Пертська красуня - Сторінка 25

Однак формою пісенька її була простіша від сирвенти 1 й нагадувала скоріше баладу норманського менестреля. У перекладі вона звучала б десь так:

Ох, жаль Луїзи! День при дні Бреде й співа в самотині, А в пісні все слова сумні: "Не йди, дівчино, в ліс, о ні!

Подумай про Луїзу!" Луїзи жаль! Жара була, Сліпило сонце, і вела У ліс доріжка від села, А в лісі річечка текла,

Манила: "Йди, Луїзо!" Луїзи жаль! Ведмідь страшний Не знав тієї сторони, Вовк не глядів з гущавини, Та краще б смерть від звірини

Дісталася Луїзі. Ох, жаль Луїзи! Хто ж бо знав, Що там лгасливець полював? Він лук і пояс гарний мав І солодко так улещав

Довірливу Луїзу. Луїзо, і нащо тобі Ті самоцвіти голубі? Ти спокій віддаси журбі Ще й честь дівочу, далебі,

Навік віків, Луїзо! Жаль, жаль Луїзи! Чи обман, Чи сила захопила в брав,

1 Сирвента — сатирична пісня в середні віки.

Чи разом склали їй талан Нещасний серед тих полян.

Звели з пуття Луїзу. Не лай Луїзи — пожалій, Дай милостиню скромну тій, Кому лишилася з надій Одна — на скорий упокій... Жаль бідної Луїзи! *

Ще не доспівала дівчина пісню, як король Роберт, потерпаючи, аби знов не спалахнула суперечка між братом і Марчем, звернувся до графа:

—— Що ви скажете про цю баладу, мілорде?.. Бо мені звідси вона здалася досить жвавою і приємною.

— Я не дуже розуміюся в таких речах, величносте. Але співачці моя похвала й не потрібна,— дівчина, я бачу, вже дістала її від герцога Ротсейського, першого цінувальника в усій Шотландії!

— Як?! — стривожено вигукнув король.— Мій син там?

— Він під'їхав верхи до співачки, — сказав Марч зі злостивою посмішкою на вустах.— І, видко, захоплений розмовою з нею не менше, ніж її музикою.

— Це правда, отче пріор? — вигукнув король. Але пріор уже відійшов од вікна.

— Я не бажаю дивитись на те, величносте, про що мені буде боляче говорити,— промовив він.

— Що ж це таке? — проказав, густо почервонівши, король і хотів був уже підвестися з крісла, однак передумав; Йому, певно, не хотілося стати свідком негідної витівки шаленого принца — довелося б тоді покарати сина, а до цього в Роберта не лежала душа.

Та графові Марчу, видно, подобалося розповідати монархові про те, чого той, звичайно, волів би краще не знати. ^

— Владарю мій! — вигукнув він.— Там таке... таке діється! Та мандрьоха вже заволоділа слухом не тільки принца Шотландського, як, зрештою, і всіх грумів та вершників у дворі! Вона привернула увагу Чорного Дугласа,— а ми ж досі й гадки не мали, що він палкий прихильник "потішної науки". А втім, я не дивуюся, що він такий вражений,— адже принц ушанував чарівну співачку поцілунком!

— Як?! — скрикнув король.— Давид Ротсей бавить час із мандрівною співачкою та ще й при своєму тестеві?! Ідіть, велеб-ний пріоре, і негайно покличте принца сюди... Іди й ти, любий мій брате...— І, коли ті обидва вийшли, король додав:—Ідіть, мій добрий кузене Марч... Лихові не минути, тепер я знаю напевне. Прошу вас, кузене, ідіть і підкріпіть прохання пріора моїм наказом!

— Ви забуваєте, владарю мій,— відповів Марч, і в голосі його почулася глибока образа,— що батькові Елізабет Данбар не гоже ставати між Дугласом та його зятем-принцом.

