Планета людей - Сторінка 2

Перед боєм мені посилали відомості про ворожі позиції...

А тим часом ці важливі для мене гасла я діставав біля яскраво освітлених вітрин, у яких виблискували різдвяні подарунки. Здавалося, тої ночі там було виставлено всі земні блага — і мене п'янила гордість від того, що я зрікаюся їх. Я був воїном, котрому загрожує небезпека, — яке мені діло до цього іскристого кришталю, що має прикрашати вечірнє свято, до цих абажурів і книжок? Мене вже оповивали тумани — я, рейсовий пілот, уже скуштував гіркого плоду нічних польотів.

Удосвіта, о третій годині, мене розбудили. Я розчахнув жалюзі, побачив, що на вулиці дощ, і ретельно одягнувся.

За півгодини я вже був за блискучому від дощу тротуарі і, сидячи на валізці, ждав автобуса. Скільки товаришів до мене в день посвячення отак чекали, і у них так же стискалося серце! Нарешті з-за рогу, сповнюючи вулицю деренчанням, викотився старий автобус, і я, так само, як колись мої товариші, по праву зайняв місце на тісній лаві між заспаним митником і кількома службовцями. В автобусі стояв затхлий дух запиленої канцелярії, старої контори, в якій в'язне життя людини. Через якихось п'ятсот метрів автобус зупинявся, щоб взяти ще одного писаря, ще одного митника чи інспектора. Прибулець вітався, сонні пасажири щось нерозбірливо буркали йому у відповідь, той примощувався десь як міг і теж засинав. Їхали, мов у похмурому ридвані, трусячись на вибоїстій тулузькій бруківці так, що спочатку рейсового пілота і не відрізнити було від усіх цих чиновників... Але назустріч бігли вуличні ліхтарі, наближався аеродром, і старий тряський автобус був уже тільки сірим коконом, з якого людина вийде перетвореною, в новому вигляді.

Кожен мій товариш одного такого ранку теж відчував, як у ньому — людині підлеглій, котрій поки що може безкарно допікати всякий інспектор — народжується той, хто невдовзі відповідатиме за іспанську і африканську пошту, той, хто через три години, оповитий блискавками, вийде на герць з драконом Оспіталета[4], а через чотири години, здобувши перемогу, вільно вибиратиме будь-який шлях — в обхід понад морем чи навпростець через Алкойське пасмо, той, хто матиме справу з грозою, з горами, з океаном.

Кожен мій товариш, загублений у безіменному гурті людей, під похмурим небом зимової Тулузи, одного такого ранку теж відчував, як у ньому росте могутній володар, який через п'ять годин залишить позаду північні дощі і сніги, відкине зиме і, уповільнивши роботу мотора, спуститься в гаряче літо, в залитий яскравим сонцем Алікант.

Старого автобуса давно вже немає, але в моїй пам'яті він лишився — холодний, незатишний. То був своєрідний символ неминучої підготовки до суворих радощів нашого ремесла. Все тут було перейнято разючою стриманістю. Пам'ятаю, через три роки у цьому ж автобусі я дізнався — при тім не було сказано й десяти слів — про смерть льотчика Лекрівена, одного з багатьох наших товаришів, які туманного дня або туманної ночі пішли у вічну відставку.

Було так же рано — третя година, стояла така ж сонна тиша, коли ми почули, як наш директор — у темряві його не було видно — гукнув інспекторові:

— Лекрівен уночі не приземлився в Касабланці.

— Що? — озвався інспектор. — Що?

Вирваний із сну, він зробив останнє зусилля, щоб остаточно прокинутись, і, показуючи свою ревність, додав:

— Га? Справді? Йому не пощастило пройти? Він повернув назад?

З глибини автобуса долинула коротка відповідь:

— Ні.

Ми завмерли, чекаючи, але більше не почули ні слова. Одна по одній падали секунди. і нам ставало зрозуміло, що після цього "ні" вже нічого сказано не буде, що це "ні" — безапеляційний присуд: Лекрівен не тільки не приземлився в Касабланці — він уже не приземлиться ніде і ніколи.

Того ранку, перед своїм першим поштовим рейсом я теж скорявся священним обрядам, зв'язаним з нашим ремеслом, і не дуже впевнено дивився в вікно на блискучу від дощу дорогу, у якій відбивалися вогні ліхтарів і калюжі від вітру бралися брижами, що скидались на пальмові гілки. Я дивився і думав: "Як для першого рейсу, мені, далебі, не дуже таланить..." І глянув на інспектора:

— Кепська погода, правда?

Інспектор втомлено зиркнув у вікно.

— Це ще невідомо, — буркнув нарешті.

За якими ж ознаками, питав я себе, передбачати погоду? Учора ввечері Гійоме однією своєю посмішкою спростовував усі лихі пророцтва, якими залякували нас бували льотчики, а тепер вони знову спали мені на пам'ять: "Якщо пілот, не знаючи досконально усієї траси, попаде в снігову бурю... шкода мені його, бідолаху! Так, так! Шкода мені його!..."

Їм треба було підтримувати свій авторитет, от вони й хитали головами, з жалем і співчуттям дивлячись на нас, а ми ніяковіли під їхніми поглядами, почуваючи себе наївними простаками.

Справді-бо, для багатьох із нас цей автобус був останнім притулком. Скільки їх? Шістдесят, вісімдесят? Їх віз дощового ранку цей самий мовчазний шофер.

Я озирнувся: в темряві світились червоні цятки цигарок, і кожна з них супроводжувала якісь роздуми курця. Вбогі роздуми підстаркуватих чиновників.. Скільком із нас ці супутники замінили жалобний кортеж?

До мене долинали тихі балачки. Про хвороби, гроші, про нудні домашні турботи. За тими розмовами ніби здіймалися стіни похмурої тюрми, в яку замкнули себе ці люди. І раптом переді мною постало обличчя долі.

Старий канцеляристе, мій сусіде по автобусу, ніхто ніколи не поміг тобі утекти від цього всього, щоб урятуватись, і не твоя в цьому провина. Ти створив собі тихий світ, замурувавши в своєму кубельці всі виходи до світла, як роблять мурашки. Ти згорнувся клубочком, сховавшись в своєму обивательському затишку, в закостенілих звичках,у затхлій повсякенності провінційного життя, ти спорудив собі цей жалюгідний захисток від вітру, від морського прибою та зірок. Ти не хочеш турбувати себе великими проблемами, тобі й без того нелегко забути що ти людина. Ти не мешканець мандрівної планети, ти не замислюєшся над питаннями, що не мають відповіді, — ти просто дрібний обиватель з Тулузи. Ніхто не схопив тебе за плечі, не стримав, коли ще був час. А тепер глина, з якої тебе виліплено засохла, затверділа. і вже ніщо не розбудить в тобі заснулого поета, музику чи астронома, який, можливо, колись в тобі жив.

Я вже не нарікаю на дощ, який періщить надворі. Чари мого ремесла відкривають переді мною інший світ, і в ньому за якихось дві години я вийду на двобій з чорними драконами і гірськими пасмами, уквітчаними гривою синіх блискавок, а коли настане ніч, вирвавшись на волю, прокладу свій шлях серед зірок.

Так відбувалося наше професійне хрещення, і ми починали літати. Здебільшого рейси проходили без пригод. Спокійно, мов бувалі водолази, ми поринали в глибини своїх володінь. Тепер їх добре досліджено. Пілот, бортмеханік і радист уже не вирушають в дорогу навмання, літак для них — лабораторія. Вони орієнтуються, дивлячись не на краєвид, що пропливає внизу, а на тремтливі стрілки приладів. За кабіною десь в пітьмі тонуть гори, але це вже не гори. То невидимі сили, наближення яких треба вирахувати. Радист при світлі лампи уважно записує цифри, механік робить позначки на карті і, якщо гори опинилися збоку, якщо вершини, котрі літак мав обійти зліва, раптом тихо і непомітно, мов готове до бою вороже військо в засаді, розгорнулися просто попереду, пілот виправляє курс.

А на землі чергові радисти, чуючи голос товариша, ретельно записують: "0 годин 40 хвилин. Курс 230. На борту все гаразд".

Так відбуваються польоти в наші дні. Екіпаж повітряного корабля навіть не відчуває, що він летить. Мов уночі десь серед моря, тут нема ніяких орієнтирів. Але мотори наповнюють кабіну безперервним тремтінням, і від того ця освітлена кімнатка стає зовсім іншою. І час минає. І в усіх тих циферблатах, радіолампах, стрілках так само діє невидима алхімія. Таємничі жести, приглушені слова, зосереджена увага секунду за секундою готують диво. З нічого народилось золото: воно виблискує посадочними вогнями.

Але всі ми знаємо польоти, коли, траплялося, за якихось дві години до посадки раптом відчуєш таку самотність, таку відірваність від усього світу, яких не відчув би навіть десь у нетрях Індії, і коли вже й не сподіваєшся повернутись.

Так було з Мермозом[5], коли він уперше перетнув на гідроплані Південну Атлантику і надвечір підлетів до Порт-о-Нуара[6]. Він бачив, як прямо перед ним, з кожною хвилиною тісніше сходяться пасма ураганів, ніби на очах зводили мур, потім запала ніч і скрила все. А через годину, вибравшись із-за хмар, він опинився в казковому царстві.

Перед ним здіймалися смерчі, вони, здавалося, були нерухомі, схожі на чорні колони якогось храму. Вгорі ті колони ширшали, підтримуючи низьке похмуре склепіння бурі, але через проломи в склепінні падали смуги світла, і повний місяць сяяв між колонами, відбиваючись у холодних плитах моря. І Мермоз продирався крізь ті пустельні руїни, ковзаючи по місячних протоках, обминаючи велетенські стовпи, де ревів здиблений океан, — чотири години вибирався до виходу з храму. Це видовисько приголомшувало, і тільки поминувши Порт-о-Нуар Мермоз помітив, що навіть не злякався.

Я теж пам'ятаю такі хвилини, коли ніби виходив за межі реального світу: тієї ночі всі радіопеленги, що їх надсилали з аеродромів Сахари були страшенно спотворені, і це збило мене і мого радиста Нері. Побачивши крізь розрив в тумані, що внизу під нами блиснула вода, я круто повернув до берега, але ми не могли зрозуміти, чи далеко залетіли над морем.

Не було ніякої певності, що ми дістанемось до берега, — могло не вистачити пального. Та якби й дісталися, нам треба було б знайти посадочний майданчик. А тим часом уже заходив місяць. Не маючи навігаційних даних, щоб визначити де перебуває літак, уже глухі, ми потроху ще й сліпли. Місяць, мов блідий жар, згасав у тумані, схожому на снігові замети. А небо над нами вкривалося пеленою хмар і ми пливли між тими хмарами й туманом, у непроглядній мертвотній порожнечі.

Аеродроми, які озивалися нам, відповідали одно:

"Пеленга дати не можемо... Пеленга дати не можемо..." — бо наш голос долинав до них звідусіль і нізвідки.

І раптом, коли ми вже втратили надію, попереду на обрії з лівого боку появилась блискуча цятка.