Пертська красуня - Сторінка 89

Дуглас неквапом поминув місто і виїхав за Північну браму. Біля домініканського монастиря граф зліз із коня й зажадав побачити герцога Олбані. Дугласа негайно впустили, і Олбані зустрів його ніби й з шанобою та люб'язністю, з-під яких, однак, прозирали настороженість і тривога. Після того, як вони привітали один одного, граф сказав:

— Я привіз вам сумну звістку. Небожа вашої високості, принца шотландського і герцога Ротсейського, більш немає. І, боюся, він став жертвою чиїхось підступних замірів.

— Підступних замірів?! — збентежено повторив герцог.— Але чиїх?.. Хто посмів підняти руку на спадкоємця шотландської корони?

— Не моє діло з'ясовувати, звідки беруться такі чутки,— промовив Дуглас,— але люди кажуть, що орла вбиває стріла з оперенням із його ж таки крила, а дубового стовбура розколює клин із цього самого дерева.

— Графе Дуглас,— відповів герцог Олбані,— я не вмію розгадувати загадок.

— А я не вмію їх загадувати,— промовив бундючний Дуглас.— Ваша високість довідається про подробиці з оцих паперів, їх варто почитати. Я вийду на півгодини до монастирського саду, а потім повернусь до вас.

— Ви не підете зараз до короля, мілорде? — здивувався Олбані.

— Ні,— відповів Дуглас.— Гадаю, ваша високість зі мною погодиться, що нам треба приховати від нашого владаря це тяжке сімейне горе, доки покінчимо з завтрашнім ділом.

— Охоче з вами погоджуюсь,— мовив Олбані.— Якщо король почує про свою втрату, він не зможе прибути на арену, а без нього ті люди, мабуть, відмовляться вийти на бій, і всі наші зусилля виявляться марними. Але прощу вас, мілорде, посидьте тут, поки я прочитаю ці сумні вісті про нещасного Ротсея.

Олбані заходився переглядати папери: одні він тільки пробігав очима, на інших, що їхній зміст був, очевидно, важливіший, затримувався довше. Перегорнувши так за чверть години всі папери, герцог нарешті підвів погляд і поважно промовив:

— Мілорде, у цих вельми сумних документах можна знайти тільки одну втіху: в них немає нічого такого, що могло б розбудити непорозуміння в королівській раді, які недавно пощастило залагодити врочистою угодою між вашою вельможністю та мною. Згідно з цією угодою мого нещасного небожа слід було віддалити від двору доти, доки час навчив би його міркувати розважливіше. Але тепер з волі неба його вже немає серед живих, наші зусилля, таким чином, випереджено, і в них відпала потреба.

— Якщо ваша високість,— відказав граф,— не вбачає в паперах нічого, що могло б порушити між нами злагоду, якої вимагає безпека і спокій Шотландії, то я своїй країні не ворог і не шукатиму приводу для сварки.

— Я зрозумів вас, мілорде Дуглас,— палко підхопив Олбані.— Ви поквапно зробили висновок, ніби я образився на вашу вельможність за те, що ви поспішили вдатися до своїх повноважень королівського намісника і стратили підлих убивць у моєму Фолк-ленді. Повірте мені, мілорде, я, навпаки, дуже вдячний вам за те, що ви самі скарали н,ег}дників,— адже вже від самого їхнього вигляду моє серце не витримало б. Шотландський парламент, безперечно, проведе розслідування цього страшного злочину, і я щасливий, що меч помсти взяв у свої руки чоловік такий значний, як ви. Ми вели переговори, як ваша вельможність, безперечно, добре й пригадує, тільки про те, щоб тимчасово накласти певні обмеження на мого нещасного небожа, сподіваючись, що через рік-два він опам'ятається й візьметься за розум.

— Ви мали, високосте, звичайно, саме такі наміри, як мені тут висловили,— сказав граф.— Це я можу підтвердити з усією певністю.

— В такому разі, благородний графе, нас ніхто не має права •винуватити в тому, що негідники — видно, з помсти за особисту кривду — надали нашому щирому намірові трагічного кінця.

— Парламент вирішить це згідно зі своєю мудрістю,— промовив Дуглас.— Щодо мене, то моє сумління чисте.

— Моє теж мене виправдує,— врочисто проказав герцог.— А тепер, мілорде, давайте подумаємо, кому віддати під опіку малого Джемса 1. Адже тепер він став наступником трону.

— Нехай вирішує король,— кинув Дуглас, якого ця розмова вже починала дратувати.— Я згоден, щоб його утримували будь-де, крім Стірлінга, Дауна й Фолкленда.

На цьому він різко урвав розмову й вийшов з покою.

— Пішов...— буркнув підступний Олбані.— Але йому таки доведеться стати моїм спільником... хоч у душі він смертельний мій ворог! Дарма... Ротсей уже спить вічним сном серед своїх, предків... А згодом аа ним піде й Джемс... І тоді винагородою за мої вусилля буде корона!

РОЗДІЛ XXXIV

Воїни славні виходили биться

Біля церковці — тридцять на тридцять.

Вінтаун

Настав світанок вербної неділі. За давніх часів будь-які бої да страсному тижні християнська церква вважала богохульством і карала за них відлученням. Римська церква, на превелику свою честь, постановила, щоб на Великдень, коли людина очищається від первородного гріха, меч війни стояв у піхвах, а монархи щоб у цей час, званий "божим миром", стримували свій гнів. Однак люта ворожнеча та війни останнім часом між Шотландією та Англією поламали всі ці релігійні настанови. Дуже часто саме в такі найврочистіші дні одна чи друга сторона починала бойові дії, сподіваючись застати супротивника зненацька, не готовим оборонятися. Таким чином "божого миру", порушеного один раз, далі вже ніхто не додержував, і згодом навіть стало досить поширеним звичаєм присвячувати великим церковним святам поєдинки "божого суду", на який і був дужб схожий майбутній бій між кланами Кугілів та Хаттанів.

