Пертська красуня - Сторінка 39

Але якщо ви даватимете волю цим вибухам гніву, то доб'єтеся тільки гарячки й запалення.

— То навіщо ж ти своїми балачками, ніби навмисне, виводиш мене з терпцю? Нащо було згадувати про те, що ти, недостойний, міг би мати й більше рук, ніж тобі вділила природа, коли я, рицар і дворянин, лежу тут скалічений на все життя?!

— Сер Джон,— Відповів хірург,— я не священик і навіть не дуже вірю в багато чого з того, що нам кажуть церковники. І все ж я дозволю собі зауважити, що вам іще пощастило. Бо якби удар, який вас скалічив, прийшовся туди, куди був

1Т5

націлений, то ви зосталися б без голови, а не без менш важливої частини вашого тіла.

— А я б волів... я б волів, Двайнінгу, щоб удар прийшовся туди, куди був націлений! Мені б тоді не довелося побачити, як тонко сплетену павутину моєї політики розірвав грубою силою п'яний простолюдець. Я б не бачив коней, на яких мені вже ніколи не сидіти... арену турнірів, на яку вже не вийду... слави, якої вже не маю надії здобути... боїв, у яких уже не братиму участі... Як рицар, що прагне до боротьби і влади, я змушений буду лишатися серед жінок, і навіть вони зневажатимуть мене — безсилого, жалюгідного каліку, неспроможного домагатись їхнього кохання.

— Нехай і так,— промовив Двайнінг, перев'язуючи тим часом рану,— але я дозволю собі нагадати вашій рицарській вельможності, що ваші очі, яких ви мало не втратили разом з головою, тепер, коли вони' все ж таки лишилися на місці, зможуть дарувати вам такі розкоші, яких не дадуть ні задоволене шанолюбство, ні звитяги на турнірах чи в битвах, ні жіноче кохання.

— Мабуть, я геть отупів, бо ніяк не втямлю, про що ти кажеш, ескулапе,— відповів Раморні.— Якими це розкошами мені лишилося втішатись після такої страшної невдачі?

— Найвищими, що тільки знає людина! — відказав Двайнінг із тим захватом у голосі, з яким закоханий, звертаючись до своєї володарки, вимовляє її ім'я, і додав одне-єдине слово: — ПОМСТОЮ!

Хворий звівся в постелі, схвильовано чекаючи, як його зцілитель розгадає власну загадку. Потім, почувши пояснення, знов ліг і, трохи помовчавши, запитав

— А в якому це християнському коледжі ти навчився такої моралі, добродію Двайншг?

— Я навчився цього не в коледжі,— відповів лікар.— Бо хоч такої моралі потай і вчать у більшості християнських коледжів, але відкрито й сміливо її не сповідують у жодному з них. Я вчився її серед мудреців Гренади, де запальний мавр високо здіймає свій смертоносний кинджал, заюшений кров'ю ворога, й відверто проповідує вчення, якого блідолиций християнин додержується в житті, хоча з ляку й не важиться назвати його своїм ім'ям.

— А ти, бачу, мерзотник витонченіший, ніж я собі гадав! — промовив Раморні.

— Нехай і так,— відповів Двайнінг.— Найтихіша вода буває звичайно і найглибша, а найстрашніший ворог той, котрий ніколи не погрожує, доки не нападе. Ви, рицарі і воїни, йдете до своєї мети прямим шляхом з мечем у руці. А ми, вчені люди, підступаємо до неї нечутно й манівцями, проте досягаємо її так само певно.

— І оце я,— сказав рицар,— хто простував до своєї помсти залізною ступою, від якої все довкола здригалося, тепер мушу взути такі, як у тебе, капці?! Ха-ха!

— Кому бракує сили,— промовив підступний зцілитель,— той мусить домагатися своєї мети хитррщами.

