Планета людей - Сторінка 13

Відбулася ще одна урочиста церемонія. Прийшли марабут[18], колишній хазяїн Барка і тутешній каїд Ібрагім. Ці три розбійники, які з задоволенням скрутили б Баркові голову, коли б схопили його за двадцять кроків од форту, тепер, аби тільки пожартувати з мене, гаряче з ним поцілувались і підписали офіційний документ.

— Тепер ти наш син.

По закону він став і мені сином.

І Барк поцілував усіх своїх батьків.

До самого від'їзду він прожив у нашому бараці, але цей полон був приємний для нього. По двадцять разів на день доводилося описувати йому майбутню нескладну подорож: літак привезе його в Агадір, а там, просто на аеродромі, йому дадуть квиток на автобус до Марракеша. Барк грав у вільну людину, як дитина грає в мандрівника: це повернення до життя, і автобус, і ці юрби людей, і міста, які він скоро побачить знову...

Мене розшукав Лоберг, він прийшов від імені Маршаля і Абграля. Не годиться, щоб Барк, повернувшись додому, помирав з голоду. Вони дали мені для нього тисячу франків, доки він знайде роботу.

І я подумав про тих старих паній-благодійниць, котрі дадуть як милостиню двадцять франків і вимагають подяки. Авіамеханіки Лоберг, Маршаль і Абграль, даючи тисячу, не вважали себе благодійниками і не ждали ніякої подяки. Вони не говорили про милосердя, як ті старі пані, що мріють купити собі блаженство. Просто вони допомагали людині віднайти свою людську гідність. Ми всі добре знали: дома п'яного від радощів Барка найперше зустріне вірна подруга — бідність, і не мине й три місяці, як він вибиватиметься з сил десь на ремонті залізниці, вивертаючи шпали. Йому житиметься гірше, ніж тут, у пустелі. Але він мав право бути самим собою, серед своїх.

— Ну от, Барку, їдь, друже, і будь людиною.

Літак дрижав, готовий до польоту. Барк востаннє глянув на закинутий серед пісків похмурий форт Кап-Джубі. Біля літака юрмилося душ двісті маврів: прийшли побачити, яким стає обличчя у раба на порозі нового життя. А коли трохи далі станеться вимушена посадка — він знову попаде до їхніх рук.

І ми, трохи хвилюючись за нашого п'ятдесятирічного новонародженого, якого ризикуємо випустити в світ, махаємо йому на прощання:

— Прощай, Барку!

— Ні.

— Як це — "ні"?

— Я не Барк. Я Мохамед бен Лаусін.

Останню вістку про нього нам приніс араб Абдалла, якого ми просили допомогти Баркові в Агадірі.

Автобус відходив тільки ввечері, у Барка був цілий день. Спочатку, не кажучи ні слова, він довго тинявся по містечку, нарешті Абдалла здогадався, що щось його тривожить, і сам занепокоївся:

— Що з тобою?

— Нічого...

Барк розгубився від раптової волі і ще не почував, що воскрес. Він таки щасливий, але, якщо не брати до уваги цього невиразного щастя, сьогодні він той же Барк, яким був учора. А проте віднині він — рівний серед людей, тепер і йому належить сонце, і він має право посидіти ось тут, під склепінням арабської кав'ярні. Він сів. Замовив чаю для Абдалли і собі. Це був перший його вчинок володаря; у нього була влада, вона мала б його змінити. Одначе слуга не здивувався, ніби то було щось зовсім звичайне, — спокійно налив йому чаю. Він не відчував, наливаючи йому чай, що уславлює вільну людину.

— Ходімо десь в інше місце, — сказав Барк.

Вони піднялись до касбе[19], найвищого місця в Агадірі.

До них підійшли маленькі берберські[20] танцівниці. Вони були такі ніжні й лагідні, що Баркові здалося, ніби він оживає: самі того не знаючи, вони вітали його в новому житті. Вони взяли його за руки й люб'язно запропонували чаю, але так же люб'язно зустріли б вони й будь-кого іншого. Барк розповів їм про своє відродження. Вони ніжно сміялися. Були задоволені від того, що вдоволений був він. Щоб здивувати їх, він додав: "Я Мохамед бен Лаусін". Та це їх не здивувало. Кожна людина має ім'я, і багато хто вертається з далеких країв...

Він потягнув Абдаллу далі в місто. Він тинявся поміж єврейськими ятками, дивився на море, думав, що може йти, куди захоче, що він вільний... Але та воля видавалася йому гіркою: він починав розуміти, як невистачає йому зв'язку зі світом.

Мимо йшла дитина, й Барк погладив її по щоці. Хлопчик усміхнувся. То був не якийсь пещений хазяйський син. То був виснажений малюк. Барк подарував йому ласку, і хлопчик усміхнувся. Він і пробудив Барка, цей кволий малюк, — усміхнувся йому, і Барк відчув, що має якесь значення на землі. Щось замерехтіло попереду і він прискорив ходу.

— Що ти шукаєш? — спитав Абдалла.

— Нічого, — відповів Барк.

Але, завернувши за ріг і наткнувшисть на гурт дітей, що грались на вулиці, він зупинився. Це воно! Барк мовчки подивився на дітлахів. Потім відійшов до єврейських яток і повернувся з повними руками подарунків. Абдалла обурився:

— Не трать грошей, телепню!

Та Барк не слухав. Урочисто подав знак кожному. І маленькі рученята потяглися до іграшок, до браслетів, до капців, розшитих золотом. І кожне дитинча, міцно схопивши свій скарб, тікало, мов справжній дикун.

