Пертська красуня - Сторінка 30

Отож вона дозволила своєму добросердому опікунові взяти її невеличкий кошик. Побачивши це, собачка забіг наперед, став на задні лапки й, задрибулявши передніми, жалібно заскавучав, так наче просився, аби і його взяли на руки.

— Ну, тепер хоч-не-хоч доведеться нести й тебе,— сказав Генрі, бачачи, що цуцик стомився.

— Фе, Шарло! — прикрикнула Луїза.— Ніби ти не знаєш, що я можу нести тебе й сама!

Вона спробувала підхопити спанієля, але той відскочив, підбіг до зброяра з іншого боку і знов попросився на руки.

— Шарло правильно робить,— мовив Сміт.— Він краще знає, кому більше годиться його нести. Це мені підказує, голубко, що ти не завше носила свою ношу сама... Шарло мені дещо виказав!..

Від цих слів обличчя в нещасної співачки поблідло, як крейда, і Генрі мусив її підтримати, щоб вона не впала. Та за хвили-ну-дві Луїза оговталась і кволим голосом попросила свого проводиря вести її далі.

— Тримайся за мій плащ,— сказав Генрі, коли вони знов рушили*— або за руку, якщо тобі буде легше йти. Гарно ж ми з тобою виглядаємо! Мені б іще ребек 1 чи гітару за спину та мавпочку на плече, і ми б тоді мали вигляд щасливої парочки мандрівних комедіантів — хоч ставай десь під брамою замку та триндикай на струнах!

"От бовдур! — лаяв сам себе Генрі.— Якщо хтось із сусідів стріне мене з цією потіпахою, що вчепилася за мій плащ, та ще й з кошиком на плечах і собачкою під пахвою, то таки й справді подумає, ніби я почав жебрати! Я б не пошкодував найкращого об ладунку, який тільки вийшов з-під мого молота, аби лиш ніхто з язикатих міщан не побачив мене в цій компанії. Бо тоді не обберешся глузувань від Валентинового дня і до самого стрі-тення".

Заклопотаний такими думками, Генрі вибрав" хоч і довший, зате безлюдніший шлях додому і повів Луїзу найдальшими манівцями, уникаючи головних вулиць, і досі' запруджених городянами після нічної сутички та переполоху. Але його намір, на Жаль, не вдався. Звернувши у вузький провулок, зброяр спіткав чоловіка, обличчя в якого було затулене плащем,— видно, він,

1 Ребек — стародавній смичковий триструнний інструмент.

як і Генрі, не хотів, щоб його впізнали. Проте невеличка, миршава постать, тоненькі цибаті ноги, які виглядали з-під плаща, та маленькі тьмяні оченята, що блимали поверх коміра, так непомильно виказували в перехожому аптекаря, немовби про це в нього було написано спереду на шапці. Така несподівана і вкрай небажана зустріч геть збила нашого коваля з пантелику. Чоловік сміливої і щирої вдачі, він не вмів викручуватись. А знаючи, як любить аптекар підглядати за людьми та який лихий у нього язик і що він здавна ставиться до нього, Генрі, далеко не приязно, цієї хвилини наш зброяр з надією подумав тільки про одне: може, Двайнінг сам зараз дасть привід скрутити йому в'язи? Таким чином Сміт заткнув би небажаному свідкові рота й не заплямував би своєї репутації.

Однак аптекар і не думав робити чи казати чогось такого, що б дало Генрі право вдаватися до крайнощів. Зіткнувшись зі своїм дужим і хоробрим земляком так близько, що прослизнути непоміченим шкода було й мріяти, аптекар, певно, вирішив розійтися якомога скоріше. Не даючи й знаку, ніби він побачив у товаристві Сміта чи взагалі в цій зустрічі щось незвичайне, він, проходячи мимо, навіть не глянув на ковалеву супутницю і тільки недбало кинув:

— Ще раз веселого тобі свята, відважний Сміте! О, та ти, бачу, ведеш із пристані свою кузину, гарненьку місіс Джоуну Летам! І речі її несеш... То вона щойно з Данді? Я чув од старого чоботаря, що її ждуть.

