Пісня про Роланда - Сторінка 7
- Автор Невідомий -
Враз дроти летючі
Посипались, списи і піки, стріли
Пошматували панцир, щит пробили,
Та жодне вістря шкіру не прошило.
А Вельянтіф отримав ран зо тридцять,
І врешті замертво він впав під графом.
Та сарацини врозтіч, а на полі
Зоставсь один Роланд. Один, самітній...
Аой!
161
Тікають маври до країв іспанських,
їх переповнює шалена злоба.
А граф Роланд не може гнатись слідом,
Бо втратив Вельянтіфа-скакуна він,
І мусить відтепер боротись піший.
Тож поспішив допомогти Турпіну.
Граф відстібнув реміння у шолома,
А потім зняв білястий легкий панцир,
Мечем розрізав одяг на Турпіні,
Клаптями з нього закриває рани,
А потім притулив до своїх грудей,
Поклав легенько на траву зелену
І лагідно сказав: "Шляхетний друже!
Дозвольте борг мені сплатить останній.
Всі друзі, що були нам любі, вбиті,
Та ми не можемо їх так лишити.
Піду на розшуки і всіх знайду я,
А потім поруч покладу любовно".
Турпін сказав: "Ідіть і повертайтесь!
Хвалити Бога, поле бою наше!"
ПРОЩАННЯ РОЛАНДА З ДРУЗЯМИ
162
Роланд пішов. Поволі він обходить,
Обшукує і схили гір, і доли.
Знайшов Джеріна, з ним лежав Джер'єр,
А потім Берендж'єра і Отона,
Пізніше — Ансеїса і Самсона,
І сивого Джерарда з Руссільйона.
Усіх їх граф по черзі брав на руки
І ніс туди, де був архієпископ.
Там обережно клав їх коло нього.
Турпін не міг утримати ридання,
До неба руки зняв, благословив героїв
И сказав: "Дістали славу ви стражданням!
Спаси, о Боже, душі цих сміливців!
Відкрий для них ти вхід у Рай квітучий.
И на мене смерть чатує неминуча,
Вже не побачу короля ніколи!"
163
І знову йде Роланд, шукає в долах,
Побачив врешті тіло Олів'єра,
Притиснув друга він до серця міцно,
Приніс, поклав на щит його до інших.
Турпін небіжчика благословляє,
А біль і жалість серце їх стискає.
І каже граф Роланд: "Мій Олів'єре,
Ви графа син, достойного Реньєра,
Що марку мав аж до долин Рив'єри.
Та в жоднім краї лицаря не знайдеш,
За вас відважнішого, хто б так добре
В бою трощив щити, списи на тріски,
Вірнішого для друзів побратима
І ворога лютішого злочинству".
164
Знов подививсь Роланд на мертвих перів,
На Олів'єра, друга дорогого,
И від жалю в серці знов заплакав гірко.
Обличчя в нього зовсім побіліло.
Біль став такий великий, що не встояв
І впав на землю зовсім непритомний.
Турпін сказав: "Як гірко граф сумує!"
165
Турпін побачив, що Роланд зомлілий,
І огорнув його сум превеликий.
Рукою Оліфант важкий намацав.
У Ронсевалі річка є бурхлива,
Пішов туди по воду для Роланда.
Іде, хитаючись, ледь тягне ноги,
Та сил немає вже, охляв він зовсім,
Багато крові втратив од поранень.
Та не спромігся подолать й арпана,
Як серце враз зайшлось, упав він навзнак,
І передсмертні муки почалися.
166
Коли Роланд нарешті опритомнів,
Підвівсь, хоча ще біль не вгамувався,
Він кинув бистрий погляд навкруг себе.
Побачив — недалеко від баронів,
На мураві лежить прелат шляхетний,
Архієпископ, Господа посланник.
Ще кається в гріхах, підводить очі,
До неба простяга покірно руки
І просить, щоб Господь дав місце в Раї.
Так вмер Турпін, васал і радник Карла.
Своїми подвигами й молитвами
Здобув він славу ворога невірних...
Хай Бог пошле йому благословення!
Аой!
