Пертська красуня - Сторінка 37

А його посланець, Раморні, навіть зухвало мені заявив, ніби мій батько дорого заплатить, якщо я відмовлюся стати наложницею одруженого принца й вийду заміж за порядного чоловіка. Ось чого я не бачу іншої ради, як постригтися в черниці. Інакше я занапащу й себе, й мого бідного батька. Коли б навіть не було іншої причини, то страх перед погрозами того негідника, здатного на все, однаково не дав би мені стати дружиною чесного чоловіка, як я не дозволила б собі відчинити двері його дому і впустити вбивць... Ох, отче, отче, невже мені судилося принести лихо моєму коханому батькові й кожному, з ким я схочу з'єднати свою нещасну долю?!

— Не занепадай духом, дочко,— сказав чернець.— Ти можеш знайти розраду навіть у крайнощах, які здаються лихом. Раморні — мерзотник, який зловживає довірою свого господаря. А принц, на жаль, розбещений гульвіса. Та коли я, доживши до сивого волосу, якимсь дивовижним чином не помиляюся, то його вдача вже почала мінятися. Він нарешті збагнув, який ниций той Раморні, і в глибині душі вже шкодує, що слухався його поганих порад. Я думаю — ні, я певен, що його почуття до тебе стали благородніші, чистіші і що мої проповіді про зіпсутість духівництва і наш гнилий час, які він слухав, запали йому в серце. І коли їх підкріпиш і ти, то вони, може, дадуть такі плоди, яким світ дивуватиметься й радітиме. У давньому пророцтві сказано, що Рим упаде, коли промовить жінка.

— Все це мрії, отче,— зітхнула Катаріна,— марення людини, помисли якої сповнені надто високих поривань, щоб вона могла тверезо судити про буденні земні речі. Коли довго дивитися на сонце, все інше потім видається ніби в імлі.

— Ти робиш поквапні висновки, дочко моя,— сказав чернець,— і зараз ти сама в цьому впевнишся. Я відкрию тобі те, чого не гідна почути жодна менш доброчесна чи більш шанолюбна душа. Може, мені не гоже звірятися про це навіть тобі, але я покладаюся на твій розум і твої переконання. Знай же, Катаріно: ймовірно, що римська церква звільнить герцога Ротсейського від скріплених нею ж таки уз і розірве його шлюб із Мардлсорі Дуглас.^

Чернець умовк.

— Якщо навіть церква владна й хоче це зробити,— озвалася дівчина,— то як може вплинути на долю Катаріни Главер розлучення герцога з його дружиною?

Питаючи, вона тривожно дивилася на священика, а тому було вочевидь важко знайти відповідь. Його очі дивилися в землю, коли він проказав:

— Що дала краса Катаріні Лоджі? Якщо наші предки казали правду, краса піднесла її на трон Давида Брюса.

— І вона жила щасливо чи вмерла, оплакувана людьми, добрий отче? — запитала Катаріна так само твердо й спокійно.

— її підбило на цей союз марне й, можливо, злочинне шанолюбство,— відповів огець Клімент.— А нагородою їй був порожній гонор і душевна нудьга. Та якби вона пішла до вінця з Давидом, переконана, що обов'язок набожної дружини — це навернути безвірника-чоловіка чи покріпити нетвердого у вірі, то яка нагорода була б їй тоді? Любов і шана на землі, а в небі — місце поруч із королевою Маргаритою і тими святими жінками, які стали для церкви її матерями-заступницями.

Досі Катаріна сиділа на камені в ногах у священика і, говорячи або слухаючи, дивилася на нього знизу вгору. Але тепер, ніби підбадьорена почуттям власної впевненості, вона спокійно, але рішуче підвелася, простягла до ченця руку, а коли заговорила, то голос і весь вигляд її виражав співчуття. Здавалося, вона намагається не вразити співрозмовника. Так, мабуть, дивиться херувим на смертного, докоряючи йому за помилки.

— А коли й так? — промовила вона.— Невже бажання, надії і забобони цього грішного світу так багато важать для того, кому завтра, може, доведеться віддати своє життя за те, що повстав проти цього зіпсутого й грішного часу і проти віровідступного духівництва? Невже це той самий суворий і доброчесний отець Клімент радить своїй духовній дочці домагатися — чи навіть помишляти про таке! — трону і ложа, які можуть стати вільними тільки через страшну кривду, заподіяну тій, кому вони належать тепер? Невже цей мудрий реформатор церкви снує заміри, вже самі собою несправедливі, на такій хиткій основі? Відколи це, добрий отче, невиправний розпусник так змінився в душі, що ладен упадати за дочкою пертського ремісника зі щирими намірами? Мабуть, ця зміна сталася за останні два дні, бо тільки два дні минуло відтоді, як він глупої ночі, намагався вдерліся в дім мого батька, намисливши гірше зло, ніж звичайне погрз Жування. І ви гадаєте, якби Ротсей навіть пішов на такий нерівна З шлюб з наказу серця, то чи зміг би він здійснити свій намір, ке наражаючи на небезпеку своє престолонаслідування й саме життя? Адже тоді проти нього виступлять водночас і Дуглас, і Марч! Вчинок герцога кожен із них сприйме як особисту кривду й зневагу до свого дому. Ох, отче Клімент, де ж була ваша твердість, ваша розважливість, коли ви дозволили своїй голові заморочитися такою дивною мрією і дали право нікчемній своїй учениці дорікнути вам за це?

Очі старого налилися слізьми, коли Катаріна, видимо й гірко схвильована власними, словами, нарешті замовкла.

