Планета людей - Сторінка 11

тут перед ними постав сам бог, і вони не могли піти від нього. Бог розверз безодню, показуючи свою могутність, і троє маврів нерухомо стояли на місці.

— Що вам ще дивитися? Ходімо...

— Треба почекати.

— Що почекати?

— Поки вся вода вийде.

Вони хотіли діждати години, коли бог стомиться від свого шаленства. Він скоро схаменеться, він скупий.

— Та ж ця вода тече вже тисячу років!..

І того вечора вони не згадують про водоспад. Про деякі дива краще мовчати. Краще навіть думати про них менше, а то геть заплутаєшся. А то ще почнеш сумніватися в богові...

— Бачиш, ваш французький бог...

Проте я добре знаю їх, моїх диких друзів. Їхня віра похитнулась, вони збентежені і тепер майже готові скоритись. Вони мріють, щоб французьке інтенданство постачало їм ячмінь, а наші сахарські війська боронили їх від ворогів. Таки й справді — скорившись, вони матеріально виграють.

Але всі ці троє тієї ж крові, що й Ель Мамун, емір трарзи[16] (здається, я плутаю ім'я)

Я знав його, коли він був нашим васалом. За свої послуги він користувався офіційними почестями, його багато обдаровували губернатори і шанували племена — здавалося, у нього були всі блага. А проте однієї ночі, зовсім несподівано, він перебив офіцерів, яких супроводжував у пустелі, захопив верблюдів, рушниці і повернувся до непокірних племен.

Отакі раптові бунти, такі героїчні і водночас повні відчаю втечі, коли вождь стає вигнанцем, короткий спалах гордості, який, мов ракета, скоро згасне перед рухливими військовими загонами з Атара — все це називають зрадою. І дивуються такому шаленству.

А тим часом доля Ель Мамуна — це доля багатьох арабів. Він старівся. А коли людина старіє, вона багато роздумує. І настала така мить, коли емір зрозумів, що скріпивши угоду з християнами, він забруднив свої руки, зрадив бога ісламу і геть усе втратив.

І справді, що йому ячмінь та мирне життя? Падший воїн, що став пастухом, він пригадував, як жив колись в Сахарі, де за кожною піщаною грядою крилася загроза, так що, отаборившись на ніч, він завжди ставив вартових, і вечорами біля багаття звістки про пересування ворога примушували дужче битися серця воїнів. Він згадав смак вільних просторів — а його, одного разу пізнавши, людина ніколи не забуде.

І от тепер він безславно бродить по цих безкраїх просторах, уже скорених, позбавлених гідності. Тільки тепер Сахара стала для нього пустелею.

Можливо, офіцери, яких він потім повбивав, навіть викликали у нього пошану. Але любов до аллаха — на першому місці.

— На добраніч, Ель Мамун.

— Хай береже тебе бог!

Офіцери закутуються в ковдри, лягають на піску, мов на плоту — горілиць. Повільно рухаються зорі, небо визначає хід часу. Місяць хилиться над зірками, волею Премудрого йдучи в небуття. Ось-ось християни заснуть. Ще кілька хвилин і лиш зорі сяятимуть на небі. Тоді почується слабкий крик цих християн, яким уже не судилося прокинутись, і його буде досить, щоб принижені племена повернули собі втрачену велич і знову почалась гонитва за ворогом — єдине, що осяває пустельні піски. Ще кілька секунд — станеться непоправне, і народиться новий світ...

І хоробрих лейтенантів, які щойно заснули, вбивають.

5

У Джубі Кемаль та його брат Муйан запросили мене в гості, і ось я п'ю чай у їхньому шатрі. Муйан мовчки роздивляється мене; натягнувши мало не до очей голубе покривала, він сидить стриманий, як справжній дикун. Кемаль один розмовляє зі мною, підкреслюючи свою повагу.

— Моє шатро, мої верблюди, мої жінки, мої раби — все твоє.