167
Побачив на землі Роланд Турпіна:
Вивалюються нутрощі із тіла,
І на чоло височується мозок...
Прекрасні білі та могутні руки
Схрестив тоді Роланд йому на грудях,
Оплакав вголос смерть, як роблять рідні:
"Прелате! Благородний лицар франкський!
Благаю Небо вас прийнять до себе,
Бо краще Богу не служив ніхто з нас.
З часів Апостолів світ ще не бачив
Такого оборонця християнства,
Натхненного, пекучого пророка!
Хай Бог душі його пошле блаженство
И відкриє перед нею брами Раю!"
СМЕРТЬ РОЛАНДА
168
Та й сам Роланд відчув: кончина близько,
Бо з вух у нього витікає мозок.
Він молить Господа за душі перів,
А Гавриїла-ангела — за себе.
І Оліфант, і Дюрандаль взяв звично,
Бо саме так вмирає лицар справжній, —
Зайшов углиб землі іспанських маврів
На відстань льоту стріл із арбалета.
Росли два дерева на пагорбі, а поруч
Чотири глиби височіли мармурові.
Роланд там впав на мураву зелену
І знепритомнів. Смерть була вже поруч.
169
Між гір крутих, серед дерев високих
Блищать чотири глиби мармурові.
Зомлілий граф лежить в траві шовковій.
За ним давно вже сарацин пильнує,
Посеред тіл валявсь, прикинувсь мертвим,
Замазав кров'ю тіло та обличчя;
Аж ось підвівсь на ноги, підбігає.
Він був красивий, мужній і кремезний,
Та повен люті і жаги до вбивства.
Схопив меча, Роланда пхнув ногою
І закричав: "Здолав небожа Карла!
А Дюрандаль візьму в краї арабські!"
Коли він так волав, граф опритомнів.
170
Роланд відчув — меча хтось забирає.
Отямився, розплющив очі й каже:
"Здається, злодію, ти не із наших!"
В руці тримав, як завжди, Оліфант.
В шолом ударив, вкритий злотом щирим,
Розбив його, а з ним розтяв і череп,
І очі геть полізли в мавра з лоба.
Той мертвий впав як стій до ніг Роланда.
А граф сказав: "Падлюко, ти зухвало
Присікатись до мене намірявся.
Будь-хто, почувши це, сказав би — дурень!
Жаль, ріг мій посередині аж тріснув,
Повипадали золото й каміння".
171
Відчув Роланд — пітьма вкриває очі.
Підвівсь на ноги і стоїть насилу,
Сірішає знекровлене обличчя.
А перед ним лиш темно-сіра скеля.
Він десять раз мечем ударив гнівно,
Та сталь дзвенить, щербин немає навіть.
Сказав: "Допоможи, Свята Маріє!
О мій чудовий Дюрандале! Горе!
Ми маємо розстатись! Не загострю
Тебе я більше! Скільки битв позаду!
А скільки володінь завоювали,
І Карл — сивобородий їх володар.
Ти не служив ніколи боягузу —
Належав ти шляхетному барону,
Таких у вільній Франції не буде!"
172
І знов Роланд масив б'є мармуровий.
Сталь не розбити, не зігнуть — дзвенить лиш.
Побачив граф: не може меч зламати,
Оплакувати став його майбутнє:
"О Дюрандале! Ти ясний, блискучий!
Як ти палаєш барвами під сонцем!
Коли був Карл в долині Моріанській,
То ангела Господь послав до нього
З наказом меч віддати капітану.
З усіх мене обрав король шляхетний.
З тобою Мен і Пуату здобувши,
Я підкорив Анжуйський лен з Бретанню,
Узяв також Прованс і Аквітанію,
Нормандію, країну волелюбну,
А потім вже Романью і Ломбардію;
Скорив також баварців і всіх фландрів,
Здалися нам болгари і поляки,
Константинополь сам скорився Карлу,
Який тоді вже правив краєм саксів.
Валлійців підкорили й всю Ірландію,
І Англію, а потім і Шотландію...
Та скільки ще земель й держав взяли ми,
Що ними править Карл сивобородий!
