Пертська красуня - Сторінка 59

А колишнього мого господаря Бонтрон ненавидить лютою ненавистю, бо принц завжди ставився до нього зневажливо і взивав його всілякими принизливими прізвиськами. Але ти повинен ще пояснити мені докладніше, як збираєшся врятувати того пса з рук знавіснілих городян...

Та облишмо поки що цих двох вартих один одного приятелів плести їхню інтригу,— про її наслідок ми довідаємося згодом. Хоч належали вони й до різних станів, але обидва вміли придумувати й здійснювати підступні заміри так само добре, як хорт уміє хапати дичину, що її підніме гончак, а гончак — вистежувати здобич, що її вкмітить око лягавого собаки. Гордощі й себелюбство були головними рисами в обох, але, оскільки вони різнилися станом, хистом і вихованням, виявлялися в них неоднаково.

Важко уявити собі чоловіка, менше схожого на марнолюбного, пихатого придворного фаворита, улюбленця дам і відважного рицаря, ніж запобігливий і покірний аптекар, що навіть образи й зневагу сприймав, адавалось, улесливо й захоплено, хоч у глибині душі втішався перевагою своєї вченості — сили, яку людині дають знання та розум і безмежно підносять її над неосвіченими вельможами. Хенбен Двайнінг добре усвідомлював цю свою перевагу і задля власної втіхи зважувався часом, мов той власник звіринця, роздратовувати до гніву якого-небудь Раморні, певен, що власна покірна поведінка відведе бурю, яку він сам і викликав. Так хлопчик-індієць іноді кидає своє легеньке,— а тому й стійке,— каное назустріч бурунам, які неминуче розбили б на друзки важкий човен. Те, що барон-феодал гордував низькород-ним медиком, було цілком зрозумілим; однак Раморні все ж таки перебував під впливом Двайнінга/і нерідко в їхніх словесних поєдинках аптекар брав над ним гору, як іноді дванадцятирічний хлопчак приборкує норовистого коня, коли опанував мистецтво верхової їзди. А от Двайнінгова зневага до Раморні була зовсім не така природна. Порівнюючи рицаря з собою, аптекар вважав того мало не диким звіром, здатним знищити людину, як бугай рогами чи вовк зубами, але пойнятим жалюгідними забобонами й заплутаним в "інтригах і підступах духівництва" (під цим висловом Двайнінг розумів релігію і віру всіх напрямів). А взагалі він дивився на Раморні, мов на істоту, що її сама доля призначила йому рабом і золотоносно^ жилою, а золото аптекар любив понад усе на світі, й корисливість була в нього чи не найбільшою слабістю, хоч і не найгіршою його вадою. Виправдовуючи перед самим собою цю свою ницу схильність, Двайнінг її джерелом називав жадобу влади.

"Хенбене Двайнінг,— казав він, захоплено милуючись зібраними тайком скарбами, коли час від часу заходив до них,— ні, ти не дурний скнара, якого в цих монетах тішить золотий блиск. Владу, яку вони дають своєму господареві,— ось що ти в них так любиш. Чи є в світі щось таке, що їм не підвладне? Ти любиш красу, хоч сам — жалюгідний, потворний і кволий старець? Ось та принада, яка приваблює найгарнішу пташку! Ти хворий, слабкий, над тобою тяжіє гніт дужчого? Ось те, що озброїть на твій захист сильніших за нікчемного тирана, якого ти боїшся! Тобі потрібна розкіш, ти хочеш виставити, напоказ своє багатство? У цій чорній скрині — неозорі землі з зеленими пагорбами, розлогими долинами й чудовими лісами, повними дичини; і тисячі вірних васадів. Ти прагнеш ласки при дворах світських і духовних володарів?.. Усмішок королів, прощення папами й священиками давніх твоїх злочинів і поблажливості, що підохочує задурманених духівництвом телепнів пускатися на нові злочини?.. Все це святе благословення на гріх можна купити за золото. Навіть помсту, яку боги нібито залишають собі,— не поступатися ж людині іаким ласим шматочком! — навіть помсту можна купити за зояото. Але помсти можна досягти й високим мистецтвом, і такий шлях куди благородніший. А тому я прибережу ці скарби на інше, а свою помсту здійсню задарма; чи, краще сказати, я додам розкіш іще більших багатств до тріумфу за відомщені кривди".

