Пісня про Роланда - Сторінка 6
- Автор Невідомий -
А хто доводить інше,
Той зрадник, хоче обдурить усіх нас.
Мерщій до зброї! Клич нехай лунає!
На поміч поспішим дружинам нашим!
Ви чуєте, як ріг Роланда стогне!"
136
Король звелів заграти в звучні сурми.
Зійшло все військо франків з коней, кожний
Вдяга шолом і панцир, меч бере свій
І щит міцний, і довгий спис надійний
З стрічками різних кольорів. Сідають
На коней бойових усі барони,
Острожать їх впродовж шляху в міжгір'ї
І лицар лицарю одне говорить:
"Хоча б застать Роланда нам живим ще,
Тоді разом би ми повоювали!"
Даремні сподівання! Надто пізно!
137
Зоря настала, сонце вже яскраве.
Під променями зброя блискотіла,
їх відбивали панцирі, шоломи
І розмальовані щити в узорах,
Списи та хоругви у позолоті.
В страшному гніві Імператор їхав,
І кожний франк в печалі був глибокій.
Та не було такого, щоб не плакав,
Бо всі боялись за життя Роланда.
Король звелів схопити Ганелона,
Призначив варту з кухарів походу.
Покликав старшого із них, Безгона:
"Це зрадник, наглядай за ним пильніше,
Він запродав мене і наше військо!"
Безгон, почувши це, покликав сотню
Своїх товаришів і розповів все.
А кухарі схопили Ганелона,
Висмикували бороду та вуса,
Дав стусанів йому по кілька кожний,
Та били ще різками і кийками,
Навісили міцний ланцюг на шию
І, мов ведмедя, обв'язали спритно.
Як дрантя купу, кинули на шкапу
І вартували до приходу Карла.
Аой!
138
Вершини гір похмурі й грізні, доли
Глибокі й темні, в них стрімкі потоки!
Попереду й позаду війська сурми,
Здається, відповідь шлють Оліфанту.
А Імператор в гніві мчить донизу,
За ним всі франки у журбі та тузі,
І жодного немає, хто б не плакав
І Бога не просив спасти Роланда,
Щоб вийти вкупі з ним на поле бою,
Відважно кинутись на сарацинів.
Та що з того? Даремні ці благання,
Роланда їм уже не врятувати.
Аой!
139
У горі Карл Великий мчить донизу,
І борода весь панцир закриває.
Барони безперервно шпорять коней,
Понятий кожен справедливим гнівом.
їм прикро, що Роланд, їх вождь хоробрий,
Без них жорстоко з бусурманом б'ється,
Якщо поранять графа, хто ж спасеться?
О Боже! Шістдесят із ним лишилось!
Король не мав героїв сміливіших!
Аой!
БИТВА ТРИВАЄ
140
Роланд глядить на гори й доли дальні
І бачить: скрізь тіла загиблих франків!
Не витримав і заридав він гірко:
"О Боже правий! Порятуй їх душі!
Введи їх в Рай і дай спочити в мирі!
А ви, померлі лицарі прекрасні!
Служили ви мені так довго й вірно!
А скільки Карлу ви земель завоювали!
Та зберегти не зміг вас Імператор.
Французька земле, мій чудовий краю,
В пустелю обернешся ти безкрайню!
Загибель лицарів — моя провина,
Не зміг їх захистити й врятувати.
Спаси їх, Боже, правдою святою!
Мій брате Олів'єре, я з тобою!
Якщо мене не вб'ють, загину з туги.
А зараз, друже, знову в січу — битись!"
141
І граф Роланд вернувсь на поле бою.
І знов рубає Дюрандалем лицар.
Розсік надвоє Дюпюї Фальдрона,
І ще двадцять чотири маври впали.
Ніколи граф ще так не прагнув помсти!
І як тікав од зграї псів той олень,
Так від Роланда маври рятувались.
Сказав архієпископ: "Гарно б'ється!
Лише в бою випробується лицар.
Хто носить зброю й на коні гарцює,
Той в битві має буть могутнім й гордим,
Інакше чотирьох деньє не вартий.
Тоді у монастир іде хай краще
Ченцем, щоб все життя за нас молитись".
Роланд же заклика: "Січіть нещадно!"