Тому за тебе вболіваю дуже,
Нізащо не віддам невірним, друже.
О Господи, не дай безчестя франкам!"
173
Роланд все б'є ту брилу темно-сіру.
Вже вдарив безліч раз, та все даремно.
Сталь лиш дзвенить — ані щербин, ні тріщин,
Клинок зі свистом вгору підлітає.
Переконався граф: йому несила,
І знов оплакує меча він долю:
"О Дюрандале! Ти краса й святиня!
Ховаєш в золотій ти рукояті
Нетлінні мощі: зуб Петра й священну
Василія святого кров, волосся
Дениса пресвятого і уривок
З одежі Пріснодіви! Неможливо,
Щоб нехристі тобою володіли,
Аиш християнам ти служити маєш!
Тобою підкорив великі землі,
Якими править Карл сивобородий —
Могутнім став із ними він й багатим.
О Небо, меч не дай в безчесні руки!"
174
Роланд відчув, що смерть вже зовсім близько,
Вона іде від голови до серця.
У тінь сосни високої лягає
Він долілиць, в траву зелену й ніжну,
Підклав під себе меч і Оліфант свій,
Звернув обличчя до землі невірних.
Аби відразу стало зрозуміло
І Карлові, і лицарям-баронам,
Що він, Роланд, помер як переможець.
Відпущення гріхів у Бога просить
И до Неба рукавицю простягає.
Аой!
175
Граф розумів — життя його скінчилось...
На пагорбі лежить лицем до маврів,
Рукою в груди б'є слабкою мляво:
"О Боже, дай моїм гріхам прощення,
Великим і малим від дня появи
Мене на світ і до самої смерті".
Знов простяга до Бога рукавицю:
Небесні ангели летять до нього.
Аой!
176
Роланд лежить зомлілий під сосною,
Лицем у бік країв іспанських дальніх.
Спливло багато спогадів яскравих:
Численні землі, всі мечем узяті,
Красуня-Франція, рідня привітна,
І Карл Великий, володар і вчитель...
Від згадок цих не стримав сліз небога,
Важких зітхань... Та не забув й про себе,
Бо визнає свій гріх, блага прощення в Бога:
"Отець небесний, ти брехні не знаєш!
Ти вивів з мертвих Аазаря святого,
Ти Даниїла спас від лютих левів,
Врятуй мене од мук, страждань посмертних
За ті гріхи, що їх в житті накоїв!"
Він простягнув до Бога рукавицю,
І Гавриїл прийняв її ласкаво...
Роланд, на груди голову схиливши,
Схрестивши руки, смерті ждав покірно.
І Бог послав до нього херувимів.
Злетіли з Неба Рафаїл-заступник
І Михаїл, потвор злих переможець,
І сам архангел Гавриїл святійший...
Віднесли душу графа в Райські кущі!
ПЛАЧ ФРАНКІВ І ПОЧАТОК ПОМСТИ
177
Роланд помер. Душа його на Небі.
Нарешті Карл прибув до Ронсевалю.
Усі стежки та тропи, всі доріжки,
Всі галяви, поляни і простори
Завалені тілами франків й маврів.
"Де ви, небоже милий? — Карл гукає. —
А де архієпископ? Олів'єр де?
Де ви, Джеріне, й друг Джер'єр ваш любий?
Де ви, Отон з сміливим Берендж'єром?
Івон з Іворієм, яких любив я?
Що сталося з гасконцем Енджельєром?
А з герцогом Самсоном, Ансеїсом?
І де старий Джерард із Руссільйона?
Де ви, мої дванадцять кращих перів?"
Та марно кликати. Навкруг лиш тиша.
"О Боже! — мовив Карл. — Тож недаремно
Передчував я лихо! Чом спізнився?"
Рве сиву бороду в жорстокім гніві,
Ридає гірко, з ним усі барони,
І двадцять тисяч падають зомлілі,
Найбільше ж тужить герцог Найм старезний.
178
І не було там лицаря, барона,
Який не лив би сліз гірких од жалю
За сином любим, братом чи небожем,
За друзями чи за васалом можним.
