Планета людей - Сторінка 15

А знижуватись не наважуюсь: якщо часом швидкість менша, ніж я думаю, то піді мною все ще плоскогір'я.

Тривоги в мене ще немає, просто я боюся згаяти час. Але я знаю межу мого спокою — вона буде через чотири години і п'ятнадцять хвилин польоту. За цей час, якщо б навіть зовсім не було вітру — а вітер, певна річ, був — я вже пролетів би долину Нілу.

Досягаю розриву хмар, букет світла затемнюється щораз частіше, потім зовсім гасне. Не подобаються мені ці шифровані переговори з демонами ночі.

Попереду раптом появляється зелена зірка, яскрава, наче маяк. Зірка то чи справді маяк? Не подобається мені і ця неприродно яскрава зірка, це світило волхвів, цей небезпечний поклик.

Прокинувся Прево, освітлює циферблати приладів. Виштовхую його разом з лампою. Я виходжу в розрив між двома хмарами і, скориставшись з нього, дивлюся, що там, унизу. Прево знову засинає.

Нічого там не побачиш.

Летимо чотири години і п'ять хвилин. Підійшов Прево, сів поряд:

— Пора б уже прибути у Каїр...

— І я так думаю...

— Це зірка там чи маяк?

Я трохи зменшив газ, від цього, звісно, й прокинувся Прево. В польоті він дуже чутливий до всяких змін у гуркоті мотора. Починаю повільно знижуватись, — може, вислизну з-під громаддя хмар.

Щойно я звірився з картою. За всіх умов ми вже досягли рівнини: я нічим не ризикую. Повільно спускаються, розвертаючись на північ. Так я з кабіни побачу вогні міста. Я, напевне, вже минув їх, отже, вони появляться ліворуч. Тепер я лечу під купчастими хмарами. Але з лівого боку одне пасмо опустилося ще нижче, і я йду вздовж нього. Щоб не заплутатись у ньому, звертаю на північно-північний схід.

Ця хмара, безперечно, опускається все нижче, геть затуляючи мені обрій. Далі спускатись не наважуюсь. Висотомір показує 400, але я ж не знаю, який тут тиск. Прево нахиляється до мене. Я кричу йому:

— Полечу до моря, там спущуся нижче, а то ще вріжуся в що...

А втім, хто знає, може мене вже віднесло до моря. Темрява під цією хмарою зовсім непроникна. Притуляюся до шибки. Намагаюсь розібрати, що там унизу. Вдивляюсь, може побачу де вогні чи якісь знаки. Я немов розгрібаю погасле багаття, силкуючись найти в ньому іскорки життя.

— Морський маяк!

Ми водночас побачили цю миготливу пастку. Яке безумство! Де він, цей маяк-привид, ця вигадка ночі? Удвох з Прево ми нахиляємося, шукаючи цей привид десь за триста метрів під нами, і раптом...

— А!

Я тільки це й сказав. Я тільки й відчув, як жахливий тріск струсонув увесь наш світ. На швидкості 270 кілометрів ми врізалися в землю.

А потім якусь соту частку секунди я тільки й ждав, що ось велетенською багряною зорею спалахне вибух, у яком все перемішається. Ні Прево, ні я зовсім не хвилювалися. Я тільки й відчув у собі оте напружене чекання: ось зараз блисне ця сліпуча зоря — і нас не стане. Але багряної зорі все не було. Якийсь ніби землетрус розвалив нашу кабіну — повибивав шибки, порозкидав кругом метрів на сто куски обшивки, і ми в усьому тілі відчували той гуркіт. Літак тремтів, як ніж, що його з розмаху ввігнали в тверде дерево. І від того трусило й нас. Секунда, друга... Літак все дрижав, і я з якимось нетерпінням ждав, що нерозтрачена сила розірве його мов гранату. Підземні поштовхи тривали, одначе виверження не було. Я нічого не розумів в цій невидимій роботі. Не розумів ні цього тремтіння, ані цеї повільності... П'ять секунд... шість. І раптом ми відчули, що крутимося, новим ударом з вікон кабіни викинуло наші цигарки, розтрощило праве крило і — все стихло. Кругом — нерухома застиглість. Я гукнув Прево:

— Стрибай мерщій!