І знову франки кинулись у битву,
Та сили супротивників не рівні.
142
Не жде смільчак од ворога пощади,
Він бореться у битві до останку.
Так, мов леви, відважно бились франки.
Та мчить Марсілій, у бою завзятий,
На скакуні, якого звуть Ганьйоном.
Його острожить жорстко й б'є Бевона,
Володаря міст Бальни та Діжона.
Цар розбиває щит, трощить і панцир,
Спис в плоть ввійшов, і мертвим впав Бевон.
А потім цар убив Іворія з Івоном,
І після них Джерарда з Руссільйона.
Неподалік Роланд нестямно бився.
Він крикнув мавру: "Проклятий будь Богом!
Моїх поубивав жорстоко друзів!
Тепер за це сповна мені ти сплатиш
И дізнаєшся, чому так зветься меч мій!"
Граф підскакав, по-лицарськи ударив,
Вмить кисть правиці відрубав цареві.
Меч знову блиснув — голову русяву
Відсік його синочку Джурфалену.
Невірні закричали: "Магомете!
І всі боги! Допоможіть помститись!
Невтримних вояків король зоставив!
Скоріше згинуть, ніж залишать битву!"
А потім заволали: "Тож тікаймо!"
І всі сто тисяч враз порозбігались.
Даремно кликати — не повернути.
Аой!
143
Що ж далі? Адже цар Марсілій втік вже.
Халіф лишився — він цареві дядько,
Гармальї цар, Альферни й Карфагена,
А також проклятого краю ефіопів.
Його васали — чорношкіре плем'я,
В них величезний ніс, широкі вуха,
їх тисяч п'ятдесят та навіть більше.
Вони на конях, вигляд войовничий,
Над ними переможний клич лунає.
Роланд промовив: "Нас лишилось мало,
І вірна смерть витає за плечима.
Той зрадник, хто віддасть життя задаром!
Тож нищіть маврів гострими мечами,
Не на життя, на смерть ми маєм биться.
Коли примчить сеньйор наш Карл на поле,
Покараних в бою тут маврів знайде:
За франка — по п'ятнадцять душ невірних!
Карл нас благословлятиме за подвиг!"
Аой!
СМЕРТЬ ОЛІВ'ЄРА
144
Коли Роланд побачив рід триклятий,
Чорніший за чорнило густотемне,
В якого зуби лиш яскраво-білі,
То граф сказав: "Я відчуваю серцем,
Я знаю — помремо сьогодні в битві.
Тому даю наказ вам, франки, — бийте!"
А Олів'єр: "Неслава боягузам!"
І з цим всі франки кинулися в січу.
145
Невірні бачать — франків дуже мало,
Тож з пихою й полегшенням зітхнули:
"А справи Карла кепські!" — гомоніли.
Халіф усівся на руду кобилу,
Штрикнув нещадно шпорами злотими
І вдарив ззаду Олів'єра в спину.
Пошматував він панцир аж до тіла,
І вістря списа вийшло через груди.
А потім мовив: "Мій удар смертельний!
Погано Карл зробив, тут вас лишивши.
Завдав нам лиха, та хвальби не буде!
І мій удар — то помста за всіх наших!"
146
Граф Олів'єр відчув удар смертельний,
В руці тримав булатний Альтеклер.
В шолом, покритий злотом, гостроверхий,
Халіфа він щосили вдарив. Впали
Оздоблення коштовне і прикраси,
А голову розтяв аж до зубів він.
Страшний удар, Халіф не зойкнув навіть.
І граф сказав: "Будь проклятий, невірний!
Так, безперечно, Карл мене оплаче!
Але ж ти сам не зможеш в ріднім краї
Жоні хвалитись чи якійсь там дамі,
Що взяв у Карла хоч динар єдиний,
Завдав нам збитку, чи мені, чи франкам!"
И почав Роланда кликати на поміч.
Аой!
147
Відчув тут Олів'єр смертельну рану,
Та знав — для помсти мало часу має,
І з люттю кинувся в жорстоку січу,
Від списів та щитів тріски летіли,
А з ними руки, голови і плечі,
Хто бачив ту розправу з ворогами,
Як маври падали, розтяті навпіл,
Запам'ята назавжди переможця,
І не забуде бойовий клич Карла,
Дзвінкий, гучний крик графа "Монжуа!"