Багато з них попадали, обмерлі,
Один лиш герцог Найм тверезо мислив,
Розважливо до Карла він звернувся:
"Он, сіре, гляньте, у двох льє приблизно
Великий шлях, де курява, мов хмара,
Там раті йдуть поганців нечестивих.
Вперед! І помстимось за наше горе!"
"Як вже далеко! — каже Карл. — О Боже!
Честь поверни! Бо Франція-красуня
Свої вже втратила найкращі квіти!"
Він наказав Джебоїну з О доном,
Тедбальту з Реймса, графові Мілону:
"Пильнуйте поле бою, доли, гори,
А мертвих залишіть, як і лежали,
Щоб хижаки й леви їх не зжирали,
А джури й челядь щоб не обкрадали.
І взагалі ніхто хай не підходить
До дня, коли Бог дасть сюди вернутись".
З пошаною відповіли барони:
"Наш любий Імператоре, все зробим!"
На варті тисяча бійців зосталась.
Аой!
179
Король звелів у сурми всі заграти,
Очолив сам, відважний, грізне військо.
Знайшли сліди іспанців франки швидко
І кинулись в погоню незабарно.
Коли король побачив, що вже вечір,
Зійшов він на лужку в траву зелену,
Простерся на землі, почав просити
У Бога, щоб затримав біг світила,
Аби тривав ще день, ніч скоротилась.
З'явився ангел, Карла покровитель
І передав високе повеління:
"Бог знає, Франції синів ти втратив!
Скачи-но, Карле, дня тобі достатньо,
Аби злочинному помститись роду!"
По цих словах король в сідло ускочив.
Аой!
180
Для Карла Бог явив велике чудо,
Бо сонце залишилося на місці.
Язичники тікають, франки слідом,
Невірних наздогнали в Валь-Тенебрі
І гнали, їх б'ючи, до Сарагоси.
Важкими вдарами вбивали маврів,
Позакривали всі шляхи-проходи.
Постала перед ними річка Ебро,
Глибока і бурхлива карколомно,
На ній нема човнів, шаланд, баркасів.
Богів невірні кличуть — Магомета
І Тервагана.
Посипались, списи і піки, стріли
Пошматували панцир, щит пробили,
Та жодне вістря шкіру не прошило.
А Вельянтіф отримав ран зо тридцять,
І врешті замертво він впав під графом.
Та сарацини врозтіч, а на полі
Зоставсь один Роланд. Один, самітній...
Аой!
161
Тікають маври до країв іспанських,
їх переповнює шалена злоба.
А граф Роланд не може гнатись слідом,
Бо втратив Вельянтіфа-скакуна він,
І мусить відтепер боротись піший.
Тож поспішив допомогти Турпіну.
Граф відстібнув реміння у шолома,
А потім зняв білястий легкий панцир,
Мечем розрізав одяг на Турпіні,
Клаптями з нього закриває рани,
А потім притулив до своїх грудей,
Поклав легенько на траву зелену
І лагідно сказав: "Шляхетний друже!
Дозвольте борг мені сплатить останній.
Всі друзі, що були нам любі, вбиті,
Та ми не можемо їх так лишити.
Піду на розшуки і всіх знайду я,
А потім поруч покладу любовно".
Турпін сказав: "Ідіть і повертайтесь!
Хвалити Бога, поле бою наше!"
ПРОЩАННЯ РОЛАНДА З ДРУЗЯМИ
162
Роланд пішов. Поволі він обходить,
Обшукує і схили гір, і доли.
Знайшов Джеріна, з ним лежав Джер'єр,
А потім Берендж'єра і Отона,
Пізніше — Ансеїса і Самсона,
І сивого Джерарда з Руссільйона.
Усіх їх граф по черзі брав на руки
І ніс туди, де був архієпископ.
Там обережно клав їх коло нього.
Турпін не міг утримати ридання,
До неба руки зняв, благословив героїв
И сказав: "Дістали славу ви стражданням!
Спаси, о Боже, душі цих сміливців!
Відкрий для них ти вхід у Рай квітучий.
И на мене смерть чатує неминуча,
Вже не побачу короля ніколи!"
