це був чоловік років сорока-п'ятдесяти, в його чорний чуб ще не закралося жодної сивої волосинки. Гострі риси обличчя і проникливий погляд свідчили про хист, завдяки якому ве-лебний отець досяг високого становища не тільки в своїй общині, а й у королівській раді, яка часто користалася з його послуг. Виховання та звичай навчили його дбати насамперед про розширення влади й багатства церкви, а також викорінювати єресь, і пріор, щоб досягти того й того, вдавався до всіх засобів, приступних його становищу. Однак віру свою він любив щиро, самовіддано і з тим переконанням, що керувало всіма його буденними ділами. Вади пріора Аксельма, які штовхали чоловіка на прикрі помилки, а то й жорстокі вчинки, належали скоріше його часу та становищу, тоді як його чесноти — тільки йому самому.

— Коли все буде залагоджено,— сказав король,— і моя дарча грамота закріпить за цим монастирем обіцяні мною землі, то як ви гадаєте, отче, чи заслужу я тоді ласки нашої святої матері церкви і чи матиму я право називатися її смиренним сином?

— Безперечно, владарю мій,— відповів пріор.— Я молю бога, щоб таїнство сповіді спонукало всіх синів і дочок церкви так глибоко усвідомити свої помилки і так несхитно прагнути їх спокутувати, як ви. Але з цими словами втіхи, владарю мій, я звертаюся не до Гоберта, короля Шотландії, а тільки до мого покірного й благочестивого покутника Роберта Стюарта Кар-ріка.

— Ви мене дивуєте, отче,— відказав король.— На моєму сумлінні не так багато провин, скоєних з мого королівського обов'язку,— адже я прислухаюся не стільки до власної думки, скільки до слів моїх мудрих радників.

— Саме в цьому й криється небезпека, владарю мій,— підхопив пріор.— Всевишній бачить у вашій величності, в кожній вашій думці, слові, вчинку покірного слугу святої церкви. Та є лихі радники, які дослухаються голосу свого грішного серця і зловживають добротою та поступливістю нашого монарха. Вони вдають, ніби служать його мирським ділам, а самі тим часом намагаються завдати шкоди всьому, що веде до вічного життя.

Король випростався в кріслі і мав тепер поважний, владний вигляд, який йому дуже лнчив, хоч Роберт прибирав його й не часто.

— Пріоре Аксельм,— промовив він,— якщо в моїй поведінці — поведінці чи то короля, чи то приватної особи — ви побачили щось гідне такого суворого осуду, який я почув у ваших словах, то ваш обов'язок — розповісти все відверто, і я вам це наказую.

— Я вам скоряюся, владарю мій,— відповів пріор і низько вклонився. Потім випроставсь і, прийнявши належну своєму санові позу, промовив: —Вислухайте з моїх уст слова нашого святого отця папи римського, намісника святого Петра, кому передано ключі від царства небесного і право всі узи земні скріплювати й розривати. Ось вони: "Чом ти, о Роберте Шотландський, на єпископський трон святого Андрія не прийняв Генрі Вордло, якого призначив папа римський? Чом уста твої промовляють про готовність вірно служити церкві, а діла свідчать про зіпсутість і непокірність твоєї душі? Кращеє коритися, ніж приносити жертви".

— Велебний отче,— сказав монарх, тримаючись так, як і належало його високому званню,— ми можемо й не відповідати на ваше запитання, оскільки воно стосується особисто нас і блага нашого королівства й не має нічого спільного з нашим сумлінням.

— Ох! — зітхнув пріор.— А чийого ж сумління воно стосуватиметься в день страшного суду? Хто з ваших титулованих лордів чи багатих городян заступить собою короля перед господньою карою, яку він на себе накликав, вирішуючи церковні діла по-мирському? Знай, могутній владарю, якщо навіть усі рицарі твого королівства спробують захистити тебе щитами від огненного грому небесного, вони однаково всі згорять, мов пергамент над розжареним горном.

— Добрий отче пріор,— сказав король, полохливу душу якого не могли не вразити такі слова,— їй-богу, ви судите мене занадто суворо. Під час моєї останньої хвороби, коли Шотландією правив мій намісник граф Дуглас, воля примаса на жаль, наштовхнулася на опір. Отож не докоряйте мені за те, що сталося, коли я не міг правити королівством і мусив передати свою владу іншому.

— Величносте, своєму підданому ви сказали достатньо,— відповів пріор.— Та коли вже та перешкода виникла, як вас заступав граф Дуглас, то легат 2 його святості бажає знати, чому її не усунули одразу ж по тому, тільки-но король знов узяв владу до своїх рук? Чорний Дуглас здатний вчинити багато чого — більше, мабуть, ніж дозволить собі будь-хто з підданих у цілому королівстві. Та граф не може стати між королем і його сумлінням, як не може звільнити вас від обов'язку перед святою церквою, що його поклав на вас королівський сан.