— А скажи-но відверто, ескулапе, чого ти торочиш мені про цю диявольську грамоту? Навіщо ти штовхаєш мене йти шляхом помсти швидше й далі, ніж я, як тобі здається, пішов би сам? Я добре знаю людей, чоловіче, і певен, що такий, як ти, марно слова не зронить і не довіриться такому, як я, коли не матиме з цього вигоди для досягнення власної мети. То якої ж вигоди шукаєш ти на шляху, мирному чи кривавому, що на нього я можу тепер ступити?

— Пане рицар,— відповів аптекар,— якщо признатися щиро,— хоч і не часто я це роблю,— то в помсті нам із вами по дорозі.

— По дорозі, чоловіче? — перепитав Раморні, і в голосі його пролунав подив і зневага.— А я гадав, що мій шлях для тебе недосяжний! Ти прагнеш тої самої помсти, якої прагне Раморні?

— Так, тої самої,— відказав Двайнінг.— Бо репаний коваль, від чиєї руки ви постраждали, не раз переходив дорогу й завдавав кривди й мені — перечив у раді, глузував із мене. Його груба, тупа впертість — живий докір людині такої тонкої вдачі, як у мене. Я боюся його й ненавиджу!

^ І ти сподіваєшся знайти в мені поплічника? — промовив Раморні так само зневажливо.— Тож знай: простий ремісник стоїть занадто низько, щоб викликати в мене зненависть 'чи страх. Та й він дістане своє. Ми не відчуваємо зненависті до гада, який нас укусив, хоч і його можемо струснути з рани й розтоптати ногою. Я знаю, той негідник здавна має славу хороброго вояка і, чув я, домагається прихильності отої нікчемної ляльки, чия зваба, звичайно, й штовхнула нас на такий "мудрий" і багатонадійний вчинок... О, демони, що правлять пеклом! З якої ж це злості вони постановили, аби руку, здатну проткнути списом принцові груди, відтяв, мов дубця, меч простолюдина та ще й у нічній бійці! Гаразд, ескулапе, тут наші дороги збігаються, і можеш мені повірити: я задля тебе розчавлю того гада-коваля! Тільки не думай від мене відхреститися, коли я покінчу з цією легшою і простішою половиною моєї помсти.

— Не дуже й легшою,— сказав аптекар.— Бо зв'язуватися з тим чолов'ягою,— нехай ваша рицарська вельможність повірить мені на слово,— не так уже й просто і безпечно. Більшого силача, відчайдушнішого і вправнішого бійця немає ні в Перті, ні в усій окрузі.

— Не бійся, аптекарю. Нехай він навіть не поступається силою перед самим Самсоном, знайдеться й на нього рука. Тільки потім гляди мені! Ти теж не уникнеш помсти, якщо не станеш слухняним моїм спільником у грі, яка розпочнеться після того. Тому кажу тобі ще раз: гляди мені! Я не вчився у маврітанських коледжах і не такий ненаситно мстивий, як ти, але в цій помсті і я повинен узяти своє... Слухай уважно, ескулапе, коли вже мені доводиться відкривати перед тобою душу... Але остерігайся мене зрадити, бо хоч який всевладний твій диявол, а ти брав уроки в чорта все ж таки меншого, ніж мій... Слухай же!.. Я служив своєму господареві, забувши про добро і зло; служив так ревно і вірно, що це, може, навіть завдавало шкоди моєму власному імені... І ось гой самий чоловік, через чиє безумство я зазнав цієї непоправної втрати, тепер ладен поступитися проханню свого батька, що геть вижив з розуму, й пожертвувати мною, позбавити мене свого заступництва, віддати на поталу свого лицемірного дядька й моїм коштом домогтися сумнівного примирення з ним. І якщо він не відмовиться від такого підлого наміру, твої презлющі і чорні, як дим із пекла, маври почервоніють від сорому, коли я перевершу їх у своїй помсті! Та я ще раз дам йому змогу урятувати свою честь і себе, перше ніж спрямую на нього весь свій безжалісний непогамовний гнів... Ось тоді, коли вже я тобі довірився, тоді ми вдаримо по руках у нашому ділі... Я сказав: "Ударимо по руках"?.. Але де та рука, яку має простягти Раморні й скріпити нею своє слово?! Прибита цвяхом до міського стовпа чи викинута разом із покидьками бездомним псам, які цієї самої хвилини гризуться за неї?! Що ж, аптекарю, приклади палець до мого оцупка й присягни бути вірним виконавцем моєї помсти, як я — твоєї!.. Що таке, ескулапе, ти, бачу, зблід?.. Ти, хто наказує смерті відступити чи наблизитись, ти тремтиш на думку про неї чи при згадці її ім'я?! Я нічого не сказав про винагороду,— адже тому, хто любить помсту заради помсти, плати не треба... Та якщо розлогі землі й золото збільшать твоє завзяття в такому сміливому замірі, то, повір мені, їх не бракуватиме.

