Планета людей - Сторінка 16

Спека дужчає, з наю виникають марева. Поки що вони прості. Появляється велике озеро, а коли ми підходимо — його нема. Вирішуємо перейти піщану долину, піднятися на на найвищий пагорб і роздивитись. Ми йдемо вже шість годин. І добре йдемо — пройшли мабуть, не менш як тридцять п'ять кілометрів. Вилазимо на самісінький край чорної вершини і мовчки сідаємо. Піщана долина внизу впадає в піщану пустелю, де немає каміння, а сліпучий блиск білих пісків ріже очі: скільки сягає око — гола пустеля. Але на горизонті гра світла зводить міражі уже принадливіші. Фортеці і мінарети, громаддя з чіткими геометричними формами. Я бачу також велику чорну пляму, ніби зарості, але над ними нависла хмара — остання з тих, що вдень розвіюються, а надвечір збираються знову. То не зарості, а тінь купчастої хмари.

Далі йти нема чого, тут ми нікуди не вийдемо. Треба вертатись до літака, він — як червоно-білий бакен, можливо, його помітять наші товариші. Хоч я й не сподіваюсь на розшуки з повітря, але порятунок може прийти тільки звідти. А головне, в літаку лишились останні краплі вологи — ми вже не можемо не пивши. Щоб жити, нам треба вернутись. Ми замкнуті в залізному кільці — в полоні спраги: надовго вона не відпустить.

Але як важко повертати назад, коли попереду, можливо, життя! Можливо, там, за міражами, є справжні міста, канали з прісною водою, луки. Я знаю, що маю слушність, повертаючи назад. І я роблю цей поворот, але враження в мене таке, ніби я йду на дно.

Лежимо біля літака. За день пройшли понад шістдесят кілометрів. Ми випили все своє питво. На сході ніяких ознак життя не помітили, і жоден наш товариш над цим районом не пролетів. Чи довго ще продержимось? Уже так хочеться пити...

З уламків розбитого крила склали велике багаття. Приготували бензин і пластинки магнію, він спалахне яскравим білим полум'ям. Дождемось доки зовсім стемніє і запалимо багаття... Але де ж люди?

І от знялось полум'я. Побожно дивимось, як горить серед пустелі наш сигнальний вогонь. Дивимось, як світить у темряву ночі наш мовчазний, сяючий заклик. І я думаю,що це не тільки розпачливий заклик, що в ньому багато й любові. Ми просимо пити, але просимо й відгуку. Хай другий вогонь спалахне серед ночі, адже вогнем володіють тільки люди, хай же вони відгукнуться!

Мені ввижаються очі дружини. Більш нічого не бачу — тільки очі. Вони питають. Мені ввижаються очі тих, кому я, можливо, дорогий. І ті очі питають. Усі погляди дорікають мені, що я мовчу. Я відповідаю! Відповідаю! Я кличу, скільки маю сили, я не можу кинути в ніч якравіше полум'я!

Я зробив усе, що міг. Ми обидва зробили все, що могли: шістдесят кілометрів пройшли, майже не пивши. Хіба ми винні, що не можемо довго чекати? Ми б зосталися тут, сиділи б тихо, попиваючи з баклажок. Але з тої миті, коли я побачив дно олов'яного келиха, якийсь годинник почав лічити час. З тієї миті, коли я випив останню краплю, я почав котитися вниз. Що ж я можу, якщо час несе мене, мов річка! Прево плаче. Попліскую його по плечу. Втішаю:

— Кінець — так кінець...

Він одказує:

— Думаєте, мені себе жаль...

Авжеж, я сам відкрив цю істину. Все на світі можна витерпіти, все. Завтра і післязавтра я зрозумію, що витерпіти можна все. В муки я вірю тільки наполовину. У мене вже виникала така думка. Одного разу літак тонув, а я не міг вилізти з кабіни, думав, що загину, але не дуже страждав. Іноді траплялось таке, що я вже не сподівався вийти живим, одначе розпачу не було. І тут не буде особливих страхів. Завтра я узнаю ще дивовижніші речі. І хоч ми розклали таке величезне багаття, їй-богу, я не надіюся, що наш заклик дійде до людей!..

"Думаєте, мені себе жаль..." Так, так, оце те, чого справді не витерпіти. Щоразу, коли я бачу ці очі, сповнені чекання, мене мов палить усього. Я ладен скочити і бігти щодуху просто вперед. Там гинуть, там кличуть на допомогу!

Дивно, як міняються ролі, але я ніколи й не думав інакше. Проте тільки Прево допоміг мені впевнитися, що це саме так. Ні, Прево теж не знатиме страху перед смертю, про який нам стільки говорили. Але є щось таке, чого ні він, ні я не перенесемо.

О, я згоден заснути, заснути тільки на ніч, а чи навіки. Коли засинаєш, це вже не має значення. І потім, який спокій! Але ці крики, які долинуть десь відти, це велике полум'я розпачу... думати про це нестерпно. Я не можу стояти, склавши руки, коли гинуть люди! Кожна секунда нашого мовчання вбиває тих, кого я люблю. І великий гнів закипає в мені: чому я скутий і мої пута не дають мені вчасно прибути на допомогу тим, що гинуть? Чому наше багаття не понесе нашого крику на край світу? Терпіння... Ми йдемо!.. Ми йдемо! Ми врятуємо вас!

Магній згорів і наш вогонь тьмяніє. Ось уже лишилась тільки купа жару, біля якого, нахилившись, ми гріємось. Наш сяючий заклик стих. Як озветься на нього світ? Е-е, я ж добре знаю — ніяк. Адже то було благання, якого ніхто не міг почути.

Гаразд. Піду спати.

5

Удосвіта ми ганчіркою зібрали з уцілілого крила трохи роси, змішаної з фарбою та маслом. Гидота, але ми випили. Хоч губи намочили. Після цієї учти Прево сказав:

— Добре, хоч револьвер є...

Я раптом розсердився і обернувся, ладен кинутись на нього. У цю мить я нічого так не ненавидів, як оці сентиментальності! Мені треба думати, що на світі все просто. І народитись. І вирости. І вмерти від спраги.

Краєм ока стежу за Прево, готовий, якщо треба, висміяти його, аби замовк. Але він сказав це спокійно. Для нього це питання охайності. Це так, як він сказав би: "Треба було б помити руки". Що ж, тоді — згода. Учора, побачивши шкіряну кобуру, я подумав те саме. Я міркував тверезо, без розпачу. З розпачем думаєш про інших. Про те, що ми безсилі заспокоїти всіх, за кого несемо відповідальність. А не про револьвер.

Нас усе ще не шукають чи, точніше, шукають, але звісно, десь в іншому місці. Мабуть, в Аравії. А втім, на другий день ми почуємо гуркіт мотора, коли вже покинемо свою машину. Здалеко ми байдуже дивитимемось на той літак. Дві чорні цятки в пустелі, серед тисяч інших чорних цяток, ми не могли б надіятись, що нас помітять. Згодом усі вважатимуть, що для мене то була мука. Ні, я не відчуватиму ніяких мук. Мені здаватиметься, що той рятівний літак летить десь в іншому світі.

Треба шукати принаймні два тижні, щоб знайти літак, загублений хтозна-де в пустелі, на площі три тисячі квадратних кілометрів, його швидше ніж за два тижні знайти неможливо; а нас, певно, шукають від Тріполітанії до Персидської затоки. Але сьогодні я ще бережу цю слабеньку надію, бо більше сподіватися нема на що. І, змінюючи тактику, я вирішую йти на розвідку один. Прево приготує багаття. І, якщо хто найде нас, розпалить... але ніхто нас не знайде.

Отож я йду і навіть не знаю, чи вистачить у мене сил повернутись. В пам'яті спливає те, що я знаю про Лівійську пустелю. В Сахарі вологість повітря становить сорок процентів, а тут нема й вісімнадцяти. І життя тут зникає як пара. Бедуїни, мандрівники, офіцери колоніальних військ твердять, що не пивши тут можна продержатись дев'ятнадцять годин. А коли минає двадцять — в очах спалахує яскраве світло і тоді настає кінець: спрага вражає блискавично.

Але північно-східний, такий незвичайний тут вітер, який спантеличив нас і, всупереч усім передбаченням, прибив до цього плоскогір'я, тепер продовжує наше життя. Та чи надовго відтягне він той час, коли в наших очах спалахне передсмертне світло?

Отож я йду, і мені здається, ніби в хисткому човнику я вирушаю в океан.

А проте при світлі зорі все видається не дуже похмурим. І спочатку я йду як злодій, засунувши руки в кишені. Ввечері ми розставили сильця біля якихось таємничих нірок.І в мені прокидається браконьєр. Насамперед я перевіряю пастки: вони порожні.

Що ж, не напитись мені крові. Правду кажучи, я на це й не сподівався.

Я зовсім не розчарований, навпаки — мене бере цікавість. З чого ця звірина живе тут, у пустелі? Безперечно, це фенеки, або піщані лисиці, маленькі — завбільшки з кролика — хижаки з величезними вухами. Не можу втриматись і йду по сліду одного звірка. Він приводить до піщаного струмка, у якому чітко відбились усі сліди. Милуюся красивим, схожим на пальму, візерунком, який утворює лапка з трьома розчепіреними пальцями. Уявляю, як на світанку мій звірок трюхав від каменя до каменя і злизував росу. А тут сліди лежать ширше: мій фенек побіг. А отут до нього приєднався товариш, і вони побігли рядом. І я з дивною радістю стежу за цією ранковою прогулянкою. Милуюся цими ознаками життя. І трохи забуваю, що хочеться пити...

Ось нарешті й комори моїх лисичок. На чималій відстані по одному на якихось сто метрів ледь видніють над піском маленькі, завбільшки як супова миска, сухі кущики, геть усіяні золотавими слимачками. На світанку фенек вирушає по харчі. І тут я натрапляю на велику таємницю природи.

Мій лис затримується не біля всякого кущика. Деякі він просто поминає, хоч на них повно слимаків. Деякі, явно побоюючись, обходить. До деяких підходить, але не об'їдає їх. Візьме два-три слимачки і йде до іншого ресторану.

Може, він грається, не хоче одразу наїдатися, щоб розтягнути насолоду від своєї ранкової прогулянки? Не думаю. Надто вже збігається ця гра з тим, що диктує необхідність. Якби фенек наїдався біля першого ж кущика, то за два-три рази він зовсім спустошив би його. І так, переходячи від кущика до кущика, він знищив би всю свою череду. Але фенек обережний і дбає про те, щоб слимаки плодилися. Щоб тільки раз наїстись, він обходить добру сотню цих рівненьких брунатних рідких кущиків, але нізащо не зніме з однієї гілки зразу двох слимаків. Він поводиться так, ніби розуміє, в чому криється небезпека. Бо ж коли він наїдатиметься, не дбаючи про майбутнє, то скоро й слимаків не стане. А коли не буде слимаків, то не стане й фенеків.

Сліди знову привели мене до нори. Фенек там, він прислухається, наляканий шумом моїх кроків. І я кажу йому: "Мій маленький лисе, я вже пропав, але мені все одно цікаво, як ти живеш, як почуваєшся..."

Стою в задумі, і мені здається, що так можна примиритися з усім. Людина думає, що можливо, років через тридцять вона помре, але ж ця думка не заважає їй радіти життю.