— Вустами дітей і нетямущих людей,— промовив священик,— Всевишній дорікав тим, хто своєму поколінню здавався мудрим. Я дякую небові за те, що воно, навчаючи мене думати краще, ніж підказує мені власне марнолюбство, обрало своїм посередником таку добру наставницю... Так, Катаріно, я більше не маю права дивуватшя чи обурюватись, бачачи, як ті, кого досі надто суворо засуджував, виборюють земну владу, а прикриваються ревністю у вірі. Дякую тобі, дочко, за твоє спасенне остереження і дякую небу, що воно послало його з твоїх вуст, —а не з вуст суворішого судді.

Катаріна вже підвела була голову, щоб заспокоїти старого чоловіка,— його приниження боляче її вразило,— коли погляд дівчини спинився на чомусь неподалік. Серед стрімчаків та бескидів, які оточували це відлюдне місце, два стояли так близько один до одного, що здавалися половинками однієї скелі, розчахнутої ударом блискавки чи землетрусом. Між ними зяяла розколина футів чотири завширшки. І, мовби з волі однієї з тих незбагненних примх, які природа часто дозволяє собі в таких місцях, у розколину забрався дубок. У пошуках споживку невисоке й хирляве деревце пустило по скелі увсебіч коріння, й воно позалягало в камені, наче військові ходи — звивисті, переплетені, вузлуваті, мовби величезні змії з Індійських островів. Коли Катаріна побачила це химерне плетиво вузлуватого віття та покарлюченого коріння, їй раптом привиділося, ніби з-поміж нього поблискує і непорушно дивиться на неї двоє великих очей,— так наче там зачаївся дикий звір. Дівчина здригнулася, мовчки показала на деревце священикові й, придивившись пильніше, нарешті розгледіла за навислими гілками та покрученим корінням копицю рудого волосся та волохату бороду.

Коли горянин,— а то був він,— зрозумів, що його помітили, то вийшов зі своєї схованки і, ступивши кілька кроків наперед, постав перед Катаріною та отцем Кліментом таким собі велетом у картатому лілово-червоно-зеленому пледі, з-під якого виглядала куртка з бичачої шкіри. За плечима в нього висіли лук та сагайдак, голова була непокрита, але густе сплутане волосся, як ото кучері в ірландця, у спеку і в холод добре заміняло йому шапку. На поясі в горянина висів меч.та кинджал, а в руці він тримав бердиш, датський бойовий топір, що його частіше називали лоха-берським. З тих же створених природою, воріт вийшли ще чотири чоловіки, такі самі високі й так само вдягнені та озброєні.

Катаріна звикла до грізного вигляду мешканців' гір, що жили досить близько від Перта, і зовсім не злякалась, як злякалася б, бувши нею, інша дівчина з Низовини. Вона спокійно дивилась, як усі п'ятеро велетів мовчки вишикувалися півколом попереду і обабіч неї та ченця. Горяни не зводили з Катаріни своїх великих очей, що в них дівчина читала якийсь дикий захват від її вроди. Вана схилила голову і мовою горян, хоч і не зовсім правильною, сказала звичайні слова привітання. Ватажок гурту відповів їй і знов застиг, безмовний і непорушний. Чернець перебирав чотки й молився, і навіть Катаріна тепер відчула в душі дивний острах за свою безпеку і в думці вже питала себе, чи не вважають горяни обох їх своїми бранцями. Вирішивши в цьому переконатися, вона ступила кілька кроків, ніби мала намір спуститися схилом униз. Та коли Катаріна спробувала пройти крізь шерег велетів, ті перепинили їй шлях алебардами.

Дівчина трохи розгубилась, однак самовладання не втратила, бо ніяких лихих намірів од горян, власне, не чекала. Вона сіла на один із розкиданих довкола уламків скелі й попросила ченця, що сїояв поруч, нічого не боятися.

— Коли я й боюся,— відказав отець Клімент,— то не за себе. Нехай ці дикуни навіть розчереплять мені довбешкою голову, як ото волові, що відробив своє і йому лишилось одне — забій, чи зв'яжуть ременяками й потягнуть до інших, а ті відберуть у мене життя ще жорстокішим чином,— мені байдуже, аби тільки тебе, люба дочко, вони відпустилиГживою-здоровою.

— У нас з вами, отче, немає причини боятися чогось поганого,— відповіла Пертська Красуня.— А ось іде й Конахар, зараз він сам про це нам скаже.

Останні слова вона промовила, ледве вірячи власним очам, так змінилася постава й весь вигляд вродливого, стрункого, мало не розкішно вбраного юнака, який, сплигнувши, мов сарна, з досить високого стрімчака, став просто перед Катаріною. На ньому був такий самий шотландський плащ, або плед — так його називають тепер,— як і на решті п'яти горянах, тільки перехоплений на шиї та зап'ястках золотими обручками. Кольчуга, яка облягала його стан, була сталева, але так начищена, що блищала, мов срібна. Його рукава були оздоблені багатими прикрасами, а шапочку, крім орлиної пір'їни — відзнаки вождя,— оторочував кілька разів ще й золотий ланцюжок, застебнутий спереду на велику пряжку, в якій поблискували перлини. Застібка, що скріплювала на плечі плащ, була також золота, велика й вигадливо карбована. В руках Конахар не мав ніякої зброї, якщо не рахувати коротенької палички, загнутої на кінці. Його постава, весь його вигляд, в якому ще так недавно прозирало гнітюче усвідомлення власного приниження, тепер був упевнений, рішучий, гордий.