Планета людей - Сторінка 10

Помалу вирівнюєш літак. І селище повертаєтсья на місце. Знову чіпляєш до неба сузір'я, що було впало. Селище? Так. Селище зірок. Але звідси, з висоти форту, видно тільки пустелю, застиглу, ніби заморожену, нерухомі піщані хвилі. Сузір'я добре прикріплено. І сержант розповідає нам про них:

— Ви не думайте, я добре знаю напрямки... Он по тій зірці попадеш прямо в Туніс.

— Ти з Туніса?

— Ні. Там у мене двоюрідна сестра.

Западає дуже довга мовчанка. Але сержант не наважується щось приховати від нас:

— Коли-небудь я подамся до Туніса.

Звісно, іншою дорогою, не просто йдучи на ту зірку. Якщо колись в поході, коло пересохлої криниці, його не захопить поезія шаленства. Бо тоді все переплутається — зірка, двоюрідна сестра, Туніс. Тоді почнеться та натхненна мандрівка, яку люди необізнані вважають за сущі муки.

— Одного разу я попросив в капітана відпустку, хотів з'їздити до Туніса, провідати сестру. А він мені відповів...

— Що він тобі відповів?

— А він мені відповів: "На світі повно двоюрідних сестер". І послав мене в Дакар — це не так далеко...

— Вона гарна, твоя сестра?

— Та, що з Туніса? Авжеж! Блондинка.

— Ні, та друга, в Дакарі?

Ми мало не розцілували тебе, сержанте, так сумно і трохи невдоволено ти відповів:

— Вона була негритянка...

Що для тебе Сахара, сержанте? Це безперервне чекання божества. І ніжність білявої дівчини, до якої п'ять тисяч кілометрів пісків.

А що таке пустеля для нас? Це те, що народжувалось в нас самих. Те, що ми узнавали про самих себе. Тієї ночі ми теж були закохані в біляву дівчину і в капітана...

3

Розташований на межі нескорених земель, Порт-Етьєн не назвеш містом. Там є невеличкий форт, ангар і дерев'яний барак для наших екіпажів. А навкруги така мертва пустеля, що незважаючи на слабкі військові резерви, Порт-Етьєн — майже непереможний. Щоб напасти на нього, треба подолати таку перепону з піску і спеки, що коли ворог, витративши запаси води, і добереться сюди, він вичерпає всі свої сили. А проте, скільки пам'ятають люди, десь з півночі Порт-Етьєну завжди загрожує напад ворога. Приходячи до нас випити склянку чаю, капітан — комендант форту — щоразу показує на карті, як наближається ворог, і для нас то мов казка про чарівну принцесу. Але ворог ніколи не досягає форту — піски засмоктують його, ніби річку, — і ми називаємо його ворогом-привидом. Гранати і набої, що їх увечері нам роздає уряд, сплять собі в ящиках біля наших ліжок. Нас передусім захищає убогість нашого становища, і єдиний ворог, з яким ми маємо воювати, — це тиша пустелі. Люка, начальник аеропорту, день і ніч крутить грамофон, і тут, так далеко від життя, музика промовляє до нас напівзабутою мовою, збуджуючи невиразний сум, так схожий на спрагу.

Того вечора ми обідали в форті, і комендант з гордістю показав нам свій сад. З Франції, за чотири тисячі кілометрів, йому прислали три ящики справжньої землі. На ній уже зеленіли три листочки, і ми пальцем гладили їх, мов коштовність. "Це мій парк", — каже про них капітан. І коли з пустелі подує вітер, що сушить геть усе, парк заносять до льоху.

Ми живемо за кілометр од форту і після обіду повертаємось додому при місячному світлі. При місяці пісок зовсім рожевий. Ми відчуваємо свою бідність, а все ж пісок рожевий. Та ось лунає крик вартового, і в світі знову стає тривожно. Це сама Сахара лякається наших тіней і допитується хто йде, бо наступає ворог.