— О, даруйте, кузене,— сказав м'якосердий старець.— 3 вами вчинили не зовсім справедливо, я це визнаю... Але ж мого Ротсея там ще вб'ють!.. Я піду сам.

Та коли бідолашний король рвучко підхопився з крісла, він не потрапив ногою на приступку, спіткнувся і важко впав на підлогу, вдарившись головою об ніжку крісла. На хвилину Роберт знепритомнів. Цей нещасливий випадок примусив Марча відразу забути про свою кривду та обурення, серце в нього злагідніло. Він кинувся до монарха, посадовив його в крісло і як міг ласкавіше, поштивіше привів до тями. Король розплющив очі й розгублено оглядівся довкола.

— Що сталося? — прошепотів він.— Я сам?.. Хто тут є ще?

— Ваш вірний підданий, Марч,— відповів граф.

— Сам із графом Марчем! — проказав король, і його затуманену свідомість враз пройняла невиразна тривога, коли він почув ім'я могутнього феодала. Король здогадувався, що завдав графові смертельної образи.

— Так, ласкавий владарю, з нещасним Джорджем Данбаром, якого багато хто намагається ославити в очах короля, хоч кінець кінцем Марч виявиться вірнішим вашій величності, ніж решта.

— Так, кузене, з вами вчинили дуже несправедливо, і ми, повірте, докладемо зусиль, щоб загладити цю провину...

— Якщо ваша величність так гадає, то все ще можна поправити,— перебив короля граф, хапаючись за надію, підказану шанолюбством.— Принц і Марджорі Дуглас близькі родичі... Рим, даючи дозвіл, не дотримав усієї форми... їхній шлюб не буде законний... Папа ладен зробити багато чого для такого побожного монарха, як ви, і може розірвати цей нехристиянський союз із поваги до попередньої угоди. Подумайте добре, владарю мій,— провадив Марч. Несподівана нагода поговорити особисто з королем про свою справу викликала в ньому хвилю шанолюбства.— Подумайте, кого вам краще вибрати — Дугласа чи мене. Він могутній і сильний, це правда. Але Джордж Данбар носить на поясі ключі від Шотландії і може привести англійське військо до брам Едінбурга скоріше, ніж Дуглас поспіє від окраїн Кернтейбла дати йому відсіч. Ваш син любить бідну мою, покинуту дівчинку й ненавидить бундючну Марджорі Дуглас. Ваша королівська величність сама бачить, як низько він ставить її,— навіть при тестеві заграє з простою мандрьохою!

Досі король слухав графа зі збентеженням, яке охоплює лякливого вершника, коли того понесе схарапуджений кінь, а він не годен його ні схопити за повід, ні спинити. Та останні слова нагадали Робертові про небезпеку, що цієї хвилини загрожувала синові.

— Ох, це правда, правда... Мій син... Дуглас... О, любий мій кузене, не дайте пролитися крові, і все буде так, як ви хочете... Чуєте, там якийсь гамір!.. Брязкає зброя!

— Присягаю своєю графською короною... Присягаю рицарською честю, це такі — вигукнув граф, визираючи з вікна у внутрішній двір монастиря, тепер увесь запруджений озброєними людьми.

Дзвінко відлунювали панцери... У глибокому склепистому проході в кутку двору товпилися воїни. До зброї, певне, вдавалися й ті, що намагалися зачинити ворота, й ті, що силкувалися в них удертися.

— Я зараз же туди піду,— сказав граф Марч,— і швидко покладу тій бійці край... Покірно прошу вашу величність подумати про те, що я зважився запропонувати.

— Я подумаю... подумаю, чесний кузене,— проказав король, навряд чи усвідомлюючи, до чого зобов'язує себе цими словами.— Тільки припиніть ту бійку і кровопролиття!

