Пертська красуня - Сторінка 38

Юнак стояв перед Катаріною і вдоволено усміхався, так наче цілком свідомий того, що змінився на краще і тепер тільки жде, чи дівчина його впізнає.

— Конахаре,— промовила Катаріна, бажаючи покласти край цій тривожній напрузі,— це люди твого батька?

— Ні, прекрасна Катаріно,— відповів юнак.— Конахара більше немає. Це ім'я зосталося тільки як згадка про кривди, яких він зазнав, та помсту, якої ці кривди вимагають. Я — Аян Ехін Мак-Аян, син вождя клану Кугілів. Я змінив ім'я, і з мене, як бачиш, спала колишня личина. А щодо цих людей, то вони служать не моєму батькові, а мені. Перед тобою тільки половина мого загону, весь він складається з сім'ї мого названого батька з його вісьмома синами. Вони — моя особиста охорона й мої повірники, віддати мені душею і тілом. А Конахар,— додав він уже лагіднішим голосом,— знов оживе, як тільки Катаріна

забажає його побачити. Для всіх він — юний вождь Кугілів, але для неї — покірний і слухняний учень Саймона Главера. Поглянь на цю паличку. Ти дала її мені торік, коли ранньої осені ми з тобою збирали горіхи на сонячних схилах Ледноха. Я б не проміняв її, Катаріно, на патерицю ватага цілого клану!

Поки Ехін промовляв ці слова, в душу Катаріни вже закрадався сумнів: чи розважливо вона вчинила, звернувшись по допомогу до цього зухвалого юнака, вочевидь захопленого тим, що стрімко піднісся на таку висоту й дістав необмежену владу над гуртом прибічників, які не визнають ніякого закону?

— Ти не боїшся мене, прекрасна Катаріно? — запитав юний вождь, узявши дівчину за руку.— Я наказав своїм людям з'явитися сюди за кілька хвилин до мене. Я хотів побачити, як ти почуватимеш себе в їхньому товаристві. І мені здалося, що ти дивилася на них так, немовби народилась бути дружиною вождя!

— Я не мала причин сподіватися від горян зла,— твердо відповіла Катаріна.— А тим більше, коли гадала, що Конахар з ними. Конахар пив з одної з нами чаші і їв за одним з нами столом. А мій батько часто торгував з людьми із Гірської Країни, і між ними ніколи не доходило до кривд чи сварок.

— Не доходило? — перепитав Гектор, бо кельтське ім'я "Ехін" відповідає сакському "Гектор".— Ха! Навіть тоді, коли він став на бік Гоу Хрома, кривоногого коваля, проти Ехіна Мак-Аяна?! Не намагайся більш його виправдати й повір: якщо я коли-небудь і згадаю ще про це, то тільки з твоєї вини. Одначе ти мала намір дати мені якесь доручення. Скажи слово, і твій наказ буде виконано.

У мові й поведінці юнака було щось таке, що спонукало Ка-гаріну скоротити цю зустріч, і вона поквапилася відповісти:

— Ехіне... коли тебе звати вже не Конахар... Ти повинен розуміти, що я зверталась по допомогу до людини рівної мені. Я й не здогадувалася, що тепер ти такий могутній і можновладний. Тебе, як і мене, наставляв у вірі цей добрий старець. Нині йому загрожує велика небезпека. Лихі люди звели на нього наклеп, і йому треба, поки мине гроза, переховатися десь у безпечному місці.

— Як?! Ти кажеш про велебного отця Клімента? Так, цей достойний чоловік робив для мене багато — більше, ніж моя непогамовна натура може обернути мені на вигоду. Хотів би я побачити в Перті того, хто посміє переслідувати людину, яка стала під захист плаща Мак-Аяна!

— Покладатися тільки на це ризиковано,— сказала Катаріна.— Ваш клан могутній, я не маю сумніву, та коли на стежку війни ступає Чорний Дуглас, він не побоїться струснути горянський плащ.

Своє невдоволення від цих слів горянин сховав за вимушеним сміхом.

— Горобець, що сидить перед очима,— сказав він,— здається більшим за орла на вершині Бенгола. Ви боїтеся Дугласів дужче тому, що вони ваші найближчі сусіди. Та нехай буде по-твоєму... Ти не повіриш, як далеко за темною стіною цих гір тягнуться наші пагорби, долини та ліси. Для тебе тільки й світу, що береги Тею. Та цей добрий священик побачить такі гори, які його сховають, хай навіть за ним гнатимуться усі Дугласи... Так, і побачить він стільки людей, що Дугласи лише від їхнього вигляду ще будуть раді втекти на південь від Грампіана... А чого б і тобі та твоєму батькові не піти разом з цим добрим чоловіком? Я пришлю загін, і він безпечно проведе вас із Перта. І ми налагодимо по той бік Лох-Тею ваше давнє ремесло. Тільки я вже не кроїтиму рукавичок. Я забезпечуватиму Саймона Главера шкірою, але різатиму її тільки на спинах в отих тварюк!..

— Батько прийдэ коли-небудь подивитись, як ви живете, Ко-нахаре... тобто Гекторе... Але згодом, коли настануть спокійніші часи, бо нині триває сварка між городянами та людьми вельмож. А ще ходять чутки, ніби в Гірській Країні ось-ось спалахне війна.

— Це правда, Катаршо, присягаю святою дівою! І якби не ця війна в Гірській Країні, вам із батьком не довелося б відкладати свої відвідини до нас, моя чарівна володарко. Та жителям гір уже не довго ділитися на два клани. Скоро вони зійдуться в герці за першість, як справжні мужі, і той, хто виграє битву, розмовлятиме з королем Шотландії як рівний з рівним. Молися, щоб перемога дістал&ся Мак-Аянові, моя благочестива Катарі-но, і ти молитимешся за того, хто тебе вірно любить.