А потім він Роланда зве до себе:
"Мій побратиме, підійдіть-но швидше,
От-от моя кончина, слід прощатись!"
Аой!
148
Роланд в обличчя Олів'єра глянув,
Воно знекровлене, бліде й мертвотне,
Струмить червона цівка крові з тіла
И важкими краплями спада на землю.
Роланд сказав: "О Боже! Яке лихо!
Геройство ваше вас згубило, друже!
Таких відважних світ іще не бачив!
О горе! Франціє-красуне, зараз
Від тебе йдуть васали, слуги вірні,
Лишаєшся одна, осиротіла,
Страшне відчує Імператор горе..."
І знепритомнів, впав коню на шию.
Аой!
149
Роланд в сідлі, оговтався він врешті,
А Олів'єр, поранений смертельно,
Втрачає кров, в очах його мутніє,
І вже не бачить ні здаля, ні зблизька,
Де побратим, а де заклятий ворог.
І раптом він зіткнувся із Роланд ом,
Та, друга не впізнавши, в шолом вдарив.
Розсік аж до наносника надвоє,
Не зачепивши ледве лоба графа.
Здивовано Роланд на нього глянув
І з ніжністю й теплом спитав у друга:
"Мій побратиме, вдарили навмисне?
Це ж я, Роланд, люблю усім вас серцем.
Ніколи не було між нами звади".
"О друже, — каже той, — ваш голос чую,
Та вас не бачу. Присягаюсь Богом —
Невмисний мій удар, і я жалкую!"
Роланд сказав: "Він не пошкодив, брате,
Бог свідок, я простив удар ваш хибний!"
І друзі міцно й ніжно обнялися,
Простилися з любов'ю. Так розстались...
150
Граф Олів'єр відчув знемогу смертну.
Запали очі, розум помутився,
Нічого він не чує і не бачить,
Насилу спішився і ліг на землю,
Та раз за разом "Гріх тяжкий мій!" твердить.
З'єднав долоні рук, простяг до неба
І просить Бога, щоб послав до Раю.
Згадав і Карла, й Францію-красуню,
І друзів всіх, Роланда — найніжніше.
Зайшлось вже серце, голова схилилась,
І тіло випросталось нерухомо...
Так Олів'єр помер на полі брані.
І граф Роланд ридає невгамовно.
Не бачив світ сильнішої розпуки.
151
Роланд побачив — кращий друг впокоївсь,
Лежить ницьма, лицем уткнувся в землю.
Почав тужити граф над мертвим тілом:
"Мій друже!.. Ти себе згубив геройством.
Багато років був мені ти братом,
Один ми одному зла не робили.
Тепер ти мертвий — і життя немиле".
По цих словах граф знепритомнів знову.
Хоча сидів в сідлі на Вельянтіфі,
Та він не впав, бо золоті стремена
Тримали ноги міцно, він усидів.
ОСТАННІЙ БІЙ
152
Як тільки граф Роланд прийшов до тями,
Опам'ятався і навколо глянув,
То враз збагнув: загибель неминуча.
Він втратив військо, вояки всі мертві,
Окрім Турпіна і Готьє де л'Ума.
Готьє спустився щойно з гір тутешніх,
Де з маврами в тяжких боях він бився.
Та весь його загін був перебитий,
А сам він мусив утікти в долину
И тепер гукав Роланда на підмогу:
"Шляхетний сіре! Де ти, відгукнися!
З тобою, графе, всякий страх зникає.
Це я, Готьє, що Маельгуд полонив,
Старого й сивого Дроона небіж.
З'єднала нас відвага войовнича,
Та зараз щит мій луснув, спис зламався,
І панцир пошматований дощенту,
А тіло скрізь поранене списами.
Помру, а ворогам не дамсь задаром!"
Слова Готьє Роланд почув здалека,
Пришпорив скакуна і мчить до нього.
Аой!
153
Засмучений й розгніваний Роланд
Знов у бою, він б'є нещадно маврів,
Убив відразу двадцять тих невірних,
Готьє іще шістьох, п'ятьох Турпін сам.
Язичники кричать: "Жахливі вбивці!
Дивіться, щоб вони не повтікали!
