Пертська красуня - Сторінка 82

А мої слуги будуть глу-

хі до пхикання примхливого дівчиська. Отож будь зі мною привітна, і сама побачиш, що означає зробити послугу принцові.

— Відпустіть мене, високосте, і вислухайте мою скаргу на вас-таки самого — скаргу принцові Шотландському на герцога Ротсейського!.. Я — дочка простого, але шанованого громадянина і, можна сказати, наречена відважного й чесного чоловіка. Якщо я чим-небудь дала вашій високості привід так зі мною чинити, то я зробила це ненавмисне. Благаю вас, не зловживайте своєю владою наді мною, дозвольте мені піти звідси. Ваша високість нічого не доможеться від мене інакше, ніж у спосіб, не гідний рицаря і взагалі чоловіка!

— А ти смілива, Катаріно! — відповів принц.— Але як рицар і чоловік я не можу не прийняти твій виклик. І я провчу тебе, щоб ти знала, як небезпечно кидати такі виклики.

По цих словах Ротсей знову спробував обняти дівчину, але вона вислизнула з його рук і так само рішуче й твердо провадила:

— Мілорде, я знайду в собі не менше снаги чесно боронитися, ніж ви в собі — нечесно нападати. Тож не ганьбіть і себе, й мене, вдаючись до насилля. Ви можете мене вдарити, можете покликати на допомогу своїх слуг — однаково нічого не доб'єтесь!

— Невже ти думаєш, що я такий звір? — сказав принц.— Якщо я й мав намір удатися до сили, то тільки настільки, щоб у жінки лишилося вибачення перед самою собою, коли вона піддасться власній слабості.— І він, схвильований, сів на канапу.

— Тоді прибережіть свою силу для тих жінок, котрим потрібне таке вибачення. А я опираюся з усією рішучістю людини, що їй дорога честь і страшна ганьба. Ох, мілорде, якби ви домоглися свого, то тільки розірвали б останні узи між мною і життям... між самим собою і честю! Мене заманили сюди підступно, як у пастку, тільки я не знаю хто. Та якщо я звідси вийду зганьблена, я на весь світ знеславлю того, хто розбив моє щастя. Я візьму в руки ціпок прочанина, і скрізь, де люди шанують закони рицарства, де чули слово "Шотландія", я кричатиму, що нащадок ста королів, син набожного Роберта Стюарта, спадкоємець героїчного Брюса,— це чоловік, якому чужа честь і вірність, не гідний батьківської корони й власних острог. Кожна жінка в усіх кінцях світу вважатиме ваше ім'я надто мерзенним, щоб вимовляти його вголос; кожен благородний рицар вважатиме вас розпусним, підступним негідником, що зрадив першу заповідь воїна: оберігати жінку, захищати слабкого.

Ротсей сидів, дивився на Катаріну, і весь його вигляд виражав роздратування й водночас захват.

— Ти забула, дівчино, з ким розмовляєш. Честь, яку я тобі запропонував, вдячно прийняли б сотні дам, чий шлейф ти народжена носити.

— Дозволю собі сказати ще раз, високосте,— відповіла Катаріна,— прибережіть свою ласку для тих, хто її оцінить, а ще краще ви зробите, якщо віддасте свій час і силу для інших, благородніших поривань,— захисту своєї країни, турботам про щастя своїх підданих! Ох, мілорде! З якою радістю захоплений народ назвав би вас тоді своїм владарем!.. Як залюбки він згуртувався б навколо вас, якби ви захотіли повести його на боротьбу проти гноблення слабких сильнішими, проти насилля беззаконників, тиранії облудників!

Катаріна говорила пристрасно, і глибоко вразила герцога Ротсейського; а пробудити в ньому високі почуття було так само легко, як легко вони в ньому гасли.

— Пробач, якщо я тебе налякав, дівчино,— сказав він.— Ти надто благородна, щоб бути іграшкою моїх скороминущих утіх. Та навіть якби твоє походження було таке саме благородне, як твоя душа й невічна краса, однаково я б не зміг домагатися твоєї прихильності. Але мої надії зруйновані, Катаріно!.. Заради політичних інтриг мене розлучили з єдиною жінкою, котру я любив у своєму житті, й накинули мені дружину, яку б я ненавидів завжди, навіть коли б вона мала ті чари й красу, що тільки й можуть зробити жінку в моїх очах принадною. Я ще дуже молодий, але здоров'я в мене підточене, і мені тепер тільки й лишається зривати придорожні квітки на моєму вже недовгому шляху до могили... Поглянь на мої запалені щоки!.. Послухай, коли хочеш, як нерівно б'ється в мене пульс... Пожалій мене, Катаріно, й прости, якщо я, чиї права наступника трону зневажено й потоптано, не завжди рахуюся з правами інших людей і примхливо потураю своїм хвилинним забаганкам.

— Ох, мілорде! — вигукнула Катаріна з властивою її вдачі захопленістю.— Мені хочеться назвати вас дорогим моїм проводирем, бо нащадок Брюса дорогий кожному синові й кожній дочці Шотландії... Не кажіть, благаю вас, не кажіть більше того, що ви сказали! Вашому славному предкові довелося пережити вигнання, утиски, голодну ніч і сповнений нерівної боротьби день, щоб визволити свою батьківщину... То виявіть же й ви таке самозречення й визволіть самого себе! Вирвіть себе з пут тих, хто прокладає собі шлях до влади, потураючи вашим шаленствам! Не довіряйте отому чорному Раморні!.. Я певна, ви про це не знали... Ви не могли знати... Але негідник, що схиляв дочку на стежку ганьби, загрожуючи життю її старого батька,— такий чоловік здатний на будь-яку підлість, на будь-який злочин!

— Раморні тобі загрожував?! — перепитав принц.