— Я молитимуся за того, на чиєму боці правда,— відповіла Катаріна.— Чи, скоріше, за мир для обох сторін... Прощавайте, мій добрий і благородний отче Клімент! Повірте, я повік не забуду ваших уроків... Пом'яніть мене в своїх молитвах../ Але чи стане в вас сили на такий важкий шлях?

— Коли треба буде, його понесуть на руках,— сказав Гектор.— Та, може, ми знайдемо десь поблизу для нього коня. Але ти, Катаріно... Звідси до Перта далеко, дозволь мені, як колись, провести тебе до міста.

— Якби ти був тим, ким був колись, я б не відмовилась. Та золоті застібки і обручки — небезпечні супутники, коли ліддес-дельських та аннандельських списоносців на великій дорозі стільки, як листя восени. А зустріч горянського пледа зі сталевим жилетом добром не кінчається.

Катаріна зважилася на це зауваження, бо все ж таки мала підозру, що юний Ехін, скинувши колишню личину, не зовсім позбувся звичок, нажитих у своєму приниженому становищі. І хоч який він хоробрий на словах, а навряд чи поквапиться сміливо кинутись на ворога, більшого числом; а йому це неминуче доведеться зробити, якщо він спуститься з гір і підійде близько до міста. І вона, як видно, розважила слушно. Конахар попрощався, і Катаріна, щоб не дати юнакові припасти до своїх губів, дозволила йому поцілувати руку. Після цього вона рушила в бік Перта і, час від часу озираючись, ще довго розрізняла постаті горян, що пробиралися потаємними і важко доступними стежками на північ.

її тривога перед безпосередньою небезпекою згасала в міру того, як збільшувалася відстань між нею і людьми, що їхні вчинки скеровувала тільки воля вождя — норовливого і запального юнака. Повертаючись до Перта, Катаріна анітрохи не боялася зустріти в дорозі воїнів, бо за тих часів правила лицарства захищали порядну на вигляд дівчину краще, ніж загін озброєних охоронців. Але душу її гнітили думки про інші небезпеки. Залицяння розпусного принца викликало в неї дедалі більший страх, особливо після погрози, до якої не посоромився вдатись його безсовісний порадник Раморні,— погрози занапастити старого Главера, якщо Катаріна не поступиться своєю честю. А в ту пору ця погроза з боку такої впливової особи давала всі підстави тривожитись. Не меншу небезпеку Катаріна вбачала і в домаганнях Конахара. Поки хлопець ще служив у її батька, про свої претензії він мовчав, але тепер, як видно, вирішив заявити про них уголос. Адже недарма все частішими ставали напади горян на Перт, і городян не раз брали в полон, викрадали з рідного дому чи вбивали кинджалами просто серед вулиці рідного міста. Лякали Катаріну й настирливі батькові наполягання вийти за Сміта; чутки про його негідну поведінку на Валентинів день уже долетіли до неї, і вона, пам'ятаючи про погрозу Раморні, не відповіла б на упадання Генрі, навіть якби він залишився в її очах чиотим. Про всі ці небезпеки дівчина думала з глибоким стра-. хом і чимдалі палкішим бажанням сховатися від них і від себе самої за мурами монастиря. І хоч захисту й спокою дівчина не знаходила більш ніде, не бачила вона й можливості дістати від батька згоду на цей єдиний рятунок.

А втім, хоч би скільки ми прислухалися до Катаріниних думок, жодна з них не викаже нам жалю з приводу того, що всі ці небезпеки пов'язані з її титулом Пертської Красуні. І ця риса дає нам право зробити висновок, що дівчина все ж таки не була ангелом; додати сюди треба, мабуть, ще й те, що попри всі провини Генрі Сміта, справжні й вигадані, з грудей Катаріни щоразу, коли вона пригадувала світанок Валентинового дня, вихоплювалося зітхання. •

РОЗДІЛ XV

Нехай віллє міцний цей трунок У душу змучену рятунок.

Бер та

Ми розголосили таємницю сповіді; не приховає від нас своїх таємниць і спочивальня хворого. У затемненій кімнаті, де запах мазей та мікстур свідчив про те, що тут вдався до свого мистецтва лікар, лежав, загорнувшись у нічний халат, високий худий чоловік. Він супив від болю брови, а в його грудях тим часом бурхав океан пристрастей. У кімнаті все говорило про те, що її господар багатий і вельможний. Хенбен Двайнінг, аптекар, який, очевидно, доглядав недужого, шмигав із кутка в куток своєю котячою ходою, змішував ліки й готувався робити перев'язку. Хворий простогнав раз, потім удруге, й ескулап, підступивши до ліжка, спитав, що чоловіка так мучить — біль у тілі чи страждання в душі.

— І те, й те, підлий отруйнику! — сказав сер Джон Раморні.— А ще мені остогидло бачити перед очима твою ненависну пику.

— Якщо річ тільки в цьому, то я можу звільнити вашу рицарську вельможність від одного з лих і зараз же піти звідси. В наші бурхливі часи, коли кругом самі чвари, навіть якби я мав і двадцять рук замість оцих двох нещасних слуг мого ремесла (він показав свої худі долоні), то й тоді б їм вистачило роботи. І платили б мені так, що поклони й золото змагалися б аа право щедріше віддячити мені за моє мистецтво. А ви, сер Джон" ганяєте злість на своєму хірургові замість гніватися тільки на того, хто завдав вам рани.

— Мерзотнику! Ти навіть не гідний моєї відповіді! — вигукнув хворий.— Але кожне слово, що злітає з твого злостивого язика, завдає, мов кинджал, такої рани, що її не загоїть ніякий аравійський бальзам.

— Я вас не розумію, сер Джон.