Той боягуз, хто з ними не стинеться,
Той зрадник, хто полишить бойовище!"
Аунають кличі бойові невірних,
З усіх боків на франків нападають.
Аой!
154
Роланд уславивсь як славетний воїн,
Готьє де л'Ум також чудовий лицар,
Турпін й собі досвідчений рубака,
І жоден з них товариша не кине.
У самій гущі січі б'ють невірних.
Було там десять сотень піших маврів
И кіннотників ще понад сорок тисяч.
Бояться всі наблизитись до франків,
Лиш засипають стрілами й списами,
Дротами, піками та гарпунами.
Загинув першим втомлений Готьє.
Турпіну з Реймса щит пробили наскрізь,
Шолом розбитий, в голові вже рана,
Розтрощений і панцир, у дірках весь,
І враз вп'ялись стріли чотири в тіло.
Вже впав скакун, під ним списом убитий,
І чорна мить — впав сам архієпископ.
Аой!
155
Турпін відчув, що неміч наростає —
Стріли чотири ще стирчали в тілі —
Та, мужній воїн, швидко сам підвівся,
Роланда бачить — й поквапом до графа.
Сказав йому: "Я ще не вбитий! Лицар
Поки живий, не припиняє битись!"
І, вихопивши меч, Альмас булатний,
Завдав він тисячу страшних ударів.
Пізніше скаже Карл — Турпін бив влучно:
Лежало там чотири сотні маврів,
Поранені, розсічені надвоє,
А хто й з відрубаною головою...
Про це є в Джесті запис достовірний:
На полі брані був святий Егідій,
В Ааонському монастирі все описав він.
А хто того не знає — просто неук.
156
Як справжній лицар б'ється граф Роланд.
Та спекота, піт заливає тіло,
Страшенно голова болить, всю ломить:
Коли сурмив у ріг, порвав всі жили.
Проте він хоче знать, чи прийде Карл,
Взяв Оліфант, але сурмить так слабо.
Король завмер, послухав, тихо каже:
"Сеньйори, нам цей звук віщує горе.
Сьогодні небіж мій, Роланд, загине.
По звуках рога чую — смерть вже близько.
Не гайте часу, скакунів острожте!
Заграйте гучно в усі сурми війська!"
І враз відповіли всі сорок тисяч,
Ауна пішла по горах і в долинах.
Почули маври, переполошились,
Здійнявся гомін: "Карл вже повернувся!"
157
А потім крик: "Він зовсім од нас близько!
Ми чули звук французьких труб тривожний.
Як прийде Карл, то не минути кари!
Роланд живий — війна почнеться знову,
Ми втратимо Іспанію, весь край наш!"
Із війська відібрали щонайкращих
Чотири сотні вояків в шоломах.
Смерть несучи, вони мчать на Роланда.
Що ж, є робота для меча героя.
Аой!
158
Коли Роланд побачив наступ вражий,
Відчув він силу, гордість і відвагу.
Поки живий, завзято буде битись.
Сів на коня, прудкого Вельянтіфа,
Ударив острогами золотими
І кинувсь в саму гущу сарацинів.
Слідом за ним з мечем архієпископ.
А маври закричали: "Всі рятуйтесь!
Король могутній повернувсь, тікайте!
Французькі сурми близько вже лунають!"
159
Ніколи граф Роланд не міг терпіти
Пихатих гордіїв, страхополохів
І зрадників, злостивих і негідних.
Сказав архієпископу Турпіну:
"Ви піший, сіре, на коні сиджу я,
Але залишусь з вами, вас не кину,
Поділимо і радості, і горе.
Ніколи й ні для кого вас не зраджу.
А за наскок віддячим бусурманам
І нагадаймо вдари Дюрандаля!"
Турпін: "До бою, хай тремтять невірні!
А прийде Карл, то він за нас помститься!"
160
Волають маври: "Горе нам, нещасним!
Для нас цей день став днем страшної згуби,
Ми втратили всіх перів і сеньйорів,
А Карл з великим військом повернувся.
Ми чуєм звук французьких сурем ясний,
Та поклик "Монжуа!" іще гучніший.
І граф Роланд подвоїв наче сили,
Ніхто його перебороть не зможе!
