Пертська красуня - Сторінка 61

Рицарі тут-таки домовилися, що бійці, оскільки вони не дворяни, битимуться сокирами, у шкіряних колетах і в залізних шоломах, і на поєдинок виступлять одразу ж, як тільки перевдягнуться.

Місцем двобою призначили Кушнірський двір — сусіднє пустирище, що ним володів ремісницький цех, від якого воно й дістало свою назву і який хутко розчистив арену футів тридцять завдовжки і двадцять п'ять завширіїїкй. Туди відразу ж посунули юрбою і вельможі, й священики, й простолюд,— усі, крім старого короля. Роберт не любив таких кривавих видовищ і пі-щовг др-^своїх ^покоїв, доручивши провести бій "графові Ерролу, верховному '"кон^тебТіяві, до чиїх обов'язків така справа стояла найближче. Герцог Олбані стежив за готуваннями примруженим, сторожким поглядом. А його небіж дивився на все недбало, неуважно, що, зрештою, відповідало його натурі.

Коли супротивники вийшли на арену, всім упало в око, як вони різняться між собою. Зброяр ступав мужньо й упевнено в собі, очі в нього яскраво блищали, і в них уже ніби світилася радість перемоги, в яку він твердо вірив. Бонтрон, навпаки, був похмурий, насуплений, помітно занепалий духом і скидався на гидотного птаха, якого витягли на сонце з темного гнізда. Згідно зі звичаєм бійці по черзі склали присягу,— кожен у своїй правоті,— і Генрі Гоу вимовляв слова зі спокійною й мужньою впевненістю, а Бонтрон — з тупою впертістю, що спонукала герцога Ротсейського сказати верховному констеблеві:

— Чи бачив ти коли-небудь, любий Ерроле, таку суміш люті, жорстокості і, я б сказав, страху, як на виду в цього чоловіка?

— Так, вигляд у нього непривабливий,— відповів граф.— Але чолов'яга він, бачу, міцний.

— Поб'юся з тобою об заклад на барило вина, любий мілорде, що він зазнає поразки. 1 енрі-зброяр від нього не слабкіший, зате куди спритніший. Ти подивись, як хоробро він тримається! А в тому другому щось навіть викликає відразу. Зводь уже їх скоріше, любий констеблю, бо мені гидко на нього дивитися.

Верховний констебль звернувся до вдови, що сиділа в кріслі край арени,— в жалобному вбранні/ не відпускаючи від себе обох дітей:

— Жінко, чи згодна ти, щоб Генрі Сміт виступив на двобій твоїм захисником у цій суперечці?

— Так... згодна, від щирого серця згодна! — відповіла Магдалена Праудф'ют.— І нехай благословлять його бог та святий Іоанн і пошлють йому снагу й удачу, бо битиметься він за сиріт, що втратили батька!

— Тоді я оголошую початок бою! — гучно промовив констебль.— Ніхто не сміє під страхом смертної кари перервати цей поєдинок словом, викриком чи поглядом.,. Сурми, сурміть! Бійці, сходьтеся!

Заграли сурми, Тенрі з Бонтроном рушили твердо й розмірено з двох кінців арени назустріч, уважно придивляючись один до одного,— обидва добре вміли вже по очах супротивника здогадатися, з якого' боку слід чекати удару. Зійшовшись, вони стали один проти одного й по черзі кілька разів замахнулися сокирою, так наче кожен хотів упевнитись, наскільки спритний і пильний супротивник. Нарешті Бонтрон — чи то йому набридло махати сокирою, чи то він злякався, що в цьому змаганні його незграбна сила може поступитися перед вправністю Сміта,— підніс сокиру й, цілячись нею згори у зброяреву голову, додав до ваги зброї всю міць своєї могутньої руки. Одначе Сміт відскочив і уник удару, надто сильного, щоб його можна було відбити хай навіть із найвигіднішої позиції. І не встиг Бонтрон приготуватися до захисту, як Генрі так гахнув його збоку по залізному шоломі, що вбивця вмить розпростерся на землі.