У вигуку вартового чути всі голоси пустелі. Пустеля вже не порожній дім: караван мовби намагнічує ніч.

Можна було б подумати, що ми в безпеці. А проте ні! Хвороба, катастрофа, вороги — що нам тільки не загрожує! Людина на землі — це мішень для стрільців, які чатують у засідці. І сенегалець-вартовий, як той пророк, нагадує нам про це.

— Французи! — озиваємось ми і проходимо повз чорного ангела. І дихається легше. Якої шляхетності надає нам небезпека... Звісно, вона ще далеко, ще не висить над головою, ще приглушена неосяжними пісками, а проте світ уже не той. Пустеля знову постає в усій своїй пишноті. Те, що десь наступає ворог, який ніколи сюди не дійде, надає їй божественної величі.

Зараз одинадцята година вечора. Люка повертається з радіостанції і каже мені, що опівночі прибуває літак з Дакара. На борту все гаразд. Десять хвилин на першу пошту вже перевантажать в мою машину, і я полечу на північ. Ретельно голюсь перед щербатим дзеркальцем. З мохнатим рушником на шиї час від часуу підходжу до дверей і дивлюсь на пустельні піски: ніч ясна, але вітер вщухає. Вертаюсь до дзеркала. Думаю. Коли вітер, що віяв місяцями, стихає, на небі часом починається безлад. Я збираюся: прив'язую до паска аварійні ліхтарі, беру висотомір, олівці. Йду до Нері — цієї ночі він буде моїм бортрадистом. Нері теж голиться. "Все гаразд?" — питаю. Поки що гаразд. Ця попередня розмова — найлегша частина польоту. Раптом чую — щось потріскує: метелик б'ється об мій ліхтарик. І сам не знаю чого, у мене стисло серце.

Виходжу знову, дивлюся — ясно. Скеля поблизу форту вимальовується на тлі неба чітко, як удень. У пустелі панує глибока тиша, мов у добропорядному домі. Та ось об мій ліхтарик ударяються зелений метелик і дві бабки. І знов у мене ворухнулось неясно почуття — чи то радість, чи то побоювання — ще дуже нечітке, ледь помітне, воно виникало десь глибоко в моїй душі. Хтось звертається до мене з далекої далі. Що це, передчуття? Виходжу ще раз — вітер зовсім ущух. Як і раніше, прохолодно. Але я вже дістав попередження. Догадуюсь, здається догадуюсь, чого я жду — чи не помиляюсь? Ні небо, ні піски ще не подали ніякого знака, але зі мною розмовляли дві бабки і зелений метелик.

Піднімаюсь на піщаний пагорб і сідаю обличчям на схід. Якщо я маю слушність, воно не забариться. Чого ці бабки шукали тут, за сотні кілометрів від внутрішніх баз? Дрібні уламки, прибиті до берега, свідчать про те, що в морі лютує ураган. Так і ці комахи показують, що із сходу насувається піщана буря, яка вимела зелених метеликів з далеких пальмових гаїв. На мене вже бризнула піднята нею піна. І урочисто, бо сам він є ознакою того, урочисто, бо в ньому — невиразна загроза, урочисто, бо він несе бурю, — піднімається східний вітер. До мене ледь долинає його тихе зітхання. Я — остання межа, якої сягнула його хвиля. Коли б за двадцять метрів позад мене була завіса, вона й не ворухнулася б. Один тільки раз вітер обпалив мене ласкою, в якій було щось од смерті. Але я добре знаю: ще кілька секунд — Сахара переведе подих і зітхне вдруге. Не мине й трьох хвилин, як на нашому ангарі затріпотить вітровказ. Не мине й десяти хвилин, як небо вкриють хмари піску. Зараз ми полетимо в це пекло, у вогняний вир пустелі.