Не зводячи з мене погляду, Муйан нахиляється до брата, мовить йому кілька слів і знову замовкає.

— Що він каже?

— Каже: "Бонафу вкрав у Р'Гейбаті тисячу верблюдів".

Капітан Бонафу — офіцер мегаристів[17] із загонів Атара, я його не бачив. Але знаю, що серед маврів ходять легенди про нього. Говорять про нього сердито, але мов про якесь божество. Коли він появляється, піски пустелі ніби змінюються. Сьогодні він хтозна-як появився раптом в тилу неприхильних племен, одібрав у них сотні верблюдів і примусив кочовиків повернути на нього, щоб урятувати своє найдорожче добро. З'явившись мов з неба, він урятував Атар, потім отаборився на плоскогір'ї та й стоїть собі — спокуслива здобич! — своїм блиском ваблячи племена і примушуючи їх кидатись на його меч.

Муйан дивиться на мене ще суворіше й озивається знову.

— Що він каже?

— Каже: "Завтра ми вирушимо на Бонафу. Триста рушниць."

Я й сам про дещо догадувався. Вже три дні водять верблюдів на водопій, щось обговорюють, гарячкують. Ніби рихтують у плавання невидимий корабель. І вітер морських просторів уже надимає вітрила. Завдяки Бонафу, кожен крок на південь — це крок, овіяний славою. І я навіть не знаю, чого більше в тій силі, яка веде людей — ненависті чи любові.

Не кожному щастить мати такого прекрасного ворога і вбити його! Там, де він зненацька появляється, сусідні племена знімають свої шатра, збирають верблюдів і тікають, боячись зустрітись з ним віч-на-віч, зате люди з більш далеких племен від нього втрачають розум, наче закохані. Вони вискакують з мирних шатер, вириваються з жіночих обіймів, з блаженного сну, бо раптом починають розуміти, що нічого в світі не хочуть — згодні два місяці пробиратись на південь, знемагати від утоми і палючої спраги, чекати, зігнувшись під ударами піщаної бурі, — аби тільки якось на світанку зненацька наскочити на вершників Атара і, якщо дасть бог, убити капітана Бонафу.

— Бонафу сильний, — признається мені Кемаль.

Тепер я знаю їхню таємницю. Наче ті чоловіки, що вві сні бачать, як повз них байдуже проходить жадана жінка, й цілу ніч перевертаються з боку на бік, мучаться, уражені її байдужою ходою, — маври не мають спокою, мучені далекою появою Бонафу. Обійшовши кинуті проти нього загони, цей християнин. одягнутий мавром, з двома сотнями кочовиків-розбишак проник на нескорені землі, туди, де вже не знають влади французів, де останній з його ж людей міг би скинути ярмо залежності і на кам'яному вівтарі безкарно принести його самого в жертву своєму богові; їх стримує тільки його авторитет, навіть його беззахисність лякає їх. І цієї ночі в їхніх неспокійних снах він байдуже йде собі і йде, і гучне відлуння його кроків доходить аж до серця пустелі.

Муйан про щось міркує, все так же нерухомо сидячи у глибині шатра, наче вирізьблений з голубого граніту. Тільки блищать його очі та срібний кинджал, тепер уже не іграшка. Як змінився цей мавр, коли приєднався до непокірних! Він, як ніколи, сповнений почуттям своєї шляхетності й безмежно мене зневажає — адже він виступає на Бонафу, на світанку вирушає в похід, його веде ненависть, так схожа на любов.

І він знову нахиляється до брата, щось тихо мовить йому і дивиться на мене.

— Що він каже?

— Каже, що застрелить тебе, як здибає подалі від форту.

— Чого?

— Каже, у тебе є літаки і радіо, в тебе є Бонафу, але в тебе немає правди.

Муйан непорушний, складки голубого покривала застигли, мов на статуї, він судить мене.

