Пертська красуня - Сторінка 23

Ох, велебний отче, в Шотландії є тільки одне місце, куди не долинають зойки жертв та погрози тиранів. Це місце, отче... Могила!

Пріор слухав Роберта й поштиво мовчав; він поділяв почуття монарха, м'яке серце якого не сприймало суворого побуту й войовничих звичаїв власного народу.

— І що ж сталося з утікачами? — спитав король, хвилю помовчавши.

— їх, ваша величносте, ще до світанку, звісно, випустили — вони самі так побажали,— відповів священик.— Спершу ми послали людей подивитися, чи не влаштували їм вороги десь поблизу засідки, а тоді вони мирно пішли своєю дорогою.

— А ви не знаєте,— допитувався король,— хто вони такі і чому у вас сховалися?

— Вони нібито посварилися з городянами,— відповів пріор.— Але як це сталося, ми не знаємо. Такий у нашому монастирі звичай: давати всім нещасним, які просять допомоги, недоторканний захисток на один день і одну ніч у каплиці святого Домініка, нічого в них не питаючи. А якщо вони бажають зостатися довше, то повинні пояснити монастиреві причину того, чому шукають у нас захистку. І, слава нашому святому заступникові, завдяки цьому тимчасовому притулку тяжкої покари уник багато хто з тих, кого ми самі, якби знали, в чому їхня провина, вважали б за свій обов'язок видати їхнім переслідувачам і суддям.

Після цих слів у голові монарха невиразно промайнула думка про те, що право священного захистку, дотримуване в його коро

1 Галілея — невелика капличка при католицькому монастирі, куди вільно входити відлученим від церкви, хоч до самого храму ступати вони не иають права. Злочинці, що шукали порятунку, мали звичай — із зрозумілих причин — ховатися саме в цій частині будівлі (прим. авт.).

лівстві так неухильно, чинить, певно, неабияку перешкоду правосуддю. Але Роберт одразу й відкинув цю думку як намову сатани й жодним словом не виказав церковникові, що в його серце закрався такий блюзнірський сумнів. Навпаки, король заквапився перевести мову на інше.

— Повільно посувається тінь на сонячному годиннику,— промовив він.— Ваша розповідь мене дуже засмутила, велебний отче, та я сподіваюся, що члени моєї ради швидко розплутають цю прикру сварку і наведуть у місті лад. Доля вчинила зі мною несправедливо, давши в мої руки владу над народом, серед якого, здається мені, тільки одна людина й бажає миру та спокою — це я сам!

— Церква завжди прагнула миру і спокою,— додав пріор; йому не хотілося, щоб король у пригніченому стані висловлював такі твердження, не зробивши задля спасіння своєї душі застереження на користь церкви.

— Саме це ми й мали на увазі,— сказав Роберт.— Та погодьтеся, отче пріор, у своїй нещадній боротьбі за святу мету церква часом нагадує заклопотану господиню, яка тільки здіймає куряву, гадаючи, що вимітає її.

Це зауваження пріор, звичайно, не лишив би без відповіді, але в ту мить двері до сповідальні відчинилися й дворянин-слуга повідомив, що прибув герцог Олбані.

РОЗДІЛ X

Минають дні — сумна, 'байдужа...

Не дорікай за це їй,

Друже!

Джоанна Бей лі

Герцога Олбані, як і його брата-короля, звали Роберт. Після хрещення він, правда, дістав ім'я Джон, та перед коронуванням вирішив його змінити, бо в ті забобонні часи це ім'я люди пов'язували з нещасливим життям і королюванням Іоанна 1 Англійського, Іоанна Французького та Іоанна Баліола Шотландського. Щоб уникнути поганої прикмети, при дворі дійшли згоди, що новий король візьме ім'я Роберт, любе шотландцям як пам'ять про Роберта Брюса. Згадуючи про це, ми хочемо пояснити, чому два брати в сім'ї мали однакове ім'я, що, певна річ, і тоді було не менш незвичайно, ніж тепер.

1 Ім'я англійських королів "Джон" (ІоИп) в історію ввійшло як "їоанн" (на зразок біблійного імені).

Герцогу Олбані, чоловікові також немолодому, войовничість була так само чужа, як і королеві. Та хоч він і не славився відвагою, в нього вистачало глузду приховувати цей свій гандж, бо якби про нього здогадалися, всі його шанолюбні наміри зазнали б краху. Олбані мав також досить гордощів, які в разі потреби заміняли йому відвагу, й доволі самовладання, щоб тамувати, коли треба, свою тривогу й острах{А в усьому іншому це був досвідчений у справах двору, самовпевнений, спокійний і хитрий вельможа, який неухильно простував до своєї мети, хай навіть далекої, і ні на мить не спускав її з ока, хоч іноді й здавалося, ніби обрані ним звивисті стежки ведуть зовсім в інший бік. Виглядом він був схожий на короля, його поставу й риси обличчя так само позначали благородство й велич. Однак мав Олбані й перевагу над старшим братом: він не страждав фізичними недугами і з усіх боків був жвавіший, енергійніший^ Вбрання носив багате й темне, як і годилося людині його віку й становища. Зброї Олбані, як і його брат король, при собі ніколи не мав, хіба лиш кілька невеликих ножів у піхвах на поясі — там, де звичайно в інших висів якщо не меч, то принаймні кинджал.

