Планета людей - Сторінка 4

- Антуан де Сент-Екзюпері -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Мермоз вирівняв машину біля самої вершини гори і, трохи зачепивши гребінь, перевалив через неї. Пролетівши ще якихось сім хвилин, він знову зазнав аварії: з трубок радіатора, які вночі полопались на морозі, потекла вода; але внизу, мов земля обітована, відкрилася чілійська рівнина.

На другий день він почав усе спочатку.

Докладно розвідавши Анди і опрацювавши техніку перельоту через них, Мермоз передав цю ділянку траси своєму товаришу Гійоме, а сам перейшов на нічні польоти.

Наші аеродроми тоді ще не освітлювались, і коли темної ночі Мермоз ішов на посадку, на аеродромі запалювали три невеличкі бензинові вогні.

Він упорався з цим і відкрив шлях іншим.

Приборкавши ніч, Мермоз узявся до океану. І 1931 року він уперше доставив пошту з Тулузи в Буенос-Айрес за чотири дні. По дорозі назад, якраз над центром Південної Атлантики, у нього зіпсувався маслопровід, і Мермоз спустився просто в бурхливе море. Його врятувало якесь судно — його і пошту і екіпаж.

Так Мермоз приручив піски, гори, ніч і море. Він не раз погибав в тих пісках і горах, його поглинали ніч і море. Але щоразу він повертався, щов знову вирушити в дорогу.

Так Мермоз працював двадцять років. А потім, одного разу, вже вкотре пролітаючи над Південною Атлантикою, він коротко повідомив, що вимикає правий мотор.

Здавалося б, турбуватися не було чого, та коли минуло десять хвилин, а мовчанка тривала, всі радіопости авіалінії від Парижа до Буенос-Айреса з тривогою чекали. Бо якщо в буденному житті десять хвилин запізнення не мають особливої ваги, то в поштовій авіації вони набувають зловіщого значення. За цим проміжком часу криється якась іще невідома подія. Дрібна, чи сповнена лиха, вона вже сталася. Доля винесла свій присуд, і його не можна оскаржити: якась залізна рука примусила екіпаж сісти на воду або ж роздушила літак. Але тим, хто чекає, вироку ще не оголошено.

Хто з нас не знає цієї надії, що з кожною хвилиною згасає, цієї мовчанки, що стає дедалі важчою, мов смертельна хвороба? Спочатку ми сподівалися, та минали години і надія згасала. Пізно, вже надто пізно. Ми чудово розуміли, що наші товариші не повернуться, що вони спочивають в глибинах Південної Атлантики, над якою так часто ширяли в небі. Що ж, Мермоз кінчив свою працю і тепер спочиває, як спочиває в полі жнець, котрий чесно зв'язав свого останнього снопа.

Коли товариш умирає такою смертю, здається, це ніби ще один крок у його ремеслі, і біль утрати спочатку буває менший, ніж коли б він загинув якось інакше. Так, звичайно, він тепер далеко, він востаннє змінив аеродром, але ми ще не відчули, що нам його не вистачає, як хліба насущного.

Справді, ми звикли довго ждати зустрічей. Товаришів, що працюють на одній лінії, розкидано по всьому світу, від Парижа до Сантьяго в Чилі, вони — мов ті вартові на посту, яким не так-то легко перемовитися словом. І тільки випадок часом зводить докупи то тут то там членів великої льотної родини. Одного вечора десь у Касабланці, у Дакарі, у Буенос-Айресі за столом, після років мовчання знову починаються перервані колись розмови, знову зринають давні спогади. Потім — знову в дорогу. Земля, виходить, водночас і пустельна й багата. Багата оазами дружби, потаємними, скритими оазами, до яких нелегко дістатись і до яких, одначе, не сьогодні-завтра неодмінно приводить нас наше ремесло. Можливо, життя й відриває нас від товаришів, не дає нам багато думати про них, а все одно вони десь є — не дуже знаєш, де саме, проте десь є, мовчазні і забуті, але такі вірні! І якщо наші дороги сходяться, як щиро вони радіють, як весело термосять нас! Авжеж, ми звикли чекати...

