Пертська красуня - Сторінка 60

Його власна допомога була блискавична й дійова: він вихопив у зневіреної матері з рук немовля, вивільнив йому шийку і відкрив вену, з якої бризнула цівкою кров. Ту ж мить це дало маленькому пацієнтові полегкість. За кілька хвилин усі загрозливі ознаки зникли, і Двайнінг, перев'язавши вену, знов поклав дитину на руки мало не збожеволілої матері.

Горе нещасної вдови, яке було трохи забулося перед загрозою втратити після чоловіка ще й дитину, тепер наринуло на Магдалену з новою силою, мов ото річка у повінь змітає греблю, що тимчасово стримувала її течію.

— Ох, учений пане! — промовила Магдалена.— Перед вами бідна жінка, яку раніше ви знали багатою... Але той, хто повернув моїй кровинці життя, не повинен піти з цього дому з порожніми руками. Великодушний, добрий пане Двайнінг, візьміть собі оці його чотки... Зони з чорного дерева й оздоблені сріблом... Олівер любив мати гарні речі, щоб як у джентльмена... І в своїх звичках був схожий більше на джентльмена, ніж на простого міщанина... Він і пішов од нас, як джентльмен.

З цими словами Магдалена в пориві німої скорботи притисла до грудей і до губів чоіки покійного чоловіка і знов почала тицяти їх Двайнінгові в руки.

— Візьміть! — благала вона.— Візьміть з любові до того, хто сам щиро вас любив! Ох, як часто він казав: "Якщо хто й може повернути людину від порога смерті, то тільки пан Двайнінг..." І ось цього божого дня його рідне дитя повернуто до життя, а він лежить холодним трупом і нічого не знає вже ні про хворобу, ні про здордв'я нашого маленького!.. О, лиха мені, лихо!.. Та візьміть же чотки і згадайте про його чисту душу, коли їх перебиратимете; Олівер швидше вийде з чистилища, коли добрі люди молитимуться за його спасіння.

— Заберіть свої чотки, жінко, я не чарівник і не вмію показувати фокусів,— сказав Двайнінг. Розчулений дужче, ніж, може, й сам сподівався, мавши таку черству душу, він усіляко відмагався приймати цей лиховісний дарунок.

Та останні його слова вразили ченця, про якого аптекар і забув, коли говорив.

— Що ж це таке, пане лікар?! — озвався домініканець.— Молитву за упокій душі небіжчика ви називаєте фіглярськими фокусами?! Чув я, нібито Чосер, англійський віршописець, каже про вас, медиків, так: ви хоч і вчені, та не по святому письму. Церква, наша мати, довго дрімала, але тепер очі в неї розплющені, і вона вже бачить, де її друзі, а де — вороги. Будьте певні...

— Та що ви, велебний отче! — похопився Двайнінг.— Ви хибно тлумачите мої слова. Я сказав, що не вмію творити чудес, і хотів був додати, що церква, звичайно, могла б зробити те, чого не може зробити людина, а тому ці дорогі чотки слід передати у ваші руки, бо ви, перебираючи їх, зробите більше корисного для душі покійного.

І аптекар, накинувши чотки на руку домініканця, поквапився надвір.

"Дивно, що я потрапив до цього дому скорботи в таку годину,— промовив він сам до себе, опинившись нарешті на вулиці,— Я в таке не дуже вірю... та, хоч це й дурниці, а я радий, що врятував життя дитині... Але треба поспішати до мого приятеля Смазервелла! Він, певна річ, допоможе мені залагодити справу з Бонтроном, От і вийде, що цього разу я врятував життя двом, а занапастив тільки одному".

РОЗДІЛ XXII!

То кров його, а не бальзам, То кров його кричить І шле благання небесам: ♦За нього відомстіть!"

*Урсн і Псіхшя*

Отже, магістрат обрав місцем божого суду собор святого Іоанна Пертського. Саме в храмі патрона міста випроба, на загальну думку, мала пройти якнайкраще. Король з вельможами щедро підтримував церкви й монастирі домініканців, картезіанців, кармелітів та інших чернечих орденів, а тому міська рада одностайно ухвалила, що надійніше буде покластися на "власного святого, доброго старого Іоанна", в чиїй прихильності ніхто не мав сумніву, й віддати йому перевагу над іншими, "молодшими" патронами, що їм чорне духівництво позводило довкола Перта ,нові обителі. Споконвічні свари між білим та чорним духівництвом надали суперечці про вибір церкви особливої гостроти,— де ж має статися чудо, коли городяни безпосередньо звернуться до Всевишнього з лроханням указати на вбивцю?! І міський писар так ревно виступав за те, щоб віддати перевагу соборові святого Іоанна, ніби й святі на небесах ділилися на дві партії і одна з них виступала за славне місто Перт, а друга — проти.

Багато дрібних інтриг спалахнуло й погасло, поки магістрат, вважаючи це за справу честі для міста й сподіваючись на справедливість і непідкупність свого патрона, нарешті постановив довіритись святому Іоаннові.

Отож після відправи, що проходила, як і вимагали обставини, вельми врочисто, городяни склали ревну молитву й наготувалися ввернутись до Всевишнього, щоб він своїм знаменням учинив суд у справі загадкового вбивства нещасного шапкаря.

Своєю врочистістю, такою властивою обрядам католицької церкви, сцена справляла глибоке враження. Крізь багатий і вигадливий вітраж на високий вівтар падав потік грайливого світла. Поруч на марах лежало тіло забитого Олівера Праудф'юта, і його руки були складені на грудях долоня до долоні, кінчиками пальців догори, так наче безживне тіло саме волало до небес, благаючи РІДОМСТИТИ тому, хто нагло розлучив безсмертний дух з його знівеченою плоттю.