Ще спробуймо поцілить — і облишмо!"
Так і зробили.
Той зрадник, хоче обдурить усіх нас.
Мерщій до зброї! Клич нехай лунає!
На поміч поспішим дружинам нашим!
Ви чуєте, як ріг Роланда стогне!"
136
Король звелів заграти в звучні сурми.
Зійшло все військо франків з коней, кожний
Вдяга шолом і панцир, меч бере свій
І щит міцний, і довгий спис надійний
З стрічками різних кольорів. Сідають
На коней бойових усі барони,
Острожать їх впродовж шляху в міжгір'ї
І лицар лицарю одне говорить:
"Хоча б застать Роланда нам живим ще,
Тоді разом би ми повоювали!"
Даремні сподівання! Надто пізно!
137
Зоря настала, сонце вже яскраве.
Під променями зброя блискотіла,
їх відбивали панцирі, шоломи
І розмальовані щити в узорах,
Списи та хоругви у позолоті.
В страшному гніві Імператор їхав,
І кожний франк в печалі був глибокій.
Та не було такого, щоб не плакав,
Бо всі боялись за життя Роланда.
Король звелів схопити Ганелона,
Призначив варту з кухарів походу.
Покликав старшого із них, Безгона:
"Це зрадник, наглядай за ним пильніше,
Він запродав мене і наше військо!"
Безгон, почувши це, покликав сотню
Своїх товаришів і розповів все.
А кухарі схопили Ганелона,
Висмикували бороду та вуса,
Дав стусанів йому по кілька кожний,
Та били ще різками і кийками,
Навісили міцний ланцюг на шию
І, мов ведмедя, обв'язали спритно.
Як дрантя купу, кинули на шкапу
І вартували до приходу Карла.
Аой!
138
Вершини гір похмурі й грізні, доли
Глибокі й темні, в них стрімкі потоки!
Попереду й позаду війська сурми,
Здається, відповідь шлють Оліфанту.
А Імператор в гніві мчить донизу,
За ним всі франки у журбі та тузі,
І жодного немає, хто б не плакав
І Бога не просив спасти Роланда,
Щоб вийти вкупі з ним на поле бою,
Відважно кинутись на сарацинів.
Та що з того? Даремні ці благання,
Роланда їм уже не врятувати.
Аой!
139
У горі Карл Великий мчить донизу,
І борода весь панцир закриває.
Барони безперервно шпорять коней,
Понятий кожен справедливим гнівом.
їм прикро, що Роланд, їх вождь хоробрий,
Без них жорстоко з бусурманом б'ється,
Якщо поранять графа, хто ж спасеться?
О Боже! Шістдесят із ним лишилось!
Король не мав героїв сміливіших!
Аой!
БИТВА ТРИВАЄ
140
Роланд глядить на гори й доли дальні
І бачить: скрізь тіла загиблих франків!
Не витримав і заридав він гірко:
"О Боже правий! Порятуй їх душі!
Введи їх в Рай і дай спочити в мирі!
А ви, померлі лицарі прекрасні!
Служили ви мені так довго й вірно!
А скільки Карлу ви земель завоювали!
Та зберегти не зміг вас Імператор.
Французька земле, мій чудовий краю,
В пустелю обернешся ти безкрайню!
Загибель лицарів — моя провина,
Не зміг їх захистити й врятувати.
Спаси їх, Боже, правдою святою!
Мій брате Олів'єре, я з тобою!
Якщо мене не вб'ють, загину з туги.
А зараз, друже, знову в січу — битись!"
141
І граф Роланд вернувсь на поле бою.
І знов рубає Дюрандалем лицар.
Розсік надвоє Дюпюї Фальдрона,
І ще двадцять чотири маври впали.
Ніколи граф ще так не прагнув помсти!
І як тікав од зграї псів той олень,
Так від Роланда маври рятувались.
Сказав архієпископ: "Гарно б'ється!
Лише в бою випробується лицар.
Хто носить зброю й на коні гарцює,
Той в битві має буть могутнім й гордим,
Інакше чотирьох деньє не вартий.
Тоді у монастир іде хай краще
Ченцем, щоб все життя за нас молитись".
Роланд же заклика: "Січіть нещадно!"
І знову франки кинулись у битву,
Та сили супротивників не рівні.