— Скажи правду або умри! — вигукнув переможець, наступивши ногою на тіло поваленого й приставивши до його горлянки гострий шпичак на кінні топорища.

— Я скажу правду,— прохрипів мерзотник, дивлячись божевільним поглядом у небо.— Дай мені встати.

— Не дам, поки не здасися,— промовив Генрі.

— Здаюся,— буркнув Бонтрон.

І зброяр гучно оголосив, що побив свого супротивника.

Після цього на арену вийшли Ротсей, Олбані, верховний констебль, а також пріор домініканського монастиря і, звертаючись до Бонтрона, запитали, чи визнає він себе переможеним.

— Визнаю,— відповів харциз.

— І винним у вбивстві Олівера Праудф'юта?

— Так... Але я думав, що то хтось інший!

— Кого ж ти хотів убити? — спитав пріор.— Признайся, сину мій, і заслужи прощення свого гріха на тому світі, бо на цьому тобі вже нема чого робити.

ЯТІ

— Я подумав — то оцей чоловік,— відповів переможений боєць,— який щойно переміг мене й тепер наступає мені ногою на груди.

— Нехай будуть благословенні наші святі! — промовив пріор.— Тепер кожен, хто мав сумнів у святій випробі, прозріє і збагне свою помилку. Бачите, він сам попав у пастку, яку наготував для безвинного!

— А я, здається, досі ніколи й не бачив цього чоловіка,— сказав Сміт.— І не вчинив кривди ні йому, ні його рідним. Ве-лебний отче, спитайте його, коли ваша ласка, чого це він надумав так підступно мене збити.

— Запитання слушне,— відказав пріор.— Пролий світло серед пітьми, сину мій, хай навіть разом з істиною воно освітить твою ганьбу. Чому ти хотів убити цього зброяра? Він же каже, ніби тебе нічим не скривдив?

— Він скривдив того, кому я служу,— відповів Бонтрон,— і я пішов виконувати його наказ.

— Чий наказ? — яапитав пріор.

Бонтрон хвилю помовчав, потім пробурмотів:

— Він надто могутній, щоб я міг назвати його ім'я.

— Послухай, сину мій,— промовив церковник,— мине небагато часу, і для тебе й могутнє, й мізерне на цьому світі стане пустим звуком. Уж& готують повіз, щоб везти тебе до місця страти. А тому, сину мій, ще раз тебе закликаю: подбай про спасіння душі своєї і на славу неба скажи нам правду. Чи це не твій господар, сер Джон Раморні, намовив.тебе на. такий мерзенний вчинок?

— Ні! — відповів розпростертий на землі вбивця.— Той чоловік стоїть іще вище.— І Бонтрон показав пальцем на принца.

— Собака! — скрикнув вражений герцог Ротсейський.— Ти посмів натякнути, ніби я підбив тебе на злочин?!

— Ніхто інший, як ви, високосте,— зухвало відповів негідник.

— Умри ж разом із своєю брехнею, проклятий рабе! — вигукнув Ротсей і, вихопивши меча, загнав би його в тіло підлого наклепника, якби принца не спинив словом і рукою лорд верховний констебль:

— Вибачте, ласкавий герцогу, але я виконую тут свої обов'язки. Цього мерзотника слід передати катові. Він не гідний померти від чиєїсь зншої руки, а вже найменше від руки вашої високості.

— Як, благородний графе?! — вигукнув Олбані, по-справжньому чи вдавано схвильований.— Ви дасте цьому собаці піти звідси живим, щоб він "затруював людям вуха, обмовляючи принца Шотландського?.. А я кажу, нехай його тут-таки посічуть на шматки!

— Даруйте, ваша високосте,— відказав граф Еррол,— але я мушу захищати цього чоловіка, поки його не скарають.

— Тоді накажіть негайно заткати йому рота! — промовив Олбані.— А ви, мій небоже-королевичу, чого ви стоїте, немов скам'янілий від подиву?.. Наберіться духу... скажіть що-небудь цьому собаці... Присягайте, заперечуйте, пбяснюйте в ім'я всього святого, що ви сном-духом не знали про той злочинний замір... Дивіться, люди вже перезираються, шепочуться між собою! Присягаю життям, ця брехня пошириться швидше, ніж свята праз-да... Зверніться ж до юрби, вельможний мій родичу, скажіть що-небудь, однаково що, треба лише твердо заперечувати проти наклепу!