163
І знову йде Роланд, шукає в долах,
Побачив врешті тіло Олів'єра,
Притиснув друга він до серця міцно,
Приніс, поклав на щит його до інших.
Турпін небіжчика благословляє,
А біль і жалість серце їх стискає.
І каже граф Роланд: "Мій Олів'єре,
Ви графа син, достойного Реньєра,
Що марку мав аж до долин Рив'єри.
Та в жоднім краї лицаря не знайдеш,
За вас відважнішого, хто б так добре
В бою трощив щити, списи на тріски,
Вірнішого для друзів побратима
І ворога лютішого злочинству".
164
Знов подививсь Роланд на мертвих перів,
На Олів'єра, друга дорогого,
И від жалю в серці знов заплакав гірко.
Обличчя в нього зовсім побіліло.
Біль став такий великий, що не встояв
І впав на землю зовсім непритомний.
Турпін сказав: "Як гірко граф сумує!"
165
Турпін побачив, що Роланд зомлілий,
І огорнув його сум превеликий.
Рукою Оліфант важкий намацав.
У Ронсевалі річка є бурхлива,
Пішов туди по воду для Роланда.
Іде, хитаючись, ледь тягне ноги,
Та сил немає вже, охляв він зовсім,
Багато крові втратив од поранень.
Та не спромігся подолать й арпана,
Як серце враз зайшлось, упав він навзнак,
І передсмертні муки почалися.
166
Коли Роланд нарешті опритомнів,
Підвівсь, хоча ще біль не вгамувався,
Він кинув бистрий погляд навкруг себе.
Побачив — недалеко від баронів,
На мураві лежить прелат шляхетний,
Архієпископ, Господа посланник.
Ще кається в гріхах, підводить очі,
До неба простяга покірно руки
І просить, щоб Господь дав місце в Раї.
Так вмер Турпін, васал і радник Карла.
Своїми подвигами й молитвами
Здобув він славу ворога невірних...
Хай Бог пошле йому благословення!
Аой!
167
Побачив на землі Роланд Турпіна:
Вивалюються нутрощі із тіла,
І на чоло височується мозок...
Прекрасні білі та могутні руки
Схрестив тоді Роланд йому на грудях,
Оплакав вголос смерть, як роблять рідні:
"Прелате! Благородний лицар франкський!
Благаю Небо вас прийнять до себе,
Бо краще Богу не служив ніхто з нас.
З часів Апостолів світ ще не бачив
Такого оборонця християнства,
Натхненного, пекучого пророка!
Хай Бог душі його пошле блаженство
И відкриє перед нею брами Раю!"
СМЕРТЬ РОЛАНДА
168
Та й сам Роланд відчув: кончина близько,
Бо з вух у нього витікає мозок.
Він молить Господа за душі перів,
А Гавриїла-ангела — за себе.
І Оліфант, і Дюрандаль взяв звично,
Бо саме так вмирає лицар справжній, —
Зайшов углиб землі іспанських маврів
На відстань льоту стріл із арбалета.
Росли два дерева на пагорбі, а поруч
Чотири глиби височіли мармурові.
Роланд там впав на мураву зелену
І знепритомнів. Смерть була вже поруч.
169
Між гір крутих, серед дерев високих
Блищать чотири глиби мармурові.
Зомлілий граф лежить в траві шовковій.
За ним давно вже сарацин пильнує,
Посеред тіл валявсь, прикинувсь мертвим,
Замазав кров'ю тіло та обличчя;
Аж ось підвівсь на ноги, підбігає.
Він був красивий, мужній і кремезний,
Та повен люті і жаги до вбивства.
Схопив меча, Роланда пхнув ногою
І закричав: "Здолав небожа Карла!
А Дюрандаль візьму в краї арабські!"
Коли він так волав, граф опритомнів.
170
Роланд відчув — меча хтось забирає.
Отямився, розплющив очі й каже:
"Здається, злодію, ти не із наших!"
В руці тримав, як завжди, Оліфант.
В шолом ударив, вкритий злотом щирим,
Розбив його, а з ним розтяв і череп,
І очі геть полізли в мавра з лоба.