Тільки-но герцог переступив поріг, пріор низько уклонився й шанобливо відійшов до ніші у протилежній від королівського крісла стіні, щоб не заважати братам розмовляти. Ту нішу, треба сказати, утворювало вікно, прорубане в фасаді так званого "палацу"— однієї з монастирських будівель, яку часто обирали сдоєю резиденцією шотландські королі. А взагалі ці покої, коли тут не жив король, займав пріор або, іншими словами, абат, себто ігумен монастиря. Вікно було якраз над головним входом до королівських покоїв і дивялосЬ у внутрішній чотирикутний двір монастиря, відгороджений праворуч поздовжньою стіною величної церкви, а ліворуч — будівлею з підвалом та погребами, в якій містилася трапезна, капітул 1 та інші монастирські приміщення, зовсім відокремлені від тих, які тепер належали королеві Робер-ту та його придворним. У четвертому ряду будівель, оберненому своїм ошатним переднім боком на схід сонця, стояв просторий будинок для прочан, де знаходили притулок блукальці, та ще кілька підсобних приміщень — комори, в яких зберігалися багаті запаси для підтримки пишної гостинності ченців-домініканців. Крізь східний фасад до чотирикутного двору вів дуже високий склепистий прохід — якраз навпроти вікна, біля якого оце стояв Аксельм, і пріорові видно було, як у затінку під аркою мерехтить світло, що проникало у відчинені східні ворота. Але вікно було високо, і очі священика ледве розрізняли те, що діялося в скле

1 К а п і т у л— колегія духовних осіб.

пистому проході глибоко внизу. Читачеві важливо запам'ятати, що і де було розташовано. А тепер повернімося до розмови між двома багрянородними братами з королівської сім'ї.

— Любий мій брате,— промовив король, підводячи герцога Олбані, коли той нахилився поцілувати йому руку,— любий мій, любий брате, нащо такі церемонії! Хіба обидва ми — не сини Стюарта Шотландського та Єлизавети Мур?

— Я про це не забув,— сказав, випроставшись, Олбані.— Та хоч ми й брати, а я повинен пам'ятати і про належну до короля шанобу.

— О, це слушно, дуже слушно, Робіне,— відповів король.— Бо трон — це однаково що стрімка й гола скеля, на якій не пустить коріння ні квітка, ні кущ. Глибокі почуття, ніжна любов — усе це не для монарха. Король не має права пригорнути до себе рідного брата... не сміє дати волю почуттям до власного сина!

— Така, в певному розумінні, лиха доля величі, владарю мій,— відповів Олбані.— Але небо, віддаливши на певну відстань від короля декого з членів його родини, подарувало йому інших дітей — цілий народ.

—-.Ох, Роберте! — зітхнув король.— Ти зі своїм серцем придатний на роль державця більше, ніж я. З висоти, на яку мене піднесла доля, я споглядаю стовпище моїх, ^к ти сказав, дітей... Я їх люблю, зичу їм добра... Але їх багато, і вони від мене далеко. Ох, навіть найнікчемиіше з них має любу своєму серцю людину, яку можна притулити до грудей, на яку можна вилити свою батьківську любов!.. Та все, що може дати своєму народові король,— це усмішка, з якою сонце поглядає на засніжені вершини Грампіанських гір. Далека, холодна усмішка... Ох, Робіне! Наш батько завжди голубив нас, а коли часом і картав, то в голосі його чулася доброта. Але ж він був, як і я, монарх! То чого ж не вільно мені, як йому, наставляти на розум мого безталанного марнотрата не тільки суворістю, а й ласкою?

— Якби ласки ще не випробували, владарю мій,— відповів Олбані так, наче йому самому боляче від цих слів,— тоді, певна річ, насамперед слід було б вдатися до м'яких заходів. Ваша величність краще за інших знає, що ми досить довго були ласкаві й терплячі і що пора вже перейти до дійовіших заходів — до суворості й заборони. Щодо герцога Ротсейського ви маєте цілковиту владу вдатися до таких засобів, які, на вашу думку, дадуть найбільшу користь і йому, і всьому королівству.

— Це жорстоко, брате,— мовив король.— Ти штовхаєш мене на тернистий шлях і не пропонуєш мені своєї підтримки на ньому.

— Ваша величнісгь може завжди розраховувати на мою підтримку,— заперечив Олбані.— Та хіба не мені найменше в цілому світі годилося б схиляти вашу величність до таких суворих кроків щодо вашого сина й наступника! Хіба не до мене перейде ця фатальна корона, якщо — не приведи господи! — урветься ваш королівський рід? Чи тоді не подумають і не скажуть бунтівливий Марч та бундючний Дуглас, нібито Олбані посіяв чвару між своїм братом-королем і спадкоємцем шотландського трону, щоб прокласти дорогу до престолонаслідування власній сім'ї?! Ні, владарю мій, задля вас я ладен пожертвувати життям, але важити честю я не маю права!

— Ти кажеш слушно, Робіне... Дуже слушно,— погодився король, кваплячись витлумачити братові слова по-своєму.— Ми не повинні допускати, щоб ті могутні й грізні лорди навіть здогадалися про незгоди в королівській сім'ї. Цьому треба запобігти будь-що, а тому спробуймо й далі бути терплячими — може, нерозважливий Ротсей усе ж таки візьметься за розум. Іноді я помічаю в ньому, Робіне, проблиски, які варто плекати. Він молодий... Дуже молодий.,. Він принц і в тому віці, коли кров у жилах нуртує. Ми будемо з ним терплячі, як ото досвідчений вершник з гарячим конем. Зачекаймо, поки в нього вивітряться в голови пусті забавки, і побачиш: ніхто не буде ним такий задоволений, як ти. У своїй доброзичливості ти засуджував мене за надмірну поступливість ї замкнутість...