А втім, церковні обряди провадилися цього дня з усією врочистістю, і навіть самі учасники бою взяли в них участь. З гілочками тисового дерева в руках — найкраща заміна для пальмового віт-

"гя — вони вирушили відповідно одні в домініканський монастир, другі — в картезіанський на святкову відправу зі співом, щоб таким виявом набожності, хоч би показної, підготувати себе до кривавої битви. Певна річ, королівський двір і місто вжило всіх заходів, щоб дорогою до церкви ні той, ні той клан не почув волинки супротивника, бо всі розуміли: мов ті бойові півні, що задерикувато прокукурікали один до одного, горяни на звуки волинок знайдуть у місті одні одних і зчепляться, не дійшовши до арени.

На вулицях Перта товпилися городяни, бажаючи подивитись на незвичайну процесію; люди напихались і в церкви, куди обидва клани прийшли на відправу,— всім кортіло поглянути, як горяни поводитимуться, і з їхнього вигляду вгадати, котра зі сторіч має більше шансів перемогти в уже недалекому бою. А горяни хоч і не часто випадало їм бувати в храмах, трималися просто-таки бездоганно; і, незважаючи на їхню дику й невгамовну вдачу, тільки небагатьох із них, здавалося, брав подив і цікавість. Загалом же горяни, видно, вважали нижче своєї гідності виявляти допитливість чи дивуватися, хай навіть довкола було багато чого такого, що вони бачили, може, вперше в житті.

Чим скінчиться бій, не важилися сказати наперед навіть нач-досвідченіші судді, хоч богатирський зріст Торквіла та восьми його синів-ве летів схиляв декотрих знавців людської сили до гадки, що перевага буде на боці клану Кугілів. А ось думка прекрасної статі склалася під впливом стрункої постаті, шляхетного обличчя та рицарських манер Ехіна Мак-Аяна. Багатьом пеот-цям здавалося, наче вони вже десь бачили цього юнака, але роз* кішний військовий обладукок так невпізнанно змінив вигляд скромного учня Главера, що Конахара в юному вожді горян упізнав тільки один чоловік.

Цим чоловіком був, як не важко здогадатися, Генрі Сміт.— він стояв у перших рядах натовпу, що зібрався подивитися на відважних воїнів клану Кугілів. З почуттям неприязні, ревнощів і водночас чимось схожим на захват поглядав зброяр на Конахара, який скинув з себе жалюгідну личину учня міського ремісника й тепер постав величним вождем, чиї бистрі очі, горда постава, благородні лінії брів та шиї — все гарно збите тіло вкупі з блискучим бойовим обладунком робили його, здавалося, гідним стати в передньому шерегу тих, кому випала доля здобути звитягу абЬ вмерти за честь свого клану. Смітові просто не вірилося, що перед ним той самий запальний хлопчисько, якого він колись стріпнув із себе, мов набридливу осу, й тільки з жалощів не розчавив.

— У цій чудовій кольчузі він має вигляд справжнього рицаря,— промурмотів Генрі сам до себе.— У найкращій кольчузі, яку я тільки зробив! От якби нам пощастило зійтися сам на сам, щоб ніхто не міг ні побачити нас, ні нам допомогти,— присягаюся всім, що є святого в цій церкві, та прекрасна кольчуга знов повернулася б до свого власника! Я б віддав усе, що маю, аби тільки тричі рубонути чесно по його плечах і понівечити найкращу свою роботу! Та ні, не всміхнеться мені таке щастя... Якщо він вийде з бою живий, то про нього піде слава відважного воїна, і йому не варто буде ще раз ризикувати своїм молодим життям у бою з таким нещасним городянином, як я. Він пошле замість себе на поєдинок свого заступника й підставить мені мого побра-тима-ремісника Нормана. Отож усе, чого я доб'юся, буде втіха проламати голову отому здоровилові. Ох, коли б тільки мені побачитися з Саймоном Главером!.. Треба піти до другої церкви й пошукати його ще там,— він, звісно, вже повернувся з Гірської Країни.

Парафіяни вже плавом пливли з церкви домініканців надвір, коли Сміт нарешті ухвалив своє рішення й, нё довго думаючи, кинувся його виконувати. Він заходився розпихати людей довкола так поквапно, як тільки дозволяло святе місце і врочиста нагода. Прокладаючи собі шлях крізь натовп, Генрі нараз опинився зовсім близько від Ехіна, і їхні погляди зустрілися. Сміливе, вкрите засмагою обличчя Сміта вмить зробилося темно-червоне, мов залізо, що його він усе життя кував, і кілька хвилин той багрянець не сходив. Ехінове лице спалахнуло яскравим рум'янцем обурення, а в очах юнака зблиснув вогонь пекучої ненависті. Та раптовий рум'янець дуже скоро згас, натомість проступила попільна блідість, і молодий вождь відвів очі вбік, наткнувшись на похмурий, але твердий погляд зброяра.

Торквіл, що ні на мить не зводив очей зі свого названого сина, помітив його схвильованість і занепокоєно роззирнувся навкруги. Та Генрі був уже далеко, він поспішав до монастиря картезіанців. Тут святкова божа служба також скінчилась, і ті, хто ще недавно ніс пальмове, тобто тисове, віття — на честь великого дня, який колись подарував людям мир і добру волю,— тепер поспішали до бойовища: одні — забрати життя в своїх ближніх чи втратити своє, інші — подивитися на криваву січу з дикою насолодою, з якою язичники спостерігали гладіаторські бої.

Людський тлум був такий густий, що хтось інший втратив би надію крізь нього протиснутись.