142
Не жде смільчак од ворога пощади,
Він бореться у битві до останку.
Так, мов леви, відважно бились франки.
Та мчить Марсілій, у бою завзятий,
На скакуні, якого звуть Ганьйоном.
Його острожить жорстко й б'є Бевона,
Володаря міст Бальни та Діжона.
Цар розбиває щит, трощить і панцир,
Спис в плоть ввійшов, і мертвим впав Бевон.
А потім цар убив Іворія з Івоном,
І після них Джерарда з Руссільйона.
Неподалік Роланд нестямно бився.
Він крикнув мавру: "Проклятий будь Богом!
Моїх поубивав жорстоко друзів!
Тепер за це сповна мені ти сплатиш
И дізнаєшся, чому так зветься меч мій!"
Граф підскакав, по-лицарськи ударив,
Вмить кисть правиці відрубав цареві.
Меч знову блиснув — голову русяву
Відсік його синочку Джурфалену.
Невірні закричали: "Магомете!
І всі боги! Допоможіть помститись!
Невтримних вояків король зоставив!
Скоріше згинуть, ніж залишать битву!"
А потім заволали: "Тож тікаймо!"
І всі сто тисяч враз порозбігались.
Даремно кликати — не повернути.
Аой!
143
Що ж далі? Адже цар Марсілій втік вже.
Халіф лишився — він цареві дядько,
Гармальї цар, Альферни й Карфагена,
А також проклятого краю ефіопів.
Його васали — чорношкіре плем'я,
В них величезний ніс, широкі вуха,
їх тисяч п'ятдесят та навіть більше.
Вони на конях, вигляд войовничий,
Над ними переможний клич лунає.
Роланд промовив: "Нас лишилось мало,
І вірна смерть витає за плечима.
Той зрадник, хто віддасть життя задаром!
Тож нищіть маврів гострими мечами,
Не на життя, на смерть ми маєм биться.
Коли примчить сеньйор наш Карл на поле,
Покараних в бою тут маврів знайде:
За франка — по п'ятнадцять душ невірних!
Карл нас благословлятиме за подвиг!"
Аой!
СМЕРТЬ ОЛІВ'ЄРА
144
Коли Роланд побачив рід триклятий,
Чорніший за чорнило густотемне,
В якого зуби лиш яскраво-білі,
То граф сказав: "Я відчуваю серцем,
Я знаю — помремо сьогодні в битві.
Тому даю наказ вам, франки, — бийте!"
А Олів'єр: "Неслава боягузам!"
І з цим всі франки кинулися в січу.
145
Невірні бачать — франків дуже мало,
Тож з пихою й полегшенням зітхнули:
"А справи Карла кепські!" — гомоніли.
Халіф усівся на руду кобилу,
Штрикнув нещадно шпорами злотими
І вдарив ззаду Олів'єра в спину.
Пошматував він панцир аж до тіла,
І вістря списа вийшло через груди.
А потім мовив: "Мій удар смертельний!
Погано Карл зробив, тут вас лишивши.
Завдав нам лиха, та хвальби не буде!
І мій удар — то помста за всіх наших!"
146
Граф Олів'єр відчув удар смертельний,
В руці тримав булатний Альтеклер.
В шолом, покритий злотом, гостроверхий,
Халіфа він щосили вдарив. Впали
Оздоблення коштовне і прикраси,
А голову розтяв аж до зубів він.
Страшний удар, Халіф не зойкнув навіть.
І граф сказав: "Будь проклятий, невірний!
Так, безперечно, Карл мене оплаче!
Але ж ти сам не зможеш в ріднім краї
Жоні хвалитись чи якійсь там дамі,
Що взяв у Карла хоч динар єдиний,
Завдав нам збитку, чи мені, чи франкам!"
И почав Роланда кликати на поміч.
Аой!
147
Відчув тут Олів'єр смертельну рану,
Та знав — для помсти мало часу має,
І з люттю кинувся в жорстоку січу,
Від списів та щитів тріски летіли,
А з ними руки, голови і плечі,
Хто бачив ту розправу з ворогами,
Як маври падали, розтяті навпіл,
Запам'ята назавжди переможця,
І не забуде бойовий клич Карла,
Дзвінкий, гучний крик графа "Монжуа!"
