Планета людей - Сторінка 3

Я страшенно зрадів. Нері нахилився до мене, я почув: він співає. То міг бути тільки аеродром, тільки його маяк, бо вночі вся величезна Сахара поринає в темряву ночі, вночі це мертва земля. Але вогник трохи поблимав і згас. То була зірка; заходячи, вона вигулькнула на кілька хвилин над обрієм, між хмарами та пеленою туману, і на ту зірку ми взяли курс.

Потім перед нами виникали ще вогні, і ми, щоразу надіючись, летіли на кожний новий вогник. І якщо він не згасав, ми перевіряли його.

— Бачимо вогонь, — передавав Нері на аеропорт у Сіснерос[7]. — Тричі погасіть і засвітіть свій маяк.

Сіснерос гасив і знову засвічував свій маяк, але жорстоке світло, за яким ми стежили, не блимало — то була непідкупна зірка.

І хоч пального ставало дедалі менше, ми щоразу попадалися на золотий гачок: оце вже попереду світло справжнього маяка, оце вже аеродром, це — життя! Потім знову міняли зірку.

Отоді ми відчули, що загубилися в міжпланетному просторі, серед сотень неприступних планет, і не знаємо, як відшукати ту єдину справжню нашу планету, ле зосталися рідні краєвиди, і улюблена домівка, і ніжні ласки...

Ту єдину планету... Я розкажу вам, яка мені привиділась тоді картина, хоч ви, можливо подумаєте, що це несерйозно. Але людські клопоти залишаються з людиною навіть перед лицем небезпеки, а я був голодний і хотів пити. Отож ніби прилітаємо ми до Сіснероса, наповнюємо баки і — знову в дорогу, і вдосвіта сідаємо уже в Касабланці. Роботу закінчено! Ми з Нері вирушаємо в місто. Там є маленькі бістро — кав'ярні, які відчиняються на світанку. Ми сідаємо до столу, нам нічого не загрожує, і ми сміємося над тим, що пережили минулої ночі; а на столі перед нами — свіжі рогалики і кава з молоком. Ми з Нері споживаємо ці вранішні дари життя.

Стара селянка спілкується із своїм богом за допомогою мальованого образка, наївної ладанки, чоток: щоб ми почули, з нами треба розмовляти простою і зрозумілою мовою. Отак і для мене радість життя втілилася у першому ковтку гарячого запашного напою, в суміші кави, молока і пшениці — в цій пуповині, що єднає нас з тихими пасовиськами, з екзотичними плантаціями і дозрілими нивами, — єднає нас з землею. Серед такої безлічі зірок тільки одна-єдина наповнила цим ароматним напоєм чару нашої ранкової трапези, щоб стати нам ще ближчою, зрозумілішою.

Але між нашим повітряним кораблем і тією населеною планетою пролягли нездоланні відстані. Всі багатства світу лишилися на малесенькій порошинці, що загубилася десь між сузір'ями. І звіздар Нері, силкуючись розшукати її, все ще звертається до світил, благаючи їх відгукнутися.

Раптом він штовхнув мене в плече. А тоді дав записку і я прочитав: "Усе гаразд, приймаю чудове повідомлення". У мене закалатало серце; я з нетерпінням ждав, поки він допише ті кілька слів, що врятують нас. Нарешті цей дар небес у мене.

Передавала Касабланка, звідки ми вилетіли вчора ввечері. Повідомлення десь затрималось і несподівано знайшло нас за дві тисячі кілометрів, коли ми блукали десь над морем, між хмарами і туманом. То була радіограма від державного представника в аеропорту Касабланка. Я прочитав: "Пане де Сент-Екзюпері, я змушений просити Париж покарати вас, оскільки, вилітаючи з Касабланки, ви зробили розворот надто близько від ангарів". Це правда, я зробив розворот надто близько від ангарів. Правда й те, що цей чоловік сердився на нас з обов'язку служби. І в конторі аеропорту я покірно сприйняв би його докір. Але він догнав нас там, де всякий докір був недоречний. Серед чих нечисленних зірок, у густому тумані, над морем, що дихало небезпекою, він прозвучав просто дико. В наших руках була наша доля і доля пошти, літака; нам нелегко було залишитися в живих, а цей чоловік зганяв на нас свою дріб'язкову злість. А проте, ми з Нері зовсім не гнівалися, навпаки, обидва раптом повеселішали. Він допоміг нам зробили відкриття: тут ми самі собі хазяї. Невже цей капрал не помітив по наших нашивках, що ми вже капітани? Він увірвався в наші мрії, коли ми швидко летіли од Великої Ведмедиці до сузір'я Стрільця, і єдине, що могло тоді стривожити нас, це зрада місяця.

Найперше, що мала зробити планета, з якої озвався цей чоловік, єдине, що вона мала зробити — це передати нам точні відомості, аби ми могли прокласти собі дорогу серед світил. І ті відомості були хибні. А щодо всього іншого, то їй би поки що помовчати. І Нері пише мені: "Замість клеїти дурня, краще б вони куди-небудь нас вивели..." Вони — це в нього означало все населення земної кулі, всі народи з їхніми парламентами і сенатами, з імператорами, арміями і флотами. І, перечитуючи те послання бевзя, який надумав поквитатися з нами, ми повернули на Меркурій.

Врятувала нас дивна випадковість. Втративши надію дістатися Сіснероса, я розвернувся під прямим кутом до берега і надумав летіти цим курсом, аж доки стане пального. Це давало хоч якийсь шанс уціліти, не потонути в морі. На нашу біду, мої уявні маяки завели мене бозна-куди. І, на лихо, в найкращому разі нам довелося б серед ночі пірнути в густий туман, і ми, напевне, розбилися б при посадці. Але я не мав з чого вибирати.