— Як, сер?! — промовив Ротсей, нарешті здолавши заціпеніння, викликане почуттям несподіваного приниження і образи. Гордовито повернувшись до дядька, принц повів далі: — Ви хочете, щоб я кинув на терези слово наступника трону проти наклепу нікчемного боягуза?! Нехай той, хто вірить, ніби син монарха, нащадок Брюса здатний зазіхнути на життя бідного ремісника, нехай віч думає собі на втіху, що цей мерзотник сказав правду!

— Я сам цьому не повірю,— різко кинув Сміт.— Я завжди відчував до його високості герцога Ротсейського тільки шанобу, і ніколи він не скривдив мене ні поганим словом, ні злим поглядом, ані лихим вчинком. І я й не припускаю, що герцог Ротсей-ський може замислити проти мене підлість.

— Оце така твоя шаноба — скидати його високість із драбини на Керф'ю-стріт вночі перед днем святого Валентина?! — озвався Бонтрон.— Чи ти гадаєш, ніби такою послугою заробив подяку?

Це було сказано так сміливо й здалося таким вірогідним, що Смітова впевненість у непричетності герцога до вбивства похитнулася.

— Ех, високосте,— зітхнув він, гірко поглянувши на Ротсея,— невже ж ви здатні заміритися на життя невинного чоловіка тільки через те, що він з обов'язку честі заступився за беззахисну дівчину?.. Краще б я був умер на цій арені, ніж зостатися живим і почути таке про нащадка БрюсаІ

— Славний ти чоловік, Сміте,— сказав принц,— але я не можу сподіватися, що в цьому ділі ти будеш розважливіший за днших... Тягніть убивцю до шибениці і, якщо хочете, повісьте так, щоб він задихнувся не зразу: нехай бреше і зводить на мене наклеп до останньої і*воєї не дуже близької хвилини!

Сказавши так, припц відвернувся від арени, вважаючи негідним себе помічати, як похмуро люди дивилися на нього, коли поволі й неохоче перед ним розступались. Він не виказав ні подиву, ані розчарування у відповідь на глухий гомін чи ремствування, що ними його проводжав натовп. Лише кілька чоловік з найближчого оточення Ротсея рушили вслід за ним, хоч прийшло сюди в його почті багато вельможних осіб. Навіть городяни з нижчих прошарків відвернулися від нещасного принца — про нього й раніше йшла погана слава, що давала підстави звинувачувати його в легковажній поведінці. Але тепер на нього впали найчорніші, яайжахливіші підозри.

Спроквола, в глибокій задумі ступав герцог Ротсейський до церкви домініканціз. Проте лиха звістка уже летіла поперед нього з блискавичною швидкістю і досягла покоїв короля раніше від самого принца. Ввійшовши до палацу й спитавши, чи король у себе, Ротсей був вражений відповіддю: батько провадив таємну раду з герцогом Олбані, що, тільки-но принц пішов з арени, сів на коня й прискакав до монастиря перший. Ротсей уже хотів був скористатися привілеєм спадкоємця корони й одразу пройти до королівських покоїв, але Мак-Луїс, командир бранданів, найшанобливішими словами дав йому зрозуміти, що з огляду на особливий наказ не має права пропустити його високість.

— Тоді піди сам, Мак-Луїсе, і скажи їм, що я чекаю їхнього дозволу ввійти,— сказав принц.— Коли вже мій дядько так прагне честі причиняти перед носом у сина двері до батькових покоїв, то йому буде приємно почути, що я жду в передпокої, мов лакей.

— Дозвольте вам сказати,— нерішуче промовив Мак-Луїс,— якщо ваша високість згодиться зараз вийти і терпляче почекати в себе, то я, коли герцгіі* Олбані піде, пришлю кого-небудь по вас.