Говорячи, аптекар не дивився ні в який бік, а тільки просто себе. Потім, зронивши: "Бувай здоровий!"— і діставши таку саму відповідь, яку зброяр скорше буркнув, ніж проказав, Двайнінг прошмигнув, мов тіні, далі своєю дорогою.

"Цей чорт мене таки пристеріг! — вилаявся Генрі Сміт.— І мені довелося проковтнути його пілюлю, хоч і в солодкій облатці. Цей падлюка здалеку бачить спідницю і знає, де дика качечка, а де свійська, як, зрештою, і кожен чоловік у Перті... Він не згірш од будь-кого в нашому славному місті вміє відрізнити кислу сливу від солодкої груші, так само, як мою кругленьку кузину Джоуну від цієї тоненької кралі. Виходить, його поведінку слід розуміти так: "Ти не хочеш, щоб я побачив, то я й не бачу". І добре зробив, бо він хутко дістане по шиї, якщо спробує тицяти носа в мої справи.-Отож аптекар мовчатиме, бо знає, що це — йому ж на вигоду... Та кого це там іще дідько несе?.. Ба, святий Дунстане! Це ж той хвалько, боягуз і базіка Олівер Праудф'ют!"

Цього разу вони спіткали й справді відчайдуху шапкаря: збивши набакир шапку, той горланив пісню:

Випив збан, випив два, випив три наш Том...

Не важко було здогадатися, що пообідав Олівер не насухо.

— Ба! Мій бравий Сміт! — вигукнув шапкар.— Виходить, я тебе, так би мовити, піймав на гарячому! То й гартована криця, бува, гнеться?.. Значить, менестрелі правду кажуть, що Вулкан уміє відплатити Венері її ж таки монетою... 1 Слово честі, ти цілий рік будеш веселим Валентином, коли вже так славно почав цей дець!

— —Знаєш що, приятелю,— сердито процідив Сміт,— заплющ очі й чимчикуй собі далі. Послухайся мене гарненько й не ляпай язиком того,_що тебе не обходить, коли хочеш мати всі зуби цілі.

— Ти мені не віриш?.. Щоб я та розпускав плітки, і про кого — про свого брата-вояка?! Мені навіть гадко про таке подумати! Жодним словечком не прохоплюсь навіть перед своїм дерев'яним султаном!.. Я й сам, як ти, люблю пожирувати десь у затишній місцині... Зайдемо десь у шинок, вип'ємо-погуляємо, а твоя Даліла2 нам заспіває. Правда ж, я непогано придумав?

— Чудово! — відповів Генрі, ледве стримуючись, щоб тут-таки не прибити свого "брата-вояка". ОднаЛвін розважливо вибрав усе ж більш мирний шлях позбутися набридливого шапкаря.— Просто чудово! — повторив зброяр.— Мені, либонь, теж знадобиться твоя допомога... Он там попереду йдуть п'ятеро чи шестеро дугласців. Ці не проминуть нагоди відбити в такого бідного громадянина, як я, дівку, тож я радо скористаюся підмогою такого рубаки, як ти.

— Спасибі... Спасибі на доброму слові,— відповів Праудф'ют.— Та чи не краще мені побігти до людей і сказати, щоб ударили в дзвін на сполох, та прихопити мій великий меч?

— І то правда... Біжи чимдуж додому та гляди, нікому не розказуй про те, що тут бачив.

— Хто — я? Ні, мене ти не бійся! Тьху! Та я пліткарів сам ненавиджу!

— Тоді не гайся... О, чуєш, здається, брязкає зброя! Шапкареві наче хто сипнув під ноги жару. Він повернувся до

гаданої небезпеки спиною і щодуху подався геть. Сміт уже не мав сумніву, що тепер О лівер хутко опиниться вдома.