Становище було таке ясне, що я тільки сумно знизав плечима, коли Нері підсунув мені записку з повідомленням, яке ще годину тому могло нас врятувати: "Сіснерос намагається визначити де ми. Сіснерос передає: приблизно двісті шістнадцять..." Сіснерос уже не спав, окутаний мороком, Сіснерос прокидався, ми відчували його, він був десь ліворуч од нас. Але де саме, на якій відстані? Ми з Нері коротко обмінялися думками. Надто пізно. Так вважали ми обидва. Кинешся шукати Сіснерос — чого доброго, зовсім берега не знайдеш. І Нері відповів: "Пального лишається на годину. Летимо курсом дев'яносто три".

Але тим часом один по одному прокидалися інші аеропорти. В нашу розмову встрявали нові голоси: Агадір, Касабланка, Дакар. І в кожному місті радіостанція зчиняла тривогу на аеродромі. Начальники аеропортів по тривозі викликали наших товаришів. І поступово всі вони зібралися круг нас, мов коло ліжка хворого. Співчуття, які нічим не могли нам допомогти, але все-таки співчуття. Марні поради, але скільки в них ніжності!

І раптом озвалась Тулуза, аеродром, з якого ми вилетіли і який лишився десь там, за чотири тисячі кілометрів од нас. Тулуза вторглася до нас і з ходу, без зайвих слів спитала: "Номер вашого літака — Ф... (Я вже забув той номер)?" — "Так". — "Отже, у нас є ще на дві години пального. Бак вашої машини нестандартний. Курс на Сіснерос".

Отак потреби, що їх породжує професія, перетворюють і збагачують світ. Рейсовому пілотові зовсім не обов'язково переживати подібну ніч, аби відкрити новий зміст у звичних картинах. Одноманітний краєвид за вікном, який стомлює пасажира, екіпажеві літака видається вже іншим. Оте громаддя хмар, що закриває обрій, пілот сприймає не як окрасу: воно задасть роботу його м'язам і поставить перед ним нелегкі проблеми. І він включає його в свої розрахунки, вимірює, їх уже зв'язує спільна мова. А он удалині височіє гірська вершина — чим вона зустріне його? При місяці то непоганий орієнтир. Але якщо пілот летить наосліп, ледве вирівнючи курс і не знаючи до пуття, де він перебуває, тоді цей гірський шпиль стає вибухівкою, сповнює небезпекою всю ніч, як одна-єдина міна, що пливе по волі течій, запаскуджує все море.

Так змінюється в очах пілота й океан. Пасажири літака не помічають шторму: з висоти не видно, як здіймаються величезні хвилі, і здається, що хмари бризок унизу нерухомі. Тільки величезні пальми біліють там, розкинувши саоє зубчасте, пооране жилками і наче вкрите памороззю віття. Але екіпаж розуміє, що в тому місці на воду не сісти. Для нього ці пальми — наче величезні отруйні квіти.

І навіть якщо рейс випадає щасливий, пілот на своїй трасі ніколи не буває просто глядачем. Барви землі і неба, сліди вітру на морі, хмари, позолочені заходом — пілот не захоплюється ними, він думає про них. Як ото селянин, що, обходячи своє господарство, по тисячі прикмет визначає, чи скоро почнеться весна, чи не буде заморозків, коли ждати дощу, — так і професійний пілот передбачає за прикметами сніг, туман, погожу ніч. Машина, яка, здавалося б, мала віддалити людину від природи, поставила її в ще більшу залежність від суворих законів природи. Грозове небо викликає пілота на суд стихій, і він, самотній, боронить свій вантаж у суперечці з трьома первісними божествами: з горами, морем і бурею.

ІІ

ТОВАРИШІ

1

Кілька наших товаришів, в тому числі і Мермоз, проклали французьку авіалінію Касабланка-Дакар, яка йшла через не скорені ще райони Сахари. Мотори тоді були ненадійні, Мермоз зазнав аварії і попав до маврів[8]; ті не наважилися його вбити, два тижні тримали в полоні, а потім відпустили, узявши за нього викуп. І Мермоз знову почав возити пошту над тими самими районами.

Коли відкрилося повітряне сполучення з Америкою, Мермозові, котрий завжди був серед перших, доручили розвідати ділянку траси від Буенос-Айреса до Сантьяго і, після повітряного мосту над Сахарою, прокласти такий же міст через Анди. Йому дали літак, що піднімався на п'ять тисяч двісті метрів. А вершини Кордільєр сягають семи тисяч метрів. І Мермоз вилетів шукати проломів. Перелетівши піски, він став на герць з горами, з крутими вершинами, на яких вітер шарпав снігові бинди; він кинув виклик передгрозовій імлі, що гасить усі земні барви, і повітряним потокам, таким рвучким і гострим, що коли натрапиш на них між двома кам'яними стінами, то здається, наче вступаєш в бійку на ножах. Мермоз починав бій, не знаючи супротивника, не відаючи, чи пощастить йому лишитися живим. Мермоз "випробовував шлях" для інших.

І ось одного разу під час таких "випробувань" він став полоненим Анд.

Їм довелось приземлитися на висоті чотири тисячі метрів на майданчику, оточеному прямовисними стінами, і два дні вони з механіком шукали, як урятуватися. Вони були в полоні. І тоді вдалися до останньої можливості — спрямували літак до прірви, розігнали його; літак рвучко підскочив кілька разів, докотився до краю майданчика і зірвався в безодню. Падаючи, він, зрештою, набрав достатньої швидкості і знову почав слухатись керма.