А потім він Роланда зве до себе:
"Мій побратиме, підійдіть-но швидше,
От-от моя кончина, слід прощатись!"
Аой!
148
Роланд в обличчя Олів'єра глянув,
Воно знекровлене, бліде й мертвотне,
Струмить червона цівка крові з тіла
И важкими краплями спада на землю.
Роланд сказав: "О Боже! Яке лихо!
Геройство ваше вас згубило, друже!
Таких відважних світ іще не бачив!
О горе! Франціє-красуне, зараз
Від тебе йдуть васали, слуги вірні,
Лишаєшся одна, осиротіла,
Страшне відчує Імператор горе..."
І знепритомнів, впав коню на шию.
Аой!
149
Роланд в сідлі, оговтався він врешті,
А Олів'єр, поранений смертельно,
Втрачає кров, в очах його мутніє,
І вже не бачить ні здаля, ні зблизька,
Де побратим, а де заклятий ворог.
І раптом він зіткнувся із Роланд ом,
Та, друга не впізнавши, в шолом вдарив.
Розсік аж до наносника надвоє,
Не зачепивши ледве лоба графа.
Здивовано Роланд на нього глянув
І з ніжністю й теплом спитав у друга:
"Мій побратиме, вдарили навмисне?
Це ж я, Роланд, люблю усім вас серцем.
Ніколи не було між нами звади".
"О друже, — каже той, — ваш голос чую,
Та вас не бачу. Присягаюсь Богом —
Невмисний мій удар, і я жалкую!"
Роланд сказав: "Він не пошкодив, брате,
Бог свідок, я простив удар ваш хибний!"
І друзі міцно й ніжно обнялися,
Простилися з любов'ю. Так розстались...
150
Граф Олів'єр відчув знемогу смертну.
Запали очі, розум помутився,
Нічого він не чує і не бачить,
Насилу спішився і ліг на землю,
Та раз за разом "Гріх тяжкий мій!" твердить.
З'єднав долоні рук, простяг до неба
І просить Бога, щоб послав до Раю.
Згадав і Карла, й Францію-красуню,
І друзів всіх, Роланда — найніжніше.
Зайшлось вже серце, голова схилилась,
І тіло випросталось нерухомо...
Так Олів'єр помер на полі брані.
І граф Роланд ридає невгамовно.
Не бачив світ сильнішої розпуки.
151
Роланд побачив — кращий друг впокоївсь,
Лежить ницьма, лицем уткнувся в землю.
Почав тужити граф над мертвим тілом:
"Мій друже!.. Ти себе згубив геройством.
Багато років був мені ти братом,
Один ми одному зла не робили.
Тепер ти мертвий — і життя немиле".
По цих словах граф знепритомнів знову.
Хоча сидів в сідлі на Вельянтіфі,
Та він не впав, бо золоті стремена
Тримали ноги міцно, він усидів.
ОСТАННІЙ БІЙ
152
Як тільки граф Роланд прийшов до тями,
Опам'ятався і навколо глянув,
То враз збагнув: загибель неминуча.
Він втратив військо, вояки всі мертві,
Окрім Турпіна і Готьє де л'Ума.
Готьє спустився щойно з гір тутешніх,
Де з маврами в тяжких боях він бився.
Та весь його загін був перебитий,
А сам він мусив утікти в долину
И тепер гукав Роланда на підмогу:
"Шляхетний сіре! Де ти, відгукнися!
З тобою, графе, всякий страх зникає.
Це я, Готьє, що Маельгуд полонив,
Старого й сивого Дроона небіж.
З'єднала нас відвага войовнича,
Та зараз щит мій луснув, спис зламався,
І панцир пошматований дощенту,
А тіло скрізь поранене списами.
Помру, а ворогам не дамсь задаром!"
Слова Готьє Роланд почув здалека,
Пришпорив скакуна і мчить до нього.
Аой!
153
Засмучений й розгніваний Роланд
Знов у бою, він б'є нещадно маврів,
Убив відразу двадцять тих невірних,
Готьє іще шістьох, п'ятьох Турпін сам.
Язичники кричать: "Жахливі вбивці!
Дивіться, щоб вони не повтікали!