Почувши цю новину, до Барка збіглися й ініші агадірські дітлахи, й він усіх взув у шиті золотом капці. І з околиць Агадіра, куди теж дійшла та чутка, дітлахи, репетуючи, мчали до чорношкірого бога і, чіпляючись за його одяг раба, голосно вимагали свого. Барк розорявся.

Абдалла вважав, що Барк "збожеволів од радощів". А я думаю, річ не в тому, що Барк хотів поділитися надміром щастя.

Як вільна людина, він мав тепер найголовніше: право добиватися любові, право йти на південь чи на північ і добувати собі хліб своєю працею. Навіщо ж йому ці гроші... Його сповнює потреба бути людиною серед людей, зв'язаною з людьми. Агадірські танцівниці були ласкаві із старим Барком, але він розпрощався з ними легко, як і зустрівся: він був непотрібен їм. Той служник в арабській крамничці і перехожі на вулицях — усі вони поважали в ньому вільну людину, порівну ділили з ним місце під сонцем, проте нікому він не був потрібен. Він був вільний, але вільний безмежно, настільки, що вже не відчував своєї земної ваги. Йому бракувало тягаря людських відносин, від яких іти стає важче, бракувало сліз, прощань, докорів, радощів — усього того, що людина леліє чи обриває кожним своїм жестом, тих незліченних зв'язків, що єднають кожного з іншими людьми і надають йому ваги. Та Барка вже облягали незліченні дитячі сподівання.

Владарювання Барка починалося в цьому сяйві сонця, що заходило над Агадіром, у прохолоді, яка так довго була для нього єдиною сподіваною насолодою, єдиним притулком. Надходив час від'їзду, й Барк ішов уперед, омитий цим припливом дітлахів, як колись своїми вівцями, ішов, прокладаючи першу в світі борозну. Завтра він повернеться до злиднів своєї родини і візьме на себе відповідальність за життя скількох душ, скільки, можливо, його старі руки й не здолають прогодувати, але тут він уже відчув свою справжню вагу. Мов архангел, який, будучи надто легкий, щоб жити життям людей, вдався до шахрайства і зашив у пояс шматок свинцю, — Барк важко ступав, притягуваний до землі безліччю дітей, яким так потрібні були шиті золотом капці.

Отака та пустеля. Коран — а це тільки правила гри — перетворює її піски на окреме царство. Без того Сахара була б пустою, а тим часом у глибині її розігрується потаємна драма, що збуджує людські пристрасті. Справжнє життя пустелі — це не переселення племен, що кочують, шукаючи пасовиська, а ця невпинна гра. Як несхожі скорені піски і нескорені. А хіба не так і в усіх людей? Перед лицем цієї зміненої пустелі я згадую ігри мого дитинства, похмурий і золотавий парк, який ми населяли божествами, наше безмежне царство на невеликому — з квадратний кілометр — клапті землі, де ми нишпорили, завжди відкриваючи щось нове, незнане. Ми створили свій замкнений світ, у якому і кроки лунали інакше, і речі мали особливе значення, неприпустиме в інших місцях. Що залишається від того парку, коли ти, вже дорослий, який живе за іншими законами, повертаєшся до нього, чарівного, холодного чи жаркого, сповненого тіней твого дитинства, — повертаєшся і з якимось розпачем обходиш зовні невисокий мур із сірого каменю, дивуючись, що на такій маленькій місцині за цією огорожею був твій безмежний світ, у який — ти розумієш — уже немає вороття, бо то не в парк довелося б вертати, а в гру.

І нескореної пустелі уже немає. Кап-Джубі, Сіснерос, Пуерто-Кансадо, Сегіет-ель-Хамра, Дора, Смарра втратили свою таємничість. Обрії, що вабили нас, один по одному згасли, як ото меркнуть в полоні теплих рук спіймані барвисті метелики. Але ті, хто за ними гнався, не були жертвою омани. Не обманювались і ми, прагнучи розкрити ті таємниці. Султан із "Тисячі і однієї ночі" так само ганявся за створіннями безмежно тендітними і невловними, але чудові полонянки одна по одній згасали на світанку в його обіймах, бо досить було тільки торкнутися їхніх крил, як вони втрачали золотий пилок. Ми вбирали в себе чари пустелі; інші, можливо, проб'ють у її пісках свердловини, добуватимуть нафту і розбагатіють, торгуючи нею. Але вони прийдуть надто пізно. Бо заповідні пальмові гаї і незайманий пил черепашок віддали нам найкоштовніше: вони дарували тільки одну годину запалу, і ця година дісталася нам.

Пустеля? Одного разу мені довелося зазирнути в її серце. В 1935 році я летів до Індокитаю, а опинився в Єгипті, біля кордонів Лівії, серед пісків, які, мов клей, схопили мене, і я вже сподівався смерті. Ось як усе це сталося.

VII

У СЕРЦІ ПУСТЕЛІ

1

На підступах до Середземного моря мені трапилися низькі хмари. Я спустився до двадцяти метрів. Злива періщить у вітрове скло, море ніби димить. З усіх сил стараюся щось побачити, аби не наскочити на щоглу якогось судна.

Механік Андре Прево запалює для мене сигарети.

— Кави...

Він зникає у хвості літака і повертається з термосом. П'ю. Час від часу підштовхую важіль газу, щоб підтримати дві тисячі сто обертів. Дивлюсь на щитки приладів: мої піддані — слухняні, кожна стрілка на своєму місці. Кидаю погляд на море — в дощ од нього здіймається пара, мов од величезної балії з гарячою водою. Коли б я був у гідроплані, то пожалів би, що море так "пооране". Але я у звичайному літаку. Пооране море чи ні — я все одно не можу сісти. І це, сам не знаю чому, викликає у мене байдуже відчуття, що небезпека мені не загрожує.