Біля самих мар стояв трон, на якому сидів Роберт Шотландський та його брат Олбані. Принц сидів обік батька, на трохи нижчому кріслі. Люди звернули на це увагу й перемовлялися про те, що Олбані, мовляв, посадили майже так само високо, як і короля, а от— спадкоємця корони, хоч він і досяг повноліття, в очах пертців хочуть, либонь, поставити нижче його дядька. А самі мари були повернуті так, щоб розпростерте на них тіло бачили якомога більше людей, які напхалися до церкви.

У головах труни стояв рицар із Кінфонса, обвинувач, а в ногах — юний граф Крофорд, представник відповідача. Свідчення герцога Ротсейського "обілили", як тоді казали, сера Джона Раморні й звільнили його від випроби домовиною, а хвороба послужила йому приводом узагалі зостатися вдома. Його людей, зокрема й тих, що були на службі в самого Джона, хоч і числилися при дворі принца і їх ще не звільнили, було вісім чи десять чоловік. їх знали здебільш як людей розбещених, і кожен з них міг бути винен у неподобствах святкової ночі та вбивстві шапкаря. Вони стали вряд у бічному вівтарі ліворуч, убрані в такі собі халамиди, схожі на сутани покутників. Погляди всіх присутніх були звернені до тих білих постатей, і декотрі з людей у халамидах почували себе вельми занепокоєно, що давало глядачам неабиякі підстави вважати їх винними. Зате обличчя справжнього вбивці нічого не виказувало: похмурий, тупий погляд ніколи не оживляла ні святкова радість, ні вино; не пригнічував Бон-троца й страх перед викриттям та смертю.

Ми вже згадували про те, в якій позі лежав мертвий шапкар. Обличчя в нього було відкрите, так само як і руки та груди. Решта тіла була загорнута в саван найтоншого полотна, отож хоч би де виступила крор, її відразу ж помітили б.

Ось меса скінчилась, а вслід за нею пролунала врочиста молитва до Всевишнього, щоб він ласкаво захистив невинного і вказав злочинця. Першим на випробу запросили Евіота, пажа сера Джона Раморні. Юнак невпевнено ступив до труни. Мабуть, він потерпав, що, знаючи про Бонтронову вину, і сам став причетним до злочину, хоч прямо й не мав з убивством нічого спільного. Евіот став перед марами, і голос його тремтів, коли він присягався усім створеним за сім днів і сім ночей, присягав небом і пеклом, своїм місцем у раю і господом богом, творцем усього сущого, що він чистий і не заплямований кривавим лиходійством над тілом, перед яким оце стояв. На доказ своїх слів юнак перехрестив груди мертвого. Нічого не сталося. Тіло, як і доти, лежало нерухомо, на засохлих ранах ані знаку крові.

Городяни переглянулись, і вирази їхніх облич виказували НЄВИМОЕНЄ розчарування. Всі заздалегідь переконували себе в тому, що Евіот винен, а його нерішучість тільки потверджувала підозру. Паж виявився невинним, і всі були безмежно здивовані. Решта людей Раморні піднеслися духом і проказували клятву дедалі сміливіше в міру того, як вони один по одному підходили до мар і судді оголошували їх невинними й чистими від будь-якої підозри, що впала на них у зв'язку зі смертю Олі-вера Праудф'юта.

Та був серед них один ЧОЛОЕІК, у якого впевненість зовсім не ставала твердішою. Ім'я "Бонтрон!.." тричі пролунало під склепінням собору, але той,, хто це ім'я носив, у відповідь тільки зачовгав ногами, так наче його зненацька схопив параліч.

— Відповідай, собако! — прошепотів йому Евіот.— Або готуйся до собачої смерті!

Але видовище в храмі так збентежило вбивцю, що судді, бачачи це, вже розмірковували, як учинити: наказати негайно притягти Бонтрона до домовини чи відразу оголосити йому присуд. Аж коли його востаннє запитали, чи згоден він пройти випробу, Бонтрон від'ТОВЗЕ, як завжди, коротко:

— Я не піду... Звідки мені знати, які штуки можна вигадати, аби звести бідного чоловіка зі світу!.. Я вийду на двобій з будь-ким, хто скаже, ніби я завдав кривди оцьому, що лежить тут мертвий.

І Бонтрон, як і вимагав звичай, кинув на підлогу посеред храму свою рукавицю.

Генрі Сміт виступив наперед з натовпу городян під схвальний гомін, що його не стримала навіть присутність короля. Піднявши рукавицю негідника Бонтрона, зброяр поклав її собі в шапку й, також за звичаєм, кинув на підлогу власну рукавицю — на знак того, що приймає виклик. Але Бонтрон рукавиці не підняв.

— Він мені не рівня,— буркнув убивця,— і не гідний підняти мою рукавицю. Я належу до двору принца Шотландського як слуга його стайничого. А цей чоловік — нікчемний ремісник. Тут його урвав принц:

— Ти належиш до мого двору, мерзотнику?! То я негайно звільняю тебе зі служби! Бери його, Сміте, в свої руки і бий так, як ніколи не бив по ковадлу!.. Він убивця і боягуз. Мені гидко навіть на нього дивитись! І якби мій батько-король послухався моєї ради, то дав би обом супротивникам по добрій шотландській сокирі, і не встиг би день постаріти й на півгодини, як ми вже побачили б, хто з них кращий вояка!

Пропозицію з готовністю прийняли заступники обох сторін — граф Крофорд і сер Патрік Чартеріс.