Той мертвий впав як стій до ніг Роланда.
А граф сказав: "Падлюко, ти зухвало
Присікатись до мене намірявся.
Будь-хто, почувши це, сказав би — дурень!
Жаль, ріг мій посередині аж тріснув,
Повипадали золото й каміння".
171
Відчув Роланд — пітьма вкриває очі.
Підвівсь на ноги і стоїть насилу,
Сірішає знекровлене обличчя.
А перед ним лиш темно-сіра скеля.
Він десять раз мечем ударив гнівно,
Та сталь дзвенить, щербин немає навіть.
Сказав: "Допоможи, Свята Маріє!
О мій чудовий Дюрандале! Горе!
Ми маємо розстатись! Не загострю
Тебе я більше! Скільки битв позаду!
А скільки володінь завоювали,
І Карл — сивобородий їх володар.
Ти не служив ніколи боягузу —
Належав ти шляхетному барону,
Таких у вільній Франції не буде!"
172
І знов Роланд масив б'є мармуровий.
Сталь не розбити, не зігнуть — дзвенить лиш.
Побачив граф: не може меч зламати,
Оплакувати став його майбутнє:
"О Дюрандале! Ти ясний, блискучий!
Як ти палаєш барвами під сонцем!
Коли був Карл в долині Моріанській,
То ангела Господь послав до нього
З наказом меч віддати капітану.
З усіх мене обрав король шляхетний.
З тобою Мен і Пуату здобувши,
Я підкорив Анжуйський лен з Бретанню,
Узяв також Прованс і Аквітанію,
Нормандію, країну волелюбну,
А потім вже Романью і Ломбардію;
Скорив також баварців і всіх фландрів,
Здалися нам болгари і поляки,
Константинополь сам скорився Карлу,
Який тоді вже правив краєм саксів.
Валлійців підкорили й всю Ірландію,
І Англію, а потім і Шотландію...
Та скільки ще земель й держав взяли ми,
Що ними править Карл сивобородий!
Тому за тебе вболіваю дуже,
Нізащо не віддам невірним, друже.
О Господи, не дай безчестя франкам!"
173
Роланд все б'є ту брилу темно-сіру.
Вже вдарив безліч раз, та все даремно.
Сталь лиш дзвенить — ані щербин, ні тріщин,
Клинок зі свистом вгору підлітає.
Переконався граф: йому несила,
І знов оплакує меча він долю:
"О Дюрандале! Ти краса й святиня!
Ховаєш в золотій ти рукояті
Нетлінні мощі: зуб Петра й священну
Василія святого кров, волосся
Дениса пресвятого і уривок
З одежі Пріснодіви! Неможливо,
Щоб нехристі тобою володіли,
Аиш християнам ти служити маєш!
Тобою підкорив великі землі,
Якими править Карл сивобородий —
Могутнім став із ними він й багатим.
О Небо, меч не дай в безчесні руки!"
174
Роланд відчув, що смерть вже зовсім близько,
Вона іде від голови до серця.
У тінь сосни високої лягає
Він долілиць, в траву зелену й ніжну,
Підклав під себе меч і Оліфант свій,
Звернув обличчя до землі невірних.
Аби відразу стало зрозуміло
І Карлові, і лицарям-баронам,
Що він, Роланд, помер як переможець.
Відпущення гріхів у Бога просить
И до Неба рукавицю простягає.
Аой!
175
Граф розумів — життя його скінчилось...
На пагорбі лежить лицем до маврів,
Рукою в груди б'є слабкою мляво:
"О Боже, дай моїм гріхам прощення,
Великим і малим від дня появи
Мене на світ і до самої смерті".
Знов простяга до Бога рукавицю:
Небесні ангели летять до нього.
Аой!
176
Роланд лежить зомлілий під сосною,
Лицем у бік країв іспанських дальніх.
Спливло багато спогадів яскравих:
Численні землі, всі мечем узяті,
Красуня-Франція, рідня привітна,
І Карл Великий, володар і вчитель...
Від згадок цих не стримав сліз небога,
Важких зітхань... Та не забув й про себе,
Бо визнає свій гріх, блага прощення в Бога:
"Отець небесний, ти брехні не знаєш!
Ти вивів з мертвих Аазаря святого,
Ти Даниїла спас від лютих левів,
Врятуй мене од мук, страждань посмертних
За ті гріхи, що їх в житті накоїв!"
Він простягнув до Бога рукавицю,
І Гавриїл прийняв її ласкаво...
Роланд, на груди голову схиливши,
Схрестивши руки, смерті ждав покірно.
І Бог послав до нього херувимів.
Злетіли з Неба Рафаїл-заступник
І Михаїл, потвор злих переможець,
І сам архангел Гавриїл святійший...
Віднесли душу графа в Райські кущі!
ПЛАЧ ФРАНКІВ І ПОЧАТОК ПОМСТИ
177
Роланд помер. Душа його на Небі.
Нарешті Карл прибув до Ронсевалю.
Усі стежки та тропи, всі доріжки,
Всі галяви, поляни і простори
Завалені тілами франків й маврів.
"Де ви, небоже милий? — Карл гукає. —
А де архієпископ? Олів'єр де?
Де ви, Джеріне, й друг Джер'єр ваш любий?
Де ви, Отон з сміливим Берендж'єром?
Івон з Іворієм, яких любив я?
Що сталося з гасконцем Енджельєром?
А з герцогом Самсоном, Ансеїсом?
І де старий Джерард із Руссільйона?
Де ви, мої дванадцять кращих перів?"
Та марно кликати. Навкруг лиш тиша.
"О Боже! — мовив Карл. — Тож недаремно
Передчував я лихо! Чом спізнився?"
Рве сиву бороду в жорстокім гніві,
Ридає гірко, з ним усі барони,
І двадцять тисяч падають зомлілі,
Найбільше ж тужить герцог Найм старезний.
178
І не було там лицаря, барона,
Який не лив би сліз гірких од жалю
За сином любим, братом чи небожем,
За друзями чи за васалом можним.
Багато з них попадали, обмерлі,
Один лиш герцог Найм тверезо мислив,
Розважливо до Карла він звернувся:
"Он, сіре, гляньте, у двох льє приблизно
Великий шлях, де курява, мов хмара,
Там раті йдуть поганців нечестивих.
Вперед! І помстимось за наше горе!"
"Як вже далеко! — каже Карл. — О Боже!
Честь поверни! Бо Франція-красуня
Свої вже втратила найкращі квіти!"
Він наказав Джебоїну з О доном,
Тедбальту з Реймса, графові Мілону:
"Пильнуйте поле бою, доли, гори,
А мертвих залишіть, як і лежали,
Щоб хижаки й леви їх не зжирали,
А джури й челядь щоб не обкрадали.
І взагалі ніхто хай не підходить
До дня, коли Бог дасть сюди вернутись".
З пошаною відповіли барони:
"Наш любий Імператоре, все зробим!"
На варті тисяча бійців зосталась.
Аой!
179
Король звелів у сурми всі заграти,
Очолив сам, відважний, грізне військо.
Знайшли сліди іспанців франки швидко
І кинулись в погоню незабарно.
Коли король побачив, що вже вечір,
Зійшов він на лужку в траву зелену,
Простерся на землі, почав просити
У Бога, щоб затримав біг світила,
Аби тривав ще день, ніч скоротилась.
З'явився ангел, Карла покровитель
І передав високе повеління:
"Бог знає, Франції синів ти втратив!
Скачи-но, Карле, дня тобі достатньо,
Аби злочинному помститись роду!"
По цих словах король в сідло ускочив.
Аой!
180
Для Карла Бог явив велике чудо,
Бо сонце залишилося на місці.
Язичники тікають, франки слідом,
Невірних наздогнали в Валь-Тенебрі
І гнали, їх б'ючи, до Сарагоси.
Важкими вдарами вбивали маврів,
Позакривали всі шляхи-проходи.
Постала перед ними річка Ебро,
Глибока і бурхлива карколомно,
На ній нема човнів, шаланд, баркасів.
Богів невірні кличуть — Магомета
І Тервагана.