Планета людей - Сторінка 6

І так щоразу. Коли б ти знав, як я ним пишався!"

Ти важко дихав, лежачи в кімнаті там, у Мендосі, і зрештою засинав. А я сидів біля твого ліжка і думав: якщо Гійоме говорять про його мужність, він тільки знизує плечима. Але й вихваляти його скромність було б нечесно. Він стоїть далеко вище від тієї звичайної чесноти. І якщо він знизує плечима, то це від життєвої мудрості. Він знає — той хто попав у катастрофу, вже не боїться. Лякає тільки невідоме. А для людини, яка стояла віч-на-віч з ним, це вже не є невідоме. Особливо, якщо дивишся на нього отак спокійно і серйозно.

Та головне його достоїнство не в цьому. Його велич — в усвідомленні відповідальності. Відповідальності за себе самого, за пошту, за товаришів, що чекають на нього. У його руках їхнє горе або їхня радість. Він несе відповідальність за все нове, що створюється там, унизу, серед живих, він повинен брати участь у тому творенні. На ньому почасти лежить відповідальність за долю всього людства, бо вона залежить і від його праці.

Він із тих людей широкої натури, що схожі на розлогі дерева, які щедро дають затінок під своїми вітами. Бути людиною — це якраз і означає відповідати за все. Горіти з сорому за злидні, хоч вони, здавалося б, і не залежать від тебе. Пишатися перемогою, яку здобули твої товариші. І відчувати, що кладучи свій камінь, ти помагаєш будувати світ.

І такиз людей прирівнюють до тореадорів чи картярів. Вихваляють їхню зневагу до смерті. А мені смішно, коли я чую про зневагу до смерті. Якщо коріння тієї зневаги не в усвідомленій відповідальності, то вона є тільки ознакою духовної убогості або надмірної молодості. Я пригадую одного юного самогубця. Не знаю вже, яка любовна невдача штовхнула його старанно всадити собі кулю в серце. Не знаю, якій літературній спокусі він піддався, вдягаючи перед цим білі рукавички, але пам'ятаю, що в цьому жалюгідному показному жесті я відчув не шляхетність а убозтво. Виходить, за милим обличчям, під людським черепом у нього нічого не було, нічогісінько. Хіба що образ дурненького дівчиська, схожого на багатьох інших.

Цей безглуздий кінець нагадав мені іншу, справді людську смерть. То був садівник, він казав мені:

"Знаєте... іноді, бувало, копаю заступом землю, а сам обливаюся потом... Ревматизм крутить ноги, і я просто кляну цю каторгу. А ось тепер я так хотів би копатись і копатись в землі. Це так гарно! Почуваєш себе таким вільним! І потім, хто ж обрізатиме мої дерева?"

Він залишав по собі оброблену землю. Він залишав оброблену планету. Любов зв'язувала його з усією землею і з усіма деревами землі. Ось хто був її великодушним, щедрим господарем! Ось хто, як і Гійоме, був істинно мужньою людиною, бо в ім'я Творення він боровся зі смертