Пертська красуня - Сторінка 27

Але тепер з усіх боків утрутилися миротворці. Пріор із ченцями кинулися в збурений натовп, заклинаючи в ім'я господа бога зберігати спокій і шанувати святі стіни, ще й загрожували відлучити неслухняних від церкви. І до їхніх докорів та вмовлянь забіяки прислухались. Олбані, якого брат король послав сюди ще на початку сутички, наспів аж тепер. Він одразу підійшов до Дугласа й зашепотів йому на вухо, благаючи погамувати свій запал.

— Присягаю святою Брайдою Дуглаською, я помщу ся! — процідив граф.— Не ходити по землі тому, хто скривдив Дугласа!

— Помститесь, коли настане час,— промовив Олбані.— Але зараз не давайте приводу казати, ніби великий Дуглас, мов та сварлива жінка, не вміє вибрати для помсти ні місця, ні часу. Подумайте: все, до чого ми доклали стільки зусиль, може піти прахом через якийсь дріб'язковий випадок. Джорджеві Данбару щойно трапилася нагода поговорити зі старим віч-на-віч, і хоч вони розмовляли всього п'ять хвилин, вашій сім'ї, боюся, тепер вагрожує розірвання шлюбу, який нам обійшовся так дорого. А згоди Рима й досі немає.

— Дурниці! — бундючно кинув Дуглас.— Розірвати шлюб вони не посміють.

— Не посміють, поки Дуглас на волі і у нього в руках військо,— відповів Олбані.— Та ходімо зі мною, благородний графе, і я вам доведу, яке незавидне в вас становище.

Дуглас зліз із коня і мовчки рушив за своїм хитрим спільником. У нижній залі вони побачили ряди вишикуваних бранда-нів — добре озброєних, у залізних шоломах і кольчугах. їхній командир уклонився Олбані з таким виглядом, наче хотів його про щось повідомити.

— Що таке, Мак-Луїсе? — спитав герцог.

— Ми чули, нібито герцога Ротсейського скривджено, і я ледве стримав бранданів.

— Відважний Мак-Луїсе! — мовив Олбані.— І ви, мої вірні брандани! Герцог Ротсейський, мій небіж-королевич, живий-здо-ровий, як і належить бути кожному джентльменові. Правда, там, у дворі, дехто трохи посварився, але тепер усі вже вгамувалися.— І він потяг Дугласа за собою далі.— Тепер ви бачите, мілорде,— зашепотів на вухо графові,— якщо пролунає наказ: "Схопити!*— його виконають негайно. А ви ж самі знаєте: у вас тут замало людей, щоб чинити опір.

Дуглас, видно, зрозумів, що певний час доведеться потерпіти.

— Я мовчатиму, — відповів він,— навіть якщо доведеться прикусити губи, поки настане час сказати все.

Джорджеві Марчу тим часом випало легше завдання — втихомирити принца.

— Мілорде Ротсей,— сказав він, підступаючи до юного герцога церемонно й поштиво,— я не повинен вам нагадувати, що ви не заплатили ще мені за шкоду, заподіяну моїй честі. Особисто вас я не звинувачую в тому, що нашу угоду розірвано, хоч це позбавило мою родину спокою. Благаю вас, високосте, якщо ви ще маєте хоч трохи поваги до скривдженого чоловіка, припиніть цю ганебну сварку!

— Мілорде, я перед вами у великому боргу,— відказав Ротсей.— Одначе цей пихатий і можновладний лорд гадає, нібито йому все дозволено. Він зазіхнув на мою честь!

— Але дозвольте, мілорде, додати: ваш батько король хворий... Він знепритомнів від жаху, що вашій високості загрожує небезпека.

— Хворий! — повторив принц.— Добрий, лагідний старий чоловік... Ви сказали, мілорде Марч, він зомлів?.. Я зараз же побіжу до нього!

Герцог Ротсейський сплигнув з коня і спритно, мов хорт, уже кинувся був до палацу, коли це чиясь рука легенько схопила його за полу й дівчина, що стояла навколішки, жалісливо промовила :

— Захистіть мене, благородний принце!.. Не дайте скривдити, безборонну чужоземку!

— Геть з дороги, волоцюжко! — гримнув Марч, відпихаючи нещасну співачку.

Однак добродушніший принц зупинився.

— Це правда,— мовив він,— я накликав на це беззахисне створіння гнів жорстокого диявола. О боже! Що в мене за життя! Кожному, хто торкнеться мене, загрожує погибель!.. Але ж я так поспішаю... Як бути?.. Адже не можна взяти її з собою до покоїв... Усі мої слуги — розпусники... О, ось хто мене виручить! Це ти, чесний Генрі Сміте? Що ти тут робиш?

— Та сталася ніои невеличка битва, мілорде,— відповів наш энайомий зброяр,— між городянами й отою потолоччю з півдня, людьми Дугласа. Ми їх відтиснули аж до монастирських воріт.

— Я радий... я цьому радий! Сподіваюся, ви чесно побили ту сволоту?

— Чи чесно, ваша високосте? — перепитав Генрі.— Ще б пак! Нас було більше, це правда, але ж ніхто не носить кращої зброї, ніж ті, кого водить за собою Криваве Серце. Одне слово, якщо добре зважити, то вийде, що ми побили їх чесно. Бо ж ви, високосте, знаєте: зброю для тих вояків робить не хто інший, як Генрі Сміт, а коли люди при добрій зброї, то це те саме, що чисельна перевага.

Поки вони так розмовляли, граф Марч переговорив із кимось біля воріт палацу і стривожено поспішив назад:

— Мілорде герцог!.. Мілорде герцог!.. Вашому батькові стало краще, і якщо ви не поквапитесь, герцог Олбані з Дугласом заволодіють його королівською увагою!

— Ну, коли моєму татусеві королю краще,— сказав легковажний принц,— і він уже почав чи збирається почати раду з моїм ласкавим дядечком та графом Дугласом, то ні вашій вельможності, ні мені не гоже втручатися, поки нас не покличуть. Отож я маю час побалакати тут із моїм чесним зброярем про одне невеличке діло.

— То оце так ваша високість дивиться на цю справу?! — розчаровано промовив граф, і його райдужна надія засягти при дворі ласки згасла так само швидко, як і спалахнула.— Тоді

•Джорджеві Данбару тут більше немає чого робити! І він невдоволено, понуро пішов геть.

Так в особі двох наймогутніших шотландських феодалів — і це тоді, коли аристократія мала такий великий вплив на трон,— нерозважливий спадкоємець корони нажив собі ворогів: в одного — своєю зухвалою, обурливою поведінкою, в другого — байдужістю. Ротсея зовсім не стривожило те, що граф Марч так раптово пішов. Навпаки, принц навіть відчув полегкість, спекавшись цього надокучливого чоловіка.

Отож юний герцог і далі безтурботно, ліниво розмовляв з нашим ковалем, який, уславившись своїм умінням робити зброю, був особисто знайомий з багатьма великими вельможами при дворі.

— Я маю тобі дещо сказати, Сміте... Ти б не полагодив мою міланську кольчугу? В ній випало одне вічко.

— Чого б то не полагодити, ваша високосте! Я зроблю це не вгірше, ніж моя матуся підтягувала вічка в своєму плетиві.., Сам міланець не відрізнить моєї роботи від своєї.

— Гаразд, та, правду кажучи, я хотів побалакати з тобою про інше,— промовив, похопившися, принц.— Оця бідолашна співачка... її треба відвести в надійне місце, добрий Сміте. Як справжній чоловік, ти повинен заступитися за неї і знайти їй пристанище.

Генрі Сміт, як ми бачили, був досить відчайдушний і нерозважний там, де треба хапатися за зброю. Але мав він і гордість шановного громадянина, і йому не хотілося опинитись у таких обставинах, які його доброзвичайним землякам могли б видатися сумнівними.

— Ви вже мені даруйте,— сказав він,— але я всього лиш бідний ремісник. І хоч моя рука та меч всякчас до послуг короля та вашої високості, однак я, з вашого дозволу, не люблю догоджати жінкам. Ваша високість знайде серед свого оточення рицаря чи лорда, які лалюбки побудуть Пандаром з Трої 1. А для бідного Хела 2 з Вінда це надто шляхетна роль.

— Гм... гм...— загмикав принц.— Мій гаманець, Едгаре!.. (Камер-паж шепнув йому щось на вухо.) А й правда, я ж бо віддав його тій бідолашці... Я добре знайомий з вашим ремеслом, сер Сміт, і взагалі з ремісничим людом, і розумію, що на голу руку сокола не приманиш. Та, гадаю, моє слово варте не менше, ніж добрий обладунок, і за цю невеличку послугу ти дістанеш, як за нього, ще й мою вдячність на додачу.

— Ваша високість, може, й знає когось із ремісників,— відповів зброяр.— Та скажу з усією повагою: Генрі Гоу ви не знаєте. Він ладен викувати вам будь-яку зброю чи, коли треба, ви^ хопйть і меч із піхов, але щоб прислуговувати спідницям — ні, цього він не вміє!

— Послухай ти, затятий пертський віл! — засміявся принц, здивований такою непохитною церемонністю чесного городянина.— Та дівка означав для мене не більше, ніж для тебе. Але я знічев'я,— і це підтвердить тобі тут кожен, якщо ти сам не бачив,— виявив мимохідь до неї ласку, яка тепер, здається, може коштували бідолашці життя. Тут немає нікого, кому б я довірив захистити її від канчука. Ці собаки з кордону, Дугласові посіпаки, заб'ють дівку на смерть, аби лиш догодити графові.

— Ну, коли так, мілорде, то вона має право питати захистку в кожного чесного чоловіка. А оскільки дівка носить спідницю,— хоч як на мене, то краще б вона була трохи довша й мала не такий блазенський вигляд,— то я не відмовлюсь допомогти їй і зроблю для неї все, що зможу. Але де я її притулю?

1 Пандар — за давньогрецькою легендою, вмілий стрілець, що брав участь у Троянській війні.

3 X е л — зменшувальне від "Генрі".

— Сказати щиро, н й сам не знаю,— признався Ротсей.— Відведи її до сера Джона Раморні додому... А втім, ні... не можна... Сер Джон нездужає, а крім того, є й інші причини... Ох, спровадь її хоч до диявола, якщо хочеш, аби лиш вона була в безпеці, і Давид Ротсей буде тобі дуже вдячний.

— Благородний мій принце,— сказав Сміт,— даруйте мені за зухвалість, але я гадаю, що ліпше вже й справді припоручити беззахисну дівку дияволові, ніж серові Джону Раморні. Та хоч диявол, як і я, має до діла з вогнем, а в гості ми один до одного не ходимо, і я сподіваюся, що з поміччю святої церкви дружбу я заведу з ним не скоро. Та й те сказати: як я спроваджу її з монастирського двору й поведу по вулиці в такому блазенському вбранні? Теж-бо неабиякий клопіт!

— З монастиря вас виведе оцей добрий отець,— сказав принц і схопив за сутану першого-ліпшого ченця, що попався йому під руку.— Отець Ніколас... чи Боніфацій...

— Смиренний брат Кшріан до послуг вашої високості,— озвався чернець.

— Атож, брат Кіпріан! — підхопив принц.— Брат Кіпріан виведе вас звідси яким-небудь відомим йому потайним ходом, а потім ми з ним іще побачимось, і він прийме від принца подяку за цю послугу.

Церковник уклонився на знак згоди, і бідолашна Луїза, яка під час цієї розмови тільки мовчки переводила погляд з одного на одного, поквапно промовила:

— Я не зганьблю цього доброго чоловіка своїм блазенським вбранням — у мене є на будень накидка.

— Ось бачиш, Сміте, тепер ти можеш сховатися й під каптуром ченця, й під жіночою накидкою.