Пертська красуня - Сторінка 24

Ротсей цієї вади не має.

— О, ручуся життям, таки не має! — сухо відповів Олбані.

— Гріх сказати й те, що в Ротсея мало здорового глузду чи рішучості,— провадив нещасний монарх, захищаючи сина перед братом.— Я послав по нього, нехай приїде сьогодні на королівську раду. Побачимо, як він складе звіт про свої обов'язки. Адже ти й сам визнаєш, Робіне, що принцові, коли на нього находить бажання взятися за діло, не бракує ні проникливості, ні хисту.

— Немає сумніву, мій владарю, ні того, ні того йому не бракує,— відповів Олбані й додав:—Коли на нього находить таке бажання!

— Атож! — підхопив король.— І я, Робіне, радий, що ми з те-бою одностайні в намірі ще раз дати цьому бідолашному юнакові змогу виправитись. Тепер у нього немає матері, яка б захищала його перед розгніваним батьком. Цього не треба забувати, Олбані,

— Сподіваюся, величносте,— промовив Олбані,— що цей шлях не тільки найлюбіший вашому серцю, а й виявиться наймудрі-шим, найкращим.

Герцог розгадав наївні хитрощі короля: не дослухавши до кінця братових міркувань, Роберт удав, ніби зрозумів їх як схвалення власних дій, а тоді заявив про свій план, зовсім відмінний від того, який Олбані хотів йому підказати. Та, побачивши, що зараз годі схилити брата на своє, герцог не став випускати віжок з рук, а вирішив діждатися сприятливішого випадку й таки домогтися тієї чорної вигоди, яку невдовзі, він сподівався, дадуть нові незгоди між королем та спадкоємцем трону.

А тим часом король Роберт, потерпаючи, що брат знов повернеться до неприємної розмови, якої йому щойно вдалося уникнути, гучно звернувся до пріора домініканців:

— Я чую стукіт копит! Вам звідти видно все подвір'я, велеб-ний отче. Вигляньте у вікно й скажіть нам, хто там прибув... Часом, не Ротсей?

— То благородний граф Марч зі своїми людьми,— відповів пріор.

— їх багато? — спитав король.— Вони що — вже на подвір'ї? В цю мить Олбані прошепотів королеві:

— Нічого не бійтеся, величносте... Ваші двірські брандани 1 при зброї.

Король подякував братові, кивнувши головою, а пріор, дивлячись у вікно, проказав:

— Граф привіз із собою двох пажів, двох дворян і чотирьох грумів 2. Один паж підіймається вслід за графом головними сходами — несе меч його вельможності. Решта лишились у дворі і... Владико небесний, що там таке?.. Під королівськими вікнами ладнається грати на лютні й співати дівчина-менестрель! І це в домініканському монастирі — наче в якомусь заїзді! Зараз я накажу прогнати її геть!

— Не треба, отче,— мовив король.— Дозвольте мені заступитися за ту нещасну блукалицю. "Потішна наука", як називають їхнє ремесло, на жаль, часто ходить у парі з гірким безталанням, на яке нужда й відчай прирікають той бездомний люд. І в цьому його доля нагадує долю короля, якому всі гукають: "Слава! Слава!" А йому так бракує тої пошани й щирої любові, якими в своїй сім'ї оточений найубогіший йомен. Не проганяйте блукалиці, отче. Нехай, коли хоче, поспіває у дворі йоменам та воякам — це стримає їх від неминучої сварки, бо ж вони служать таким лютим і непримиренним ворогам!

Так промовляв добросердий і легкодухий монарх, і пріор неохоче схилив голову на знак згоди. А тим часом до приймальної зали ступив граф Марч, одягнений так, як тоді рицарі звичайно вбиралися для верхової їзди, і з коротким кинджалом на поясі. Пажа зі своїм мечем він залишив у передпокої. Граф був чоловік

1 Брандани — чоловіки з острова Б'ют. Звідки пішла їхня назва, достоту не з'ясовано, хоча дуже ймовірно, що мав рацію д-р Лейден, коли виводить її від імені святого Брандіна, патрона Б'юту й інших островів у гирлі Клайду. Б'ют був спадковим володінням монарха, а жителі острова — королівськими слугами. Знатний рід Б'ютів, який володів островом нині,— давня, позашлюбна парость королівського двору (прим. автХ

2 Грум — слуга, що супроводить господаря у поїздці.

ставний, вродливий, мав світлу шкіру, пишну русяву чуприну та бороду і великі блакитні очі, що зблискували, мов у сокола. Його обличчя, хоч і досигь приємне на вигляд, виказувало запальну й дратівливу вдачу, якій цей феодал, усвідомлюючи свою силу і владу, надто часто давав волю.

— Радий вас бачити, мілорде Марч,— сказав король, ласкаво вклонившись.— Давненько вас не було на нашій раді.

— Ваша величносте,— відповів Марч, низько вклонившись монархові й холодно, спогорда кивнувши головою герцогові Олбані,— коли мене й не було на вашій королівській раді, то це тому, що моє місце там посіли миліші вам особи і, я не маю сумніву, мудріші радники. Та сьогодні я прибув повідомити вашу величність, що звістки з англійського кордону кваплять мене негайно повернутися до своїх володінь. А при вашій величності залишається мудрий політик — ваш брат, мілорд Олбані, з яким ви можете радитись, а також могутній і войовничий граф Дуглас, що провадитиме ваші ухвали в життя. А з мене буде більше користі на моїх власних землях; тому, з дозволу вашої величності, я маю намір негайно туди від'їхати і виконувати свої обов'язки охоронця східних кордонів.