РОЗДІЛ XI

Іде — вродлива, молода, Усмішка грав на вустах; А глянеш в очі — там біда, Причасний тріпоче страх. *

<ЛюсІнда*> балада

А тепер розповімо докладніше про те, що діялося у монастирському дворі і що з вікна приймальної зали було не дуже добре видно, а ще гірше змальовано тими, хто спостерігав. Уже згадана мандрівна співачка стояла перед головним входом до королівських покоїв; друга приступка широких і високих сходів піднесла Гі на півтора Фута над юрбою, серед якої дівчина сподівалася знайти слухачівуВбрання співачки відповідало її ремеслу — воно було не стільки багате, скільки яскраве й прикривало тіло менше, ніж звичайно в решти жінок. Накидку та невеличкий кошик з пожитками дівчина поклала збоку, а поруч посадила за сторожа невеличкого французького спанієля.1' З-під гаптованої сріблом лазурово-блакитної жакетки, яка щільно облягала стан і спереду мала викот, виглядали кілька відкритих на шиї різнобарвних шовкових жилетиків з глибоким вирізом, що підкреслювали округлі плечі та високі груди. Тоненький срібний ланцюжок на шиї пірнав під цю строкату колекцію жилетиків і, випірнувши трохи нижче, виставляв напоказ такий самий срібний медальйон. Ім'ям якогось цеху чи гільдії менестрелів цей медальйон засвідчував, що його власниці присвоєно звання майстра <веселої" або "потішної науки". На лівому боці в дівчини висіла через плече на синій шовковій стрічці маленька торбинка.

|її засмага, сліпучо-білі зуби, блискучі темні очі та чорне як воронове крило волосся наводили на думку, що дівчина походить з далекого півдня Франції, а грайлива усмішка та ямка на під-

накручене на довгу золоту шпильку, тримала вкупі сіточка з шовкових та золэтистих ниток. Короткі, трохи нижче колін, спіднички, рясно обшиті, як і жакетка, сріблястою торочкою, червоні панчохи та баскіни на товстій, з м'якої шкіри підошві довершували її вбрання — не дуже нове, проте й не заношене.! Це була, очевидно, святкова одежа, і дівчина вміла її глядіти. На око співачка мала років двадцять п'ять, однак постійні блукання та стома, певно, стерли з її обличчя свіжість першої молодості.

Як уже сказано, дівчина трималася весело, жваво, а тепер ще додамо, що усмішку й дотепну відповідь вона щомиті мала напохваті. Однак її веселість здавалася все ж таки робленою — без неї було б нічого не варте ремесло, в якому найважче, мабуть, саме в тому й полягало, щоб повсякчас уміти за вдаваною усмішкою приховати душевний біль. Так, видно, було і з Луїзою. Чи то про свою долю вона співала в пісні, чи то мала іншу^ причину тужити, але часом у її голосі прохоплювався зачаєний смуток, який стримував і гасив природну життєрадісність, цю неодмінну умову "потішної науки". І навіть у най-гостріших репліках Луїзи не було очевидного зухвальства й безсоромності, властивих її посестрам у ремеслі, які рідко розгублюються, кола треба дотепно відповісти на масний жарт або підняти на глузи того, хто їм перебиває чи заважає.

Слід зауважити, що жінки її породи, за тих часів вельми численної, не мали, певна річ, доброї репутації. І все ж тодішні звичаї були до них досить поблажливі, а закони лицарства надійно їх захищали, отож таким дівчатам-блукалицям рідко хто чинив кривду чи зло, і вони щасливо мандрували навіть там, де озброєних подорожніх підстерігали криваві сутички. Та хоч повага до мистецтва й давала менестрелям — чоловікам і жінкам — визнання та захисток, вони, як у наші дні, скажімо, вуличні музиканти чи мандрівні актори, жили доволі безладним, сповненим небезпек життям і не належали до повноправних членів суспільства. Більше того — надто суворі католики вважали їхнє ремесло навіть протизаконним.

борідді потверджували цей

кучеряве волосся,

Така була ця дівчина, що стояла а лютнею в руках на вже згаданих сходах.