Так міркував Двайнінг, коли, повернувшись від сера Джона Раморні, висипав до повної скрині золото, одержане від рицаря за всілякі послуги. Потім він помилувався скарбами ще хвилину-дві, замкнув на кяюч свій сховок і вирушив у місто оглядати хворих. На вулиці Двайнінг давав дорогу кожному зустрічному, кланявся і скидав шапку перед власником якої-небудь найжалю-гіднішої крамнички і навіть перед ремісником, що від випадку до випадку заробляє собі на хліб працею своїх натруджених рук.

"Нікчеми! — казав подум.ки аптекар, коли вклонявся.— Ниці, темні ремісники! Якби ви знали, що я можу відімкнути оцим ключем, люта негода не завадила б вам поскидати переді мною шаііки, найгниліша калюжа у вашому мерзенному містечку ре видалася б вам надто бридкою, щоб попадати в неї ниць, запобігаючи ласки у власника такого багатства! Та я ще дам вам відчути мою силу, хоч мені й до вподоби приховувати її джерело. Я стану для вашого міста злим духом, коли ви не хочете вибрати мене до свого магістрату. Я мучитиму вас, немов страшний кошмар, хоч лишатимусь невидимим... А цей плюгавець Раморні й собі! Втративши праву руку, він, мов той злиденний ремісник, утратив найбільшу свою цінність, а ще обсипає мене образами, ніби хоч одне його слово може похитнути такий стійкий розум, як мій! Узиваючи мене шахраєм, негідником і рабом, Раморні чинить не розумніше, ніж якби надумав розважатися, висмикуючи у мене з голови волосся тієї хвилини, коли я тримаю в руках кинджал, приставлений йому до серця. За кожну кривду я ту ж мить можу відплатити тілесними й душевними муками... І я — ге-ге! — треба сказати, не залишаюся перед рицарем у боргу!"

Поки аптекар тішився своїми злостивими думками і, як завжди, скрадаючись, пробирався вулицею, позаду залунали жіночі голоси:

— О, та ось же він, слава пречистій!.. В усьому Перті хто ж, як не він, допоможе нам! — казав один голос.

— Нехай там люди балакають про королів та рицарів, що винагороджують, як це в них називається, за кривди, а я, рідні мої, волію мати до діла з шановним добродієм Двайнінгом, нашим аптекарем!

І ту ж мить лікаря обступив і схопив попід руки гурт доброзвичайних жінок славного Перта.

— Що таке? Що скоїлося? — запитав Двайнінг.— У кого з вас отелилася корова?

— Ні в кого корова не отелилась,— відповіла одна з жінок.— Умирає хлопчик, бідолашний сирота, що не має батька. Ходімо скоріше з нами, бо всі наші надії, як сказав Брюс Дональдові Острів'янину, завжди чільки на тебе!

— Orif erque per orbem dicor —промовив Хенбен Двайнінг.— Від чого вмирає хлопчик?

-т^Круп у нього... Круп,^— заголосила одна з приятельок.---Невиннятко харчить, мов ворон.

— Cynanche trachealis2... Ця хвороба швидко робить своє... Хутчіш ведіть мене до хлопчика! — наказав лікар, який часто допомагав хворим безплатно — незважаючи на свою зажерливу вдачу — із любов'ю до людей — незважаючи на свою природжену злість. А оскільки благородніших мотивів у нього, певно, й не було, то залишається припустити, що на такі вчинки аптекаря штовхало марнославство й любов до свого мистецтва.