В той же час гукнув і він:

— Вогонь!

І ось ми вже вивалились через вирвані вікна. Стоїмо метрів за двадцять. Питаю Прево:

— Цілий?

— Цілий! — відповідає.

А сам потирає коліно.

Кажу йому:

— Обмацай себе, рухайся; поклянися, що в тебе нічого не зламано...

А він одказує:

— Дрібниці, це запасний насос...

Мені здалося, ніби його розпороло від голови до живота і він зараз повалиться, але він, втупившись у літак, повторював:

— Це запасний насос!..

Мені здалося: він збожеволів, зараз пуститься в танець...

А він одвів нарешті очі від літака, який так і не загорівся, глянув на мене і сказав:

— Дрібниці, це запасний насос ударив мене по коліну.

3

Дивно, що ми лишилися живі. Присвічуючи електричним ліхтариком, розглядаю сліди на землі. Вже за двісті п'ятдесят метрів від того місця, де став літак, по всій дорозі ми знаходимо в піску погнуте залізяччя й куски обшивки. Коли настане день, ми побачимо, що майже по дотичній наскочили на невеличкий схил пустельного плоскогір'я. Літак сунувся, прооравши пісок, наче лемешем плуга. Не перекинувшись, він проповз на череві, ворушачи хвостом, як ото розлючений плазун. Проповз із швидкістю двісті сімдесят кілометрів на годину. Життя нам врятували чорні круглі камені на плоскогір'ї — вони вільно котяться по піску, і ми з'їхали, як на котках...

Прево роз'єднує акумулятори — може статися коротке замикання, яке викличе пожежу. Прихиляюся до мотора і міркую: ми летіли чотири години з чвертю, швидкість вітру досягала п'ятдесят кілометрів на годину, бо нас добре хитало. Але напрям його, визначений прогнозом, міг змінитися, і я не знаю, як саме. Отже, ми перебуваємо десь кілометрів за чотириста від нашого маршруту.

Прево сідає біля мене й каже:

— Це просто диво, що ми лишились живі...

Я нічого не відповідаю і не відчуваю ніякої радості. У мене виник один здогад і він уже на дає спокою.

Прошу Прево засвітити електричну лампу, щоб був маяк, і, взявши ліхтарик, іду вперед. Прямую, пильно придивляючись до землі. Іду повільно, описую широке півколо, раз у раз міняю напрямок. І весь час дивлюся на землю, мовби шукаю загублений перстень. Зовсім недавно я так шукав на землі хоч який-небудь вогник. Ходжу й ходжу в пітьмі, схиляючись до кружка світла від ліхтарика. Так і є... так і є... Повільно вертаюся до літака. Сідаю біля кабіни й міркую. Я шукав, чи є підстави сподіватись, і не знайшов. Шукав якогось сліду життя, але життя не лишило його.

— Прево, я не бачу тут жодної травинки...

Прево мовчить, не знаю, чи він зрозумів мене. Ми ще поговоримо про це, коли підніметься завіса, коли настане день. Відчуваю тільки величезну втому і думаю: "Серед пустелі, за чотириста кілометрів!.." І раптом схоплююся на ноги:

— Вода!

Баки пробиті, бензин і масло витекли. Наші запаси води — теж. Усе увібрав пісок. В одному розтрощеному термосі знаходимо на дні півлітра кави, у другому — чверть літра білого вина. Проціджуєм їх і змішуємо. Лишилось ще трохи винограду і один-єдиний апельсин. Прикидаю: "Цього вистачить на п'ять годин ходи під палючим сонцем пустелі..."

Залазимо в кабіну, ждатимем дня. Лягаю, збираюся спати. Засинаючи, обмірковуючи нашу пригоду. Ми все ще не знаємо, де опинились. У нас немає й літра питва. Якщо ми не дуже далеко од траси, нас відшукають щонайменше через тиждень, а це вже буде пізно. А якщо нас занесло геть убік, то знайдуть через півроку. На літаки сподіватися не треба: вони шукатимуть нас на просторі три тисячі квадратних кілометрів.

— Ах, жаль... — каже мені Прево.

— Що таке?

— Краще б уже зразу кінець!..

Але ж не можна так легко здаватися. І ми з Прево беремо себе в руки. Не можна втрачати навіть слабенької надії, що чудесний порятунок прийде з повітря. І не можна сидіти на місці — десь близько може бути оаза. Сьогодні ми цілий день ходитимемо. А тоді повернемося до літака. Але перш ніж іти, ми здоровенними літерами напишемо на піску, що маємо робити.

Отож, скрутившись клубочком, я засинаю до світанку. І я дуже щасливий, що можу заснути. Втома окутує мене видінням. Серед пустелі я не самотній, у півсні чую голоси, до мене приходять спогади, хтось шепоче признання. Мене ще не мучить спрага, я почуваю себе добре, я віддаюся сну, мов якійсь пригоді. І дійсність відступає перед сном...

А вранці все стало інакшим!

4

Я дуже полюбив Сахару. Не одну ніч провів у краю непокірних племен. Не раз прокидався серед неозорих золотавих пісків, на яких вітер здіймав брижі, мов на морі. І засинав під крилом літака, чекаючи на допомогу, але то було зовсім інше.

Ми йдемо похилими косогорами. Під ногами — пісок, покритий тонким шаром блискучих чорних камінців. Вони схожі на металеву луску, і всі куполи горбів, що оточують нас, сяють, ніби броньовані. Ми опинилися в світі мінералів. Пейзаж навколо — ніби залізний.

Перейдеш через один горб, а далі знов такий же, чорний і блискучий. Ми йдемо, тягнучи ноги по піску, щоб залишилася нитка, яка потім приведе нас назад до літака. Йдемо до сонця. Всупереч усякій логіці, я вирішив іти прямо на схід.

Адже все — і метеорологічні дані, і час, проведений в польоті, — давало підстави думати, що ми перелетіли Ніл. Спочатку я рушив було на захід і відчув неспокій, якого сам собі не міг пояснити. Ні, захід ми залишимо на завтра. І від півночі поки що відмовимось, хоч це і в напрямку моря. Через три дні, уже в напівмаренні, коли ми вирішимо остаточно кинути літак і йти прямо вперед, доки не впадемо, ми знову рушимо на схід. Точніше, на східно-північний схід. І це знову ж таки всупереч здоровому глуздові і всім сподіванням. І коли вже нас урятували, ми зрозуміли, що обравши будь-який інший напрям, загинули б, бо, пішовши на північ, ми, надто знесилені, не дісталися б моря... Напевно, це безглуздо, але тепер мені здається, що, не знаючи на чому спинитися, я обрав цей напрямок тільки тому, що колись в Андах він привів до порятунку мого товариша Гійоме, якого я так довго шукав. І десь у підсвідомості він став для мене напрямком життя.

Через п'ять хвилин ходи пейзаж міняється. Перед нами долина, по дну якої, здається, тече піщана річка, і ми рушаємо тою долиною. Йдемо швидко, треба пройти якнайдалі і, якщо нічого не знайдемо, до ночі повернутися. Раптом я зупиняюся:

— Прево!

— Що?

— Сліди...

Коли ж це ми забули про це і перестали тягнути за собою борозну? Якщо ми не знайдемо її — значить, амба.

Повертаємо назад, але беремо трохи праворуч. Одійдемо далі, а тоді звернемо перпендикулярно до того напрямку, яким ішли спочатку, і ми перетнемо свою дорогу там, де є сліди.

Зв'язавши цю нитку, йдемо далі.