— Це буде з вашого боку нелюб'язно, кузене,— заперечив великодушний король.— До нас теж долітають погані новини. Ті нещасні гірські клани заводять між собою колотнечу, та й спокій королівського двору вимагає присутності тут наших наймуд-ріших радників. Ми повинні обговорити становище, а наші славні барони — здійснити те, що ми постановимо. Невже нащадок Томаса Рендолфа 1 покине в такий тривожний час правнука Роберта Брюса?

— Я залишаю з ним нащадка уславленого Джеймса Дугласа,— відказав Марч.— Цей лорд любить похвалитися — мовляв, тільки-но він поставить ногу в стремено, вслід за ним вихоплюється на коня тися іа його особистих охоронців. Я думаю, ченці Абербротока потвердять це під присягою2. Дугласові з його рицарями легше буде, безперечно, втримати в шорох незграйну ватагу горян, ніж мені дати відсіч загонам англійських лучників та війську Генрі Шибайголови 3. До того ж, при вас і його високість герцог Олбані; він так ревно охороняє вашу величність, що навіть закликав до зброї бранданів, щойно я, ваш покірний слу-

1 Р е н д о л ф, Томас — сподвижник 1 товариш Роберта Брюса.

* Якось граф Дуглас ваїхав до монастиря Абербротока (Арброта) погостювати з почтом у тисячу чоловік. Нарікання ченців з приводу такої "занадто високої честі" стали прислів'ям. Пізніше вони згадувалися щоразу, коли шотландські церковники докоряли вельможам, які зі споконвічного свого потягу до багатства намагалися обмежувати церкву (прим. авт.).

8 Прізвисько.Генрі Персі, великого англійського феодала 1 воєначальника

Та, під'їхав до двору з жалюгідною жменькою вершників — почтом, що його дозволив би собі найнікчемніший з дрібних баронів, володар якої-небудь вежки й тисячі акрів пісної землі. Коли вже до такої перестороги вдаються там, де нема й тіні небезпеки — бо з мого боку її, сподіваюся, не жде ніхто,— то вашу королівську особу, я певен, і поготів не покинуть без захисту перед загрозою справжньої небезпеки.

— Мілорде Марч,— промовив герцог Олбані,— ті найнікчем-ніші барони, про яких ви тут згадували, озброюють своїх слуг навіть тоді, коли зустрічають найближчих і найщиріших друзів за залізними брамами власних замків. І я, коли на це буде воля пречистої, подбаю про безпеку нашого короля не згірш, ніж ті барони дбають про свою власну! А брандани — то найвірніші слуги короля та його дому; і сотня їх — це не велика охорона для його величності, коли ви самі, мілорде, так само, як і граф Дуглас, частенько виїжджаєте з почтом, удесятеро більшим.

— Мілорде герцог,— відповів Марч,— коли того вимагатимуть мої обов'язки перед королем, я виїжджатиму і з удесятеро більшим почтом, ніж сказала ваша високість. Але я ніколи не чинив так ані з підступним наміром захопити короля, ані для того, щоб похвалитися перед рештою лордів.

— Брате Роберт,— промовив король, намагаючить, як завжди, виступити в ролі миротворця,— твої підозри щодо мілорда Марча безпідставні. А ви, кузене Марч, хибно тлумачите обачність мого брата... Та навіщо ці розмови?.. Припинімо суперечку... Я чую музику й спів, і вони, здається, досить приємні. Ви знаєтесь на ♦потішній науці", мілорде Марч, і любите її... Підійдіть-но до отого вікна, де стоїть наш велебний пріор... Його ми не сміємо запитати про мирські втіхи, а ви скажете нам, чи варто послухати ту музику й спів. Мелодія ніби французька... Бо думка мого брата Олбані в таких речах важить не багато... То ви вже скажіть нам, кузене, чи заслуговує бідна співачка нагороди? Зараз сюди надійдуть наш син і Дуглас, і коли наша рада збереться вся, ми приступимо до справ важливіших.

З подобою усмішки на гордому обличчі Марч відійшов до ніші й мовчки став поруч із пріором. Граф мав вигляд людини, яка, хоч і підкорилася волі короля, однак зрозуміла, чим така воля продиктована, і зневажає цю боягузливу спробу загасити суперечку з Олбані.

Виконувана на лютні мелодія спершу була бадьора й весела і нагадувала хвацьку музику трубадурів. Але потім тремтливі звуки струн та жіночого голосу, який вони супроводили, залунали тужно і зрештою урвалися, немовби захлинувшись у гірких почуттях дівчини-менестреля.

Може, граф і справді знався на музиці й король слушно йогсГ похвалив, але тепер, як не важко здогадатися, Марч був ображений і до співу тієї дівчини майже не дослухався. В гордій його душі почуття відданості суверенові й ще не зовсім згаслої любові до великодушного короля боролися з жадобою помсти, розпаленою ошуканим шанолюбством та кривдою після того, як спадкоємця трону заручили з Марджорі Дуглас, знехтувавши так його, Марчеву, дочку. Цьому вельможі були властиві всі вади й чесноти запальної, непостійної людини, і навіть тепер, коли він прийшов попрощатися з королем і порвати свою васальну залежність, як тільки ступить на власні феодальні землі, у глибині душі граф іще вагався, відчуваючи себе майже нездатним зважитися на крок, такий злочинний, а може, й фатальний. Ось які суперечливі міркування роїлися у нього в голові, коли дівчина-менестрель завела свою пісеньку. Та поки лунав спів, інші події в монастирському дворі владно прикували увагу Марча й змінили весь хід його думок. Дівчина співала провансальською говіркою, цією загальновизнаною мовою поезії при дворах усієї Європи, в тім числі й Шотландії.