Той боягуз, хто з ними не стинеться,
Той зрадник, хто полишить бойовище!"
Аунають кличі бойові невірних,
З усіх боків на франків нападають.
Аой!
154
Роланд уславивсь як славетний воїн,
Готьє де л'Ум також чудовий лицар,
Турпін й собі досвідчений рубака,
І жоден з них товариша не кине.
У самій гущі січі б'ють невірних.
Було там десять сотень піших маврів
И кіннотників ще понад сорок тисяч.
Бояться всі наблизитись до франків,
Лиш засипають стрілами й списами,
Дротами, піками та гарпунами.
Загинув першим втомлений Готьє.
Турпіну з Реймса щит пробили наскрізь,
Шолом розбитий, в голові вже рана,
Розтрощений і панцир, у дірках весь,
І враз вп'ялись стріли чотири в тіло.
Вже впав скакун, під ним списом убитий,
І чорна мить — впав сам архієпископ.
Аой!
155
Турпін відчув, що неміч наростає —
Стріли чотири ще стирчали в тілі —
Та, мужній воїн, швидко сам підвівся,
Роланда бачить — й поквапом до графа.
Сказав йому: "Я ще не вбитий! Лицар
Поки живий, не припиняє битись!"
І, вихопивши меч, Альмас булатний,
Завдав він тисячу страшних ударів.
Пізніше скаже Карл — Турпін бив влучно:
Лежало там чотири сотні маврів,
Поранені, розсічені надвоє,
А хто й з відрубаною головою...
Про це є в Джесті запис достовірний:
На полі брані був святий Егідій,
В Ааонському монастирі все описав він.
А хто того не знає — просто неук.
156
Як справжній лицар б'ється граф Роланд.
Та спекота, піт заливає тіло,
Страшенно голова болить, всю ломить:
Коли сурмив у ріг, порвав всі жили.
Проте він хоче знать, чи прийде Карл,
Взяв Оліфант, але сурмить так слабо.
Король завмер, послухав, тихо каже:
"Сеньйори, нам цей звук віщує горе.
Сьогодні небіж мій, Роланд, загине.
По звуках рога чую — смерть вже близько.
Не гайте часу, скакунів острожте!
Заграйте гучно в усі сурми війська!"
І враз відповіли всі сорок тисяч,
Ауна пішла по горах і в долинах.
Почули маври, переполошились,
Здійнявся гомін: "Карл вже повернувся!"
157
А потім крик: "Він зовсім од нас близько!
Ми чули звук французьких труб тривожний.
Як прийде Карл, то не минути кари!
Роланд живий — війна почнеться знову,
Ми втратимо Іспанію, весь край наш!"
Із війська відібрали щонайкращих
Чотири сотні вояків в шоломах.
Смерть несучи, вони мчать на Роланда.
Що ж, є робота для меча героя.
Аой!
158
Коли Роланд побачив наступ вражий,
Відчув він силу, гордість і відвагу.
Поки живий, завзято буде битись.
Сів на коня, прудкого Вельянтіфа,
Ударив острогами золотими
І кинувсь в саму гущу сарацинів.
Слідом за ним з мечем архієпископ.
А маври закричали: "Всі рятуйтесь!
Король могутній повернувсь, тікайте!
Французькі сурми близько вже лунають!"
159
Ніколи граф Роланд не міг терпіти
Пихатих гордіїв, страхополохів
І зрадників, злостивих і негідних.
Сказав архієпископу Турпіну:
"Ви піший, сіре, на коні сиджу я,
Але залишусь з вами, вас не кину,
Поділимо і радості, і горе.
Ніколи й ні для кого вас не зраджу.
А за наскок віддячим бусурманам
І нагадаймо вдари Дюрандаля!"
Турпін: "До бою, хай тремтять невірні!
А прийде Карл, то він за нас помститься!"
160
Волають маври: "Горе нам, нещасним!
Для нас цей день став днем страшної згуби,
Ми втратили всіх перів і сеньйорів,
А Карл з великим військом повернувся.
Ми чуєм звук французьких сурем ясний,
Та поклик "Монжуа!" іще гучніший.
І граф Роланд подвоїв наче сили,
Ніхто його перебороть не зможе!
Ще спробуймо поцілить — і облишмо!"
Так і зробили.