Та мене хвилює не це. Мене сповнює дика радість від того, що я з півслова зрозумів таємну мову, у ледь помітному збудженні вгадав ознаки близької небезпеки, у тріпотінні крилець бабки прочитав цей гнів пустелі.

4

У пустелі ми стикалися з нескореними маврами. Вони раптом появлялися з глибини таких районів, до яких ми не мали доступу, над якими тільки пролітали; ризикуючи, маври показувались навіть у фортах Кап-Джубі чи Сіснерос — куплять голову цукру чи чай і зникнуть у таємничій безвісті. І коли вони появлялись, ми пробували когось із них приручити.

Іноді, з дозволу дирекції авіакомпанії, ми брали в літак якогось їхнього впливового вождя і з повітря показували йому світ. Йшлося про те, щоб пригасити їхню пиху, адже вони вбивали полонених не так із ненависті, як із зневаги. Здибавшись із нами десь поблизу форту, вони навіть не лаяли нас. Одвертались і плювали. І держались так гордовито через те, що уявляли себе дуже могутніми. Не один такий вождь, рихтуючи в похід армію з трьохсот воїнів, повторював мені: "Ваше щастя, що до Франції більше як сто днів дороги..."

Отож ми катали їх, а трьом навіть трапилось побувати у тій невідомій Франції. Вони були одного роду з тими, що якось прилітали зі мною в Сенегал і заплакали, вперше побачивши дерева.

Коли потім я знову стрівся з ними в їхніх шатрах, вони дуже хвалили мюзик-холи, де голі жінки танцюють серед квітів. Ці люди ніколи не бачили ні дерева, ні фонтана, ні троянди, вони тільки з корану знали про сади, де течуть струмки — ті сади називаються раєм. Цього раю з його прекрасними полонянками досягають дорогою ціною: тридцять років злиднів і потім — гірка смерть у пісках від кулі невірного. Але бог обманює їх, маврів, — французам він дарує всі скарби раю, не вимагаючи, щоб вони платили за це викуп: мучилися спрагою, вмирали. Ось чому старі вожді тепер замислились. Ось чому, окидаючи поглядом піски Сахари, пустелю, що стелеться навколо шатра і до самої смерті даєм їм такі убогі втіхи, вони дозволяють собі висловитись щиро:

— Знаєш... Ваш французький бог.. милостивіший до французів, ніж бог маврів до маврів!

За кілька тижнів до того їм показували Савойю. Провідник підвів їх до великого водоспаду, зробленого у формі крученої колони, з якої, ревучи, текла вода.

— Покуштуйте, — сказав їм провідник.

То була справжня прісна вода. Вода! А тут, у пустелі, скільки днів треба йти, щоб дістатися до найближчої криниці, і якщо знаходиш її, скільки годин доводиться розкопувати пісок, що її засипав, доки нап'єшся каламутної рідини, яка відгонить верблюжою сечею. Вода! У Кап-Джубі, Сіснеросі, в Порт-Етьєні темношкірі дітлахи, жебраючи, просять не монету — з консервною бляшанкою в руках, вони канючать:

— Дай трошки води, дай...

— Дам, якщо ти слухняний.

Вода дорожча за золото, маленька краплина води викрешує з піску зелену іскру — травинку. Якщо десь в Сахарі пройде дощ, у пустелі починається велике переселення. Племена перебираються за якихось триста кілометрів, туди, де тепер виросте трава... Води так мало — за десять років у Порт-Етьєні не випало жодної краплі дощу, — а тут вона ллється, аж шумить, немов із пробитої цистерни витікають усі світові запаси її.

— Ходімо — казав їм провідник.

Але вони не рухалися.

— Зажди...

І замовкали, поважно і безмовно споглядаючи це урочисте таїнство. Те, що виривалось тут з черева гори, — це було життя, це була кров самих людей. За секунду її виливається стільки, що можна було б воскресити цілі каравани, які, сп'янівши від спраги, навіки погрузли в безмежжі солонців та міражів.