"Ось тобі й маєш,— подумав* Генрі.— Послала ж мені лиха година ще одного язикатого дурня! Та дарма, у мене й для цього знайдеться вуздечка. Менестрелі часто розповідають байку про галку в позиченому пір'ї... То Олівер і є та сама галка, і якщо

1 За давніми легендами, Венера зраджувала своєму чоловікові.

2 Даліла — за біблійною легендою, кохана велета Самсона, яка підступно випитала в нього таємницю його незвичайної сили і віддала його до рух ворога.

від ляпатиме язиком про мене зайве, то я, присягаю святим Дунстаном, так обскубу йому пір'я, як яструб іще не обскубував куріпку. І він це зназ".

Поки в його голові роїлися такі думкц, Генрі з співачкою,— вона й досі трималася за його плащ, змучена і страхом, і втомою,— нарешті дістався до Вінда. Цьому провулку випала та честь, що тут жив Генрі, який і дістав одне зі своїх імен,— такий тоді був звичай,— від назви провулку. Кожного будня тут палав горн, і четверо до пояса роздягнених молодців на всю око-лію гахкали молотами по ковадлу. Але Валентинів день дав право цим рицарям вогню та криці замкнути кузню і розійтися хто куди — віддати належне святу й погуляти. Будиночок, що сусідив з кузнею, належав Генрі й хоч був і невеличкий і стояв у вузенькому провулку, зате позад нього розкинувся чималий садок з фруктовими деревами, отож жити тут було загалом досить приємно. Коваль не став ні стукати, ані гукати,— тоді на гомін усі сусіди кинулися б до вікон та дверей,— а дістав власноруч зробленого ключа від внутрішнього замка — на той час велика й завидна дивина,— відімкнув двері і впустив супутницю в дім. л

Кімната, до якої ввійшли Генрі з Луїзою, була кухнею, що в людей такого стану, як Генрі, правила воднораз і за вітальню, хоч у декого, як, скажімо, в Саймона Главера, обідати сідали в окремій кімнаті, а не там, де варили страви. В кутку кімнати, прибраної надзвичайно дбайливо й ретельно, сиділа стара жінка; по чепурному одягу й по тому, як охайно лежала в неї на голові пурпурова шаль, рівненько спадаючи з обох боків на плечі, вона могла здатися й важливішою особою, ніж Смітова господиня. Але до її обов'язків належало саме вести господарство і ніщо інше. Вранці старій так і не випало побувати в церкві, й тепер вона зручненько сиділа біля вогню, і з лівої долоні в неї спадали наполовину перебрані чотки. Слова молитви завмирали в жінки на вустах, очі, напівприплющені, боролися зі сном, поки вона чекала свого названого сина, все гадаючи, коли ж він прийде. Почувши,, що Генрі ввійшов, стара підхопилася і втупила в його супутницю погляд, сповнений спершу безмежного подиву, який помалу перейшов у невдоволення.

— Свят, свят, свят! Очі б мої такого не бачили, Генрі! — побожно вигукнула жінка.

— Від щирого серця — амінь! — відповів зброяр.— А тепер, люба моя нянечко, скоріше дай нам чогось поїсти, бо ця блука-лиця, боюся, давно вже не мала ріски в роті*

— Свята богородице, прошу тебе: відведи від очей моїх злу мару!

— І ще раз кажу тобі: амінь, добра жінко. Та що поможе твое бурмотіння й молитви? Ти не чуєш мене? Чи не хочеш робити того, що я кажу?

— Так і є: це він, мій Генрі! Ой лишенько! А може, все ж таки не він, а диявол у його подобі, бо чого б то на його плащі висіла оця розпусниця?! Ох, Генрі, Генрі, люди й за менші гріхи називали тебе легковажним чоловіком! Та хто б міг подумати, що Гаррі приведе з вулиці полюбовницю в дім, де жила його доброчесна мати і де тридцять літ живе його нянька!

— Вгамуйся, стара, й візьмися за розум,— промовив коваль.— Ця співачка — не моя полюбовниця. Ні моя, ні будь-кого з моїх знайомих.