І все ж таки цього разу Двайнінг, мабуть, не пішов би до хворого, якби знав* куди його поведуть ці кумасі-приятельки, і якби встиг був придумати відмовку. Та перш ніж він збагнув, куди йде, його трохи не силоміць увіпхнули в дім Qлівера Праудф'юта, звідки долинав спів жінок, які обмивали і вбирали тіло покійного шапкаря для призначеного на ранок обряду в церкві. Пісня їхня, якщо її перекласти на сучасну мову, прозвучала б десь так:

Дух невинний/дух прозорий! Не полинув ти в простори, А над тілом, що лишив, Закружляв і затужив..

Полетиш — чи в рай блаженний. Чи в пекельний жар геєкний, Чи в безодню, а чи в вись,— Тут, о духу, зупинись!

Хто прогнав тебе із тіла За лихее помстив діло? Тайній силі мозок, кров Підкори на хвильку знов.

1 Я славлюся в цілому світі як той, що_допомагає (лат.).

2 Вид ангіни, яку супроводить сильна ядуха (лат.).

Як зачуєш кроки вбивці, Що в твоїй скупався крівці, Як того забачиш вид, Хто украв твій любий світ,—

Нервом в тілі стрепенися, Криком-болем озовися; Знову рине кров нехай — Так до помсти закликай. *

Аптекареві, хоч який товстошкурий він був, дуже не хотілося переступати поріг чоловіка, до чиєї смерті він був причетний безпосередньо, хай навіть унаслідок помилки.

— Відпустіть мене, жінки,— попросився він.— Моє мистецтво може допомогти тільки живим — над мертвими лікарі влади не мають.

— Та ні, ваш хворий нагорі — менший з нещасних сиріток... Двайнінгові довелося ввійти в дім. Та щойно він переступив

поріг, як одна з жінок, що опоряджали тіло покійного, раптом урвала спів, а інша вражено сказала до решти:

— В ім'я господа, хто це ввійшов?.. Виступила велика крапля крові!

— Та ні,— заперечив третій голос,— то не кров — то рідкий бальзам.

— А я кажу, сусідко, що кров... Ще раз питаю: хто там увійшов у дім?

Одна з жінок виглянула з кімнати до невеличкого передпокою, де Двайнінг, стривожений почутою розмовою, зумисне затримався, вдаючи, ніби не добачає сходів, якими мав зійти на горішній поверх цього, дому скорботи.

— Ні, це тільки вельмишановний пан Хенбен Двайнінг,— сказала жінка.

— Пан Двайнінг? — перепитала заспокоєно та, що почала розмову.— Наш перший помічник у скруті?.. Тоді то була, либонь, крапля бальзаму.

— Ба ні,— мовила друга пророчиця,— все ж таки то могла бути й кров... Бо як знайшли тіло, щоб ви'знали, радці з магістрату сказали лікареві поколупатися своїми струментами в рані, а звідкіля нещасному покійникові знати, що робилося те не з лихим наміром?

— Ай правда, сусідко! Бідний наш сусіда Олівер і за живота частенько називав ворогами друзів, отож тепер він і поготів не порозумнішав.

Більше Двайнінг нічого не розчув, бо жінки силоміць випхали його сходами до комірчини на горищі, де Магдалена сиділа на своєму вдовиному ліжку, притискаючи до грудей немовля. У хлопчика вже посиніло личко, він задихався і з горлянки в нього вихоплювалися звуки, що нагадували каркання. Недовге життя малого, здавалося, ось-ось урветься. Край ліжка сидів чернець-домініканець із другою дитиною на колінах і час від часу звертався до згорьованої вдови зі словами духовної розради чи, може, щось зауважував про хворобу дитини.

Двайнінг зміряв велебного отця коротким поглядом, сповненим такої невимовної зневаги, яку вчена людина відчуває до перекупника.