— Отче,— мовив король, втрачаючи терпіння,— ви судите надто категорично. Вам слід було б принаймні зачекати, поки ми самі знайшли б якусь раду. Такі незгоди виникали не раз за правління наших попередників, і навіть благословенний предок король Давид Святий жодного разу не поступався своїми монаршими привілеями, не спробувавши спершу за них поборотися, хоч це і втягувало його в суперечки з самим папою.

— Щодо цього великий і добрий король не був ні святий, ані безгрішний,— сказав пріор.— Тим-то йому судилося зазнати поразки й ганьби від ворогів, коли він підняв меч проти знамен святих Петра й Павла, а також святого Іоанна Беверлійського

Примас — найголовніший серед єпископів у країні. Легат—— папський посол.

у війні, яку й досі називають війною за корогву. Щастя ще, що Давида, як і його біблійного тезка, сина Ієссея, кара спостигла на землі і той гріх не повстав проти нього в страшний день божого суду.

— Гаразд, добрий пріоре... Гаразд... Поки що годі про це. Дасть бог, святий трон не матиме причин нарікати на мене. Пречиста діва мені свідок, я й заради корони, якою увінчаний, не візьму на душу гріха завдавати шкоди нашій матері церкві. Ми й раніше потерпали, що граф Дуглас надто любить свою славу і тлінні блага цього минущого, марного життя і не дбає належно про спасіння своєї душі.

— А зовсім недавно,— провадив пріор,— Дуглас зі своїм почтом у тисячу придворних та слуг самочинно став на постій в Абербротському монастирі, й тепер абат змушений годувати і його людей, і коней. Граф це називає гостинністю, на яку він має право,— адже монастир, мовляв, засновано на пожертви його предків. Та для монастиря краще вже було б повернути Дугла-сові його землі, ніж терпіти таку здирщину. Адже це нагадує швидше наскоки грабіжників з гір, отих знахабнілих дикунів, ніж поведінку барона-християнина.

— Чорні Дугласи,— мовив, зітхнувши, король,— це таке поріддя, якому не скажеш ♦ні". А втім, отче пріор, я, мабуть, і сам стаю схожим на такого непроханого гостя. Бо вже довгенько живу в вас, а утримувати день при дні мій почет, хоч і куди менший, ніж у Дугласа, для вас теж досить обтяжливо. У нас, правда, заведено розсилати двірських інтендантів і якомога полегшувати ваші витрати, та все ж, якщо ми завдаємо вам клопоту, то нам, певно, годилося б уже вирушати в дорогу.

— Що ви, бог з вами! — вигукнув пріор, який, хоч і прагнув влади, однак скупий не був, а навпаки, навіть славився добротою і щедрістю.— Запевняю вас, домініканський монастир у змозі виявити своєму суверенові ту гостинність, з якою відчиняє двері перед кожним блукальцем будь-якого стану, ладним прийняти її від покірних слуг нашого святого заступника. Ні, мій королю і владарю! Приходьте з почтом навіть удесятеро більшим, ніж цей, йому тут однаково не бракуватиме мірки вівса для коней, оберемка соломи на ночівлю та окрайця хліба чи миски юшки, поки все це є в монастирських коморах. Одне діло витрачати прибутки церкви, багато більші від скромних потреб ченців, на пристойний і належний прийом вашої королівської величності, а зовсім інше — коли їх силоміць забирає в нас ватага грубіянів, які звикли грабувати скільки мога.

— Прекрасно, мій добрий пріоре,— сказав король.— А тепер вабудьмо на хвилю про державні справи. Чи не розповість нам ваша велебність про ге, як славні жителі Перта зустріли Валентинів день? Сподіваюся, весело, добропристойно й мирно?

— Щодо веселості, владарю мій, то в таких речах я розуміюся мало. А ось чи мирно... Сьогодні перед світанням кілька чоловік, двоє з них тяжко покалічені, постукались до нас і попросили пристанища. За ними гналися з вигуками "Держи їх!", "Лови!" городяни в самих сорочках, з палицями, кинджалами, сокирами й навіть дворучними мечами. І всі кричать один поперед одного й погрожують забити бідолах на смерть. Городяни не вгамувалися й тоді, коли наш воротар їм сказав, що втікачі сховалися в церковній галілеї *. Вони ще довго горлали, гупали в задні двері й вимагали, аби їм видали людей, які нібито їх скривдили. Я вже потерпав, величносте, що ті несподівані й грубі крики порушать ваш спокій...

— Порушити мій спокій вони, звісно, могли б,— промовив король.— Та щоб гармидер бійки був для мене несподіваним...