— У моїх скромних бажаннях вони теж не на останньому місці,— промовив Двайнінг.— У цьому метушливому світі бідного чоловіка збивають з ніг, як ото карлика в натовпі, ще й топчуть ногами... А багатий і дужий здіймається над юрбою, мов велет, і йому немає ніякого діла до того, що довкруг нього всі товчуться один на одному.

— Тоді ти здіймешся над натовпом, ескулапе, так високо, як тільки людину може піднести золото. На ось гаманець. Він важкий, але в твоїй винагороді це тільки завдаток.

— А як бути з огим ковалем, благородний мій добродійнику? — запитав ацтекар, сховавши до кишені чималий гаманець.— 3 отим Генрі Віндом, чи як там його кличуть... Хіба звістка про те, що він поплатився за свій вчинок, не погамує біль вашої рицарської рани краще, ніж цілющий бальзам із Мекки, яким я її змастив?

— Він не гідний того, щоб про нього думав Раморні. Я маю на того чоловіка зла не більше, ніж на його сліпий меч.. Але твоїй ненависті пора впасти на нього. Де його можна найпевніше спіткати?

— Це я теж обміркував,—сказав Двайнінг.— Напасти на коваля серед білого дня в його домі було б надто зухвало й небезпечно,— адже в кузні у нього працюють п'ятеро слуг, четверо з них міцні лобуряки, і всі вони люблять господаря. На ніч теж не можна покладати надій: двері в нього на дубовій штабі й залізному засуві. Поки вдерешся силоміць у будинок, на поміч йому посхоплюються сусіди, а вони й досі насторожі після того трапунку вночі перед Валентиновим днем.

— Та вже ж, це правда, ескулапе,— промовив Раморні.— У тебе така натура, що без брехні не можеш обійтися навіть зі мною... Ти сам сказав, що впізнав мою руку з перснем^оли її знайшли серед вулиці, де вона валялася, мов огидний покидьок з бойні... То чом же ти, впізнавши руку, попхався з отими дурноверхими міщанами питати поради в Патріка Чартеріса,— постинати б йому остроги з п'ят за те, що лигається з нікчемним простолюдом! — і притяг його сюди з рештою бевзів глумитися над мертвою рукою? Якби вона й досі мені служила, Чартеріс не гідний був би ні доторкнутися до неї в мирний час, ані помірятися з нею силою в бою.

— Благородний мій заступнику, як тільки я збагнув, що постраждали саме ви, я почав з усієї сили переконувати їх не розпалювати сварку. Одначе той чванько Сміт та ще кілька гарячих голів пороззявляли пащеки, вимагаючи помсти. Ваша рицарська величність, мабуть, знає, що той чолов'яга назвався Валентином Пертської Красуні і тепер вважає за честь ставати на бік її батька в кожній чварі. Але я переплутав усі його карти, а це вже не жарт, це вже неабияка помста!

— Що ви маєте на увазі, пане ескулап? — не зрозумів хворий.

— Бачте, ваша рицарська вельможносте,— сказав аптекар,— цей Сміт живе не так, як усі порядні люди.