— Він каже, що ти їси зілля, мов коза, і свинину, як та свиня. Твої безсоромні жінки не закривають обличчя — він сам бачив. Він каже, що ти ніколи не молишся. Він каже: навіщо тобі літаки і радіо, і твій Бонафу, якщо в тебе немає правди?

Мені подобається цей мавр, що боронить не свою волю — у пустелі людина завжди вільна, — і не якісь видимі скарби — у пустелі їх нема, — а своє внутрішнє царство. У тиші безмежного моря пісків Бонафу, мов старий корсар, веде свій загін, — і ось табір Кап-Джубі — вже не те мирне пристановище безтурботних пастухів, яким він був доти. Бонафу ураганом налетів на нього збоку; тепер увечері намети тісніше туляться один до одного. На півдні тихо, але це тривожна тиша: то мовчить Бонафу! А Муйан, бувалий мисливець, у поривах вітру чує кроки Бонафу.

Згодом, коли Бонафу повернеться до Франції, вороги його зовсім не радітимуть, вони шкодуватимуть за ним, наче після його від'їзду пустеля втратить один свій полюс, наче без нього їхнє життя збідніє, і вони казатимуть мені:

— Чого він їде, твій Бонафу?

— Не знаю...

Він грав з ними на життя, і грав роками. Він прийняв їхні правила гри. Він засинав, поклавши голову на їхнє каміння. Він був завжди в погоні і, як і вони, проводив ночі наодинці з вітрами та зорями, наче в біблійні часи. І ось він од'їзджає — значить, гра для нього не була основним в житті. Він недбало кидає карти. І маври, яким він дає грати самим, збентежені: чи є сенс у житті, якщо воно не забирає тебе всього, до останку? А проте їм хочеться вірити в нього.

— Твій Бонафу повернеться.

— Не знаю.

Маври думають, що він повернеться. Його не зможуть задовольнити європейські забавки — ні бридж з офіцерами, ні підвищення по службі, ні жінки. Він повернеться, бо його замучить сум за втраченим шляхетним життям, де кожен крок примушує дужче битись серце, ніби йдеш назустріч коханню. Він думав, що його життя тут було тільки ризикованою пригодою, а там, у Франції, сподівався знайти головне, але з огидою він упевниться, що справжні багатства мав тут, у пустелі, — чарівність піщаних просторів, і тишу, й ночі, сповнені вітру та зірок. І якщо колись Бонафу повернеться, ця новина першої ж ночі облетить нескорені племена. Маври знатимуть, що десь серед Сахари, оточений двома сотнями своїх розбишак, він спить. І мовчки поведуть на водопій верблюдів. Зроблять запас ячменю. Перевірять рушниці. Їх вестиме ненависть, чи може, любов.

6

— Сховай мене в літаку і одвези в Марракеш...

Кожного дня невільник маврів у Джубі звертався до мене з цим коротким проханням. І, зробивши таким чиному усе можливе, щоб урятувати своє життя, сідав, схрестивши ноги й готував мені чай. Відтоді він був спокійний за завтрашній день, бо довірив свою долю єдиному, на його думку, лікареві, який міг його вилікувати, звернувся до єдиного бога, який міг його врятувати. І тепер, схилившись над чайником, він перебирає в пам'яті немудрі картини свого життя, і немов бачить перед собою чорні землі Марракеша, рожеві будинки, скромні блага, які він втратив. Його не обурює, що я мовчу і не кваплюсь повернути йому життя: я для нього не така людина як він сам, а сила, яку треба ввести в дію, щось ніби сприятливий вітер, що колись подує і змінить його долю.

Але я, простий пілот, що лише кілька місяців тому став начальником аеропорту у Кап-Джубі і мав у своєму розпорядженні тільки барак, притулений до іспанського форту, а в бараці — миску для вмивання, глек солонуватої води й надто коротке ліжко, — я зовсім не тішив себе ілюзіями щодо своєї могутності:

— Побачимо, Барку, побачимо...

Усіх невільників називають Барками, отож і його так звали.