Але минає час, і ми дізнаємося, що вже ніколи не почуємо ясного сміху когось із нас, і тоді стає зрозуміло, що та оаза — назавжди заборонена для нас. Відтоді починається наша справжня скорбота, не та, що розриває душу, а якась гірка.

Справді-бо, ніхто ніколи не замінить втраченого товариша. Давніх друзів собі не створюють. Нема скарбу дорожчого, аніж спільні спогади, пережиті разом тяжкі години, сварки, примирення, душевні поривання. Таку дружбу нелегко завести знову. Коли саджаєш дуба, марна річ сподіватись, що скоро знайдеш затінок під його вітами.

Так уже ведеться в житті. Спочатку ми стаємо багатші, бо чимало літ саджали дерева, але потім настають роки, коли час руйнує те, що ми зробили, і знищує ліс. Один по одному відходять товариші, і ми лишаємось без теплого затінку їхньої дружби. І в нашій скорботі бринить тихий сум — ми журимося, що старіємо.

Отака та наука, якою збагатили нас Мермоз та інші товариші. Велич усякої професії, можливо, саме в тому, що вона об'єднує людей, адже єдина справжня розкіш — це розкіш людського спілкування.

Працюючи тільки заради матеріального достатку, ми самі будуємо собі в'язницю. І замикаємось у самотності разом із своїм статком — цим попелом, який не дає нічогісінько, заради чого варто було б жити.

Перебираючи найяскравіші свої спогади, підсумовуючи пережите, я впевнююся, що найкращих годин, котрі були в моєму житті, мені б не дало ніяке багатство. Не можна було купити дружбу Мермоза, дружбу товариша, з яким нас назавжди зв'язали разом пережиті випробування.

Ніч у польоті, і сто тисяч зірок над головою, і тихий спокій на душі, і кілька годин, коли ти ніби стаєш володарем всесвіту, — їх за гроші не купиш.

І новизна світу, яку ми помічаємо після важкого рейсу, і дерева, квіти, жінки, усмішки в свіжих барвах життя, повернутого нам на світанку, всі оті дрібнички, що є винагородою для нас — цього теж не купити за гроші.

Не купити й тої моєї ночі серед непокірних племен, яка оце зринула мені в пам'яті.

Надвечір одного дня ми — три літаки компанії "Аеропосталь" — застряли на узбережжі Ріо-де-Оро[]. Спочатку зробив вимушену посадку мій товариш Рінель — у нього обірвалася кермова тяга; другий товариш, Бурга, сів, щоб виручити колегу, але незначне пошкодження прикувало і його до землі. Нарешті, приземлився і я, та поки дістався до них, уже геть стемніло. Ми вирішили полагодити машину Бурга, а щоб легше було з цим упоратись — почекати до ранку.

Рік тому на цьому самому місці зазнали аварії наші товариші Гурп і Ерабль і неприхильні тубільці їх убили. Ми знали, що й тепер біля Бохадора[9], стоїть табором загін їхньої кавалерії — триста рушниць. Побачивши здалеку, як приземлялися наші літаки, вони, певно, зчинили тривогу, і ця ніч могла стати для нас останньою.

Отож ми розмістилися і приготувалися не спати. Витягли з вантажних відсіків п'ять чи шість ящиків, повикидали з них багаж, поставили ящики в коло і в кожному з них, немов у будці вартового, засвітили, як-небудь захистивши од вітру, невелику свічку. Отак серед пустелі, на голій корі планети, самотні, як первісні мешканці, ми спорудили людське поселення.

Зібравшись на ніч на головній площі цього поселення, на піщаній латці. куди падало з ящиків тремтливе світло, ми ждали. Ждали рятівного світанку або маврів. І не знаю чому, але було в тій ночі щось святкове, рідзвяне. Ми розмовляли, ділячись своїми спогадами, жартували, співали.

Всі були трохи збуджені, як на доброму святі. От тільки ми були геть бідні. Вітер, пісок, зорі. Строго, як у трапістів[10]. Але за цим тьмяно освітленим столом кілька чоловік, у яких у всьому світі не було нічого, окрім спогадів, ділились невидимими скарбами.

Нарешті ми зустрілися. Ми довго йдемо поруч, оточивши себе стіною мовчання або зрідка перекидаючись пустопорожніми словами. Та ось настає година небезпеки. І тоді ми помагаємо один одному. Тоді виявляється, що всі ми — одне ціле. Переймаєшся думами товариша і стаєш багатшим. Ми дивимось один на одного і щиро всміхаємося. Як отой випущений на волю в'язень, що милується безмежністю моря.

2

Скажу кілька слів про тебе, Гійоме, але тобі не доведеться ніяковіти від того, що я наполегливо вихвалятиму твою хоробрість і професійну майстерність. Не заради того мені хотілося б розповісти про твою найдивовижнішу пригоду.

Є у людей одна риса, яка ще не має назви. Можливо то "серйозність", тільки слово це не підходить. Бо з тою рисою уживається і веселість і усмішка. Ця риса є у теслі, коли він, як рівний з рівним, стає віч-на-віч з шматком дерева, обмацує його, вимірює і поважно, зібравши всю свою силу, все вміння, починає роботу.

Одного разу я прочитав оповідання, яке прославляло твою пригоду, Гійоме, і вже давно хочу віддати належне тій спотвореній картині. В ній показали, як ти сиплеш дотепами вуличного хлопчиська, наче мужність полягає в тому, щоб у хвилину грізної небезпеки принизитись до школярського зубоскальства. Вони не знали тебе, Гійоме. Тобі немає потреби, виступаючи на бій, глузувати з свого супротивника. Коли надходить буря, ти кажеш собі: "Буде буря". Ти бачиш, що тебе жде і оцінюєш ту неминучість.

Я все пам'ятаю і свідчення своєї пам'яті подаю тобі, Гійоме.

Якось узимку ти вирушив у рейс через Анди і пропав — п'ятдесят годин од тебе не було вістки. Я саме повернувся з глибин Патагонії і приєднався в Мендосі[11] до пілота Деле. І він і я п'ять днів кружляли над горами, шукаючи в тому хаосі, але нічого не знайшли. Наших двох літаків тут було замало. Нам здавалося, що й сотня ескадрилей за сто років не здолала б обнишпорити це величезне громаддя гір, вершини яких здіймаються угору на сім тисяч метрів. Ми втратили будь-яку надію. Навіть контрабандисти, головорізи, що в долині задля п'яти франків ладні на який завгодно риск і злочин, не хотіли йти з рятувальними загонами в ці гори. "Ми ризикуємо життям, — казали нам вони. Взимку Анди не випускають людей". Коли Деле або я приземлявся в Сантьяго, чілійські службовці також радили нам припинити розшуки. "Зараз зима. Якщо ваш товариш і вцілів при падінні, то він не пережив ночі. Ніч у горах перетворює людину на шматок криги".

І коли потім я знову пробирався між кам'яними стінами і велетенськими колонами Анд, мені здавалося, що я вже не шукаю тебе, а сиджу в тиші снігового храму над твоїм тілом.

І ось уже на сьомий день, коли в перерві між польотами я снідав в якомусь мендоському ресторанчику, хтось раптом розчахнув двері і гукнув тільки:

— Гійоме... живий!

І навіть незнайомі люди, які там були, обнялися.

Через десять хвилин я, взявши на борт двох механіків — Ледвебра і Абрі — був уже в повітрі.