— Так, високосте, і він не посміє цього заперечувати.

— Ми це йому пригадаємо,—відказав герцог Ротсейський.—

Моє ставлення до нього змінилося, але він неабияк постраждав через мене, і я повинен чесно заплатити за його послуги.

— За послуги?.. Ох, мілорде, якщо хроніки розповідають правду, такі послуги призвели до загибелі Трої і віддали Іспанію до рук невірних!

— Тихше, дівчино! Не кажи зайвого, прошу тебе! — сполошився принц і встав.— На цьому нашу розмову закінчимо.

— Тільки одне ще слово, герцоге Ротсейський! — захоплено вигукнула Катаріна, і її прекрасне обличчя зробилося схожим на застережливий вид ангела.— Не знаю, що штовхає мене говорити так сміливо, та палає в мені вогонь і рветься з грудей... їдьте з цього замку, не баріться ні години! Тут на вас чигає загроза! Не гайте й десяти хвилин, відішліть звідси Раморні! Його товариство небезпечне!

— Які в тебе підстави так говорити?

— Ніяких особливих,— відповіла Катаріна, засоромившись за свій надмірний запал.— Мабуть, ніяких, крім страху за ваше життя.

— Нащадок Брюса не повинен зважати на безглуздий страх... Гей, що там таке? Хто там?

Ввійшов Раморні й низько вклонився герцогові Ротсейському, а потім дівчині; рицар, мабуть, уже вбачав у Катаріні фаворитку спадкоємця корони, а тому визнав за потрібне вшанувати поклоном і її.

— Раморні,— мовив принц,— чи є в замку хоч одна порядна жінка, що могла б прислужити цій юній дівчині, поки* нам трапиться нагода відвезти її туди, куди вона забажає?

— Якщо ваша високість хоче знати правду,— відповів Раморні,— то ваш двір, боюся, щодо цього небагатий. Щиро кажучи, пристойнішого за мандрівну співачку серед нас нікого немає.

— От нехай вона й прислуговує цій юній особі, коли немає нікого кращого... А тобі, дівчино, доведеться набратись на кілька годин терпцю.

Катаріна вийшла з покою.

— Отакої, мілорде! Ви так скоро розлучаєтесь із Пертською Красунею?! Ну, немає чого сказати — переможці примхливі!

— На цей раз не було ні перемоги, ні поразки,— холодно відказав принц.— Дівчина мене не любить, та і я люблю її не так, щоб потім краяти собі серце через її докори сумління.

— Отакої! Невинний Малькольм Дівич1, що ожив в одному зі своїх нащадків! — вигукнув Раморні.

— Зробіть ласку, сер, угамуйте свою дотепність або спрямуй-

Малькольм Дівич — прізвисько Малькольма Канмора.

те її на когось іншого. Мені здається, вже пора обідати, і я буду вам вельми вдячний, якщо ви накажете накрити на стіл.

Раморні вийшов з кімнати, але принц ніби завважив на його обличчі посмішку. Герцога Ротсейського прикро вразила думка про те, що він став предметом глузувань такого чоловіка. І все ж принц запросив Раморні до столу й навіть ушанував такою честю Двайнінга. Розмова за обідом точилася жвава й досить легковажна — принц підтримував її вмисне, так ніби прагнув винагородити себе за свою вранішню доброзвичайну поведінку, що її Раморні, начитаний давніх хронік, зухвало порівняв зі здерж-ливістю Сціпіона1.

Хоч герцог почував себе й погано, обід минав за веселими жартами, і стриманістю товариство не відзначалось. І просто через те, що вино було дуже міцне, чи через те, що Ротсей був надто кволий, а може,— і це найбільш вірогідно,— в його останній келих Двайнінг чогось підсипав, але під кінець обіду принц поринув у летаргійний сон — такий глибокий, що, здавалося, годі було його й розбудити. Сер Джон Раморні з Двайнінгом перенесли його до спальні, покликавши на допомогу тільки одного чоловіка, а кого саме — про це ми скажемо пізніше.

Вранці другого дня в замку було оголошено, що герцог Рот-сейський занедужав на заразну Хворобу, і, щоб вона не перейшла на решту людей, доглядати за принцом не пускали нікого, крім його колишнього стайничого, аптекаря Двайнінга та вже згаданого слуги. Один із цих трьох постійно сидів коло ліжка хворого, інших два в стосунках із мешканцями замку додержували обережності так само ретельно, як і підтримували серед них думку про те, що герцог небезпечно хворий і хвороба його заразна.

РОЗДІЛ XXXII

Нудьгуючи в зимові вечори,

Вмостись коло вогню з людьми старими,—

Нехай вгадають про колишні біди.

Та перше ніж промовить на добраніч,

Ти про мов їм горе розкажи а.

В. Шекспір, іРічард II*

А тим часом доля ошуканого спадкоємця шотландської корони була зовсім не така, як це оголосили жителям міста Фолкленда. Шанолюбний дядько засудив небожа на смерть, щоб так прибрати

2 Переклад В. Струтинського.

8 дороги першу і найбільшу перешкоду на шляху своєму й своїх дітей до трону. Джеме, менший,— королі в РИН, був ІТЦй хлопчик, І з часом, гадав Олбані, не важко буде усунути і його. Раморні, сподіваючись досягти вищого становища, а також ображений віднедавна на свого господаря, охоче взявся допомагати Олбані знищити молодого Ротсея. Щодо Двайнінга, то цього штовхала на злочин однаковою мірою і любов до золота, і його природжена злостивість. Обачні й жорстокі змовники заздалегідь вирішили ретельно уникати всього, що може залишити після себе слід насилля : життя принца Шотландського мало згаснути саме собою, коли тендітний, ослаблений організм утратить будь-яку підтримку.