Планета людей - Сторінка 12

Чотири роки він провів у полоні, але все ще не скорився: пам'ятав, що колись був королем.

— Що ти робив у Маракеші, Барку?

У Марракеші, де, певно, й досі живуть його дружина і троє дітей, він мав чудову професію.

— Я переганяв худобу, і мене звали Мохамед!

Там каїди кликали його:

— Я хочу продати своїх биків, Мохамеде. Піди знайди їх в горах.

Або:

— У мене тисяча баранів на рівнині, пережени їх вище на пасовиська.

І Барк, озброївшись скіпетром з оливи, керував великим переселенням отар. Він один відповідав за овечий гурт, він утихомирював найпрудкіших, бо от-от мали появитися ягнята, і підганяв ледачих; вони довірились йому і корились. Тільки він знав, на які родючі землі вони йдуть; обтяжений вченістю, якої не можна було розділити з вівцями, він читав дорогу по зорях і в мудрості своїй один визначав, коли відпочивати, коли братися на водопій. А ночами, коли вівці спали, він стояв між ними, захлюпнутий по коліна шерстю, зворушений слабкістю і невіданням цих істот, пойнятий ніжністю; Барк — лікар, пророк і володар — молився за них.

Одного разу до нього підійшли маври:

— Ходімо з нами на південь по худобу.

Ішли довго, а коли на четвертий день дорога привела в гірську впадину, що межувала з нескореними племенами, його просто схопили, дали йому прізвисько "Барк" і продали в неволю.

Знав я й інших невільників. Щодня я пив чай у наметі якогось мавра. Лежачи босий на грубому кошлатому килимі, на якому кочовик зводить на кілька годин своє житло і який для нього — справжня розкіш, я милувався тихим плином дня. У пустелі відчувається, як іде час. Під палючим сонцем простуєш аж до вечора, коли прохолодний вітер освіжить тіло і змиє піт. Під палючим сонцем дорога веде тварин і людей до великого водопою так сам несхибно, як до смерті. Неробство — і те набуває сенсу. І кожен день видається чудовим, як дорога, що веде моря.

Я знав їх, цих невільників. Вони входять у шатро, коли вождь витягне із скриньки жаровню, чайник і склянки, — з тієї скриньки де зберігаються його скарби, — замки без ключів, вази для квітів, але без квітів, дешевенькі дзеркальця, стара зброя та інший мотлох, занесений у піски, як хвилі приносять уламки розбитого корабля.

Отож невільник мовчки накладає у жаровню сухі гілочки, роздмухує жар, наливає в чайник води, — усе це здужала б зробити маленька дівчинка, а в нього грають м'язи, з якими можна було б вивернути з корінням кедр. Він тихий і смирний. Він зайнятий: треба готувати чай, доглядати верблюдів, їсти. Під палючим сонцем він іде до самої ночі, а під холодними зорями жадає холодного дня. Щасливі північні країни, — там кожна пора року творить свою казку: влітку — про сніг, узимку — про сонце; сумні тропіки — там завжди волого й душно; але щаслива й Сахара: день і ніч так просто переносять тут людей від надії до надії.

Інколи, сидячи навпочіпки біля входу, чорношкірий невільник з насолодою вдихає вечірню прохолоду. В обважнілому тілі бранця вже не ворушаться спогади. Ледве згадує він час, коли його схопили, удари, крики, чоловічі руки, що кинули його в оцю ніч. З тої години він щораз глибше поринає в дивний сон, не бачачи, як той сліпець, своїх неквапливих рік Сенегалу чи білих міст південного Марокко, не чуючи, ніби глухий, рідних голосів. Він не нещасний, цей чорношкірий, він — каліка. Попавши в круговорот життя кочовиків, зв'язаний з їхніми переселеннями, приречений разом з ними блукати в пустелі, — що спільного зберіг він тепер із своїм минулим, з рідною домівкою, з дружиною та дітьми, які для нього все одно що померли.

Люди, які довго жили великою любов'ю, а потім втратили її, іноді втомлюються від своєї шляхетної самотності. Вони покірно вертаються до життя і знаходять щастя у звичайній прихильності. Їм приємно зректися себе, покірно слугувати іншим, увійти в колію тихого, мирного життя. І раб з гордістю розпалює хазяйську жаровню.

— Ось, бери, — каже іноді вождь полоненому.

Це час, коли хазяїн добрий до свого раба: денні труди завершено, спека спадає, і вони пліч-о-пліч входять у вечірню прохолоду. Полоненому дозволяється взяти склянку чаю. І той, сповнений подяки, за склянку чаю цілував би хазяїнові ноги. Невільника не заковують у кайдани. У тому немає потреби! Адже він такий відданий! Він так мудро зрікся царства, яке в нього відняли; тепер він тільки щасливий раб.

Але одного дня його звільнять. Коли він стане такий старий, що вже не зможе окупити свої харчі та одяг, йому дадуть необмежену волю. Три дні він ходитиме від шатра до шатра, марно пропонуючи свої послуги і з кожним днем втрачаючи силу, а наприкінці третього дня так же мудро ляже на пісок. Я бачив у Джубі, як умирали такі люди, зовсім голі. Маври не чіпали їх, не збиткувалися, спокійно дивилися на довгу агонію, а діти гралися біля цих сумних останків і щоразу бігли дивитись, чи ворушиться ще старий слуга, але не сміялися. То була звичайна річ. Ніби йому сказали: "Ти добре попрацював, ти маєш право спочити, — спи". Він лежав, простягшись, і тільки по тому, як паморочиться голова, відчував голод, але зовсім не відчував несправедливості, хоч тільки вона й мучить. Він потроху зливався з землею. Його висушило сонце і взяла земля. Тридцять років роботи давали право на цей сон і на землю.

Перший з цих приречених, який мені стрівся, не ремствував, не нарікав, та йому й не було на кого нарікати. Я вгадував у ньому ту невиразну покірність, з якою приймає погибель верховинець: геть втративши сили, він лягає на сніг і закутується снігом і снами. Не мука його вразила мене. В муки я не вірю. Але із смертю кожної людини вмирає невідомий світ, і я питав себе, які образи гаснуть у тій людині. Що повільно тоне у забутті: плантації Сенегалу, а чи білі міста південного Марокко? Я не міг знати — можливо у цій грудці чорної плоті гаснуть просто жалюгідні турботи: приготувати чай, погнати отару до води... можливо, засинає душа раба, а може, розбуджена спогадами, в усій своїй величі вмирає Людина. Черепна коробка, здавалося мені, схожа на стару скриньку для скарбів. Я не знав, які барвисті шовки, які святкові картини, які реліквії, такі непотрібні тут, у пустелі, збереглися в ній од катастрофи. Ця скринька була передо мною, замкнена і важка. Я не знав, яка частка світу гинула в людині, охопленій всеосяжним сном останніх днів, руйнувалася в цій свідомості і цій плоті, що потроху поверталася ночі і землі.

— Я переганяв отари і мене звали Мохамед...

З усіх чорношкірих бранців, яких я знав, Барк був перший, хто не скорився. То нічого, що маври відняли в нього волю, що за один день він втратив усе і лишився на землі голий, як мати народила. Бог часом посилає бурю, що за якусь годину знищує плоди людської праці. Проте маври не тільки розорили його, вони погрожували знищити в ньому людину. Але Барк не зрікався себе, хоч інші полонені легко здавались, і в них покірно вмирав бідний погонич худоби, який цілий рік гарував, аби заробити собі на хліб.

Барк не міг звикнути до рабства, як людина, стомившись чекати, звикає до такого-сякого благополуччя. Він не хотів радощів раба від щедрот хазяїна. Він беріг у своєму серці житло Мохамеда, хоч самого Мохамеда вже й не було. Це сумне житло було порожнє, але ніхто інший не міг там оселитися. Барк був наче той посивілий сторож, що серед порослих травою алей, серед сумної тиші вмирає од вірності.

Він не казав: "Я — Мохамед бен Лаусін", а тільки: "Мене звали Мохамед", він мріяв про той день, коли цей забутий Мохамед знову оживе і своїм воскресінням прожене того, хто був рабом. Інколи в нічній тиші його обсідали спогади — живі, яскраві, мов пісня далекого дитинства. "Серед ночі, — розповідав нам перекладач мавр, — серед ночі він раптом заговорить про Марракеш, говорить і плаче". Людині, яка стає самотньою, не уникнути такх нападів туги. У Барку раптом прокидався той, інший, і, потягаючись, шукав поруч дружину в цій пустелі, де до Барка не підходила жодна жінка. Тут, де ніколи не було ніякого джерела, він чув пісню струмка. Барк заплющував очі і бачив білий будинок, над яким щоночі світить та сама зоря, і йому здавалося, що він живе в тому будинку, а не тут, в пустелі, де люди мешкають у шатрах з грубої тканини і завжди кочують, наче ганяючись за вітром. Переповнений тими давніми ласками й ніжністю, які таємниче оживали, мовби все дороге серцю знову було зовсім близько, Барк приходив до мене. Він хотів сказати мені, що вже готовий в дорогу, що його сповнює любов та ніжність і, щоб поділитися нми, йому конче треба повернутися додому. А для цього досить мені тільки подати знак. І він усміхався й підказував хитрість, до якої я, певно, ще не додумався:

— Завтра йде пошта на Агадір... Сховай мене в літаку...

Бідолаха Барк!

Як ми, живучи серед неприхильних до нас племен, могли допомогти йому втекти? За такий грабунок, за таку кривду маври на другий же день відплатили б нам жорстокою різаниною. Заручившись допомогою аеродромних механіків Лоберга, Маршаля і Абграля, я намагався викупити Барка, але маврам не часто трапляються європейці, що хочуть купити раба. І вони користуються з цього:

— Двадцять тисяч франків.

— Ти смієшся з нас?

— Подивіться, які в нього сильні руки...

І так минали місяці.

Нарешті маври знизили ціну, я написав друзям у Францію, і з їхньою допомогою мені пощастило купити старого Барка.

Домовились ми не зразу. Торгувались цілий тиждень. Сидячи колом на піску, ми — п'ятнадцять маврів і я — вели переговори. Друг Баркового хазяїна, розбійний Зін Улд Раттарі, що був і моїм приятелем, крадькома помагав мені:

— Продай ти його, — казав він за моєю порадою, — все одно йому недовго жити. Він хворий. Спочатку хвороби не видно, але вона є. В один день він почне раптово пухнути. Скоріше продай його французові.

Другому головорізові, Раггі, я пообіцяв комісійні, якщо він допоможе мені в купівлі, й Раггі спокушав Баркового хазяїна:

— На ті гроші ти купи верблюдів, рушниці й набої. Тоді зможеш піти війною на французів. І приведеш з Атара трьох, а то й чотирьох нових рабів, молодих і здорових. Позбудься ти цього старого.

І мені продали Барка. Шість днів я держав його під замком у нашому бараці, бо коли б він вештався надворі, доки не прилетить літак, маври знову схопили б його і продали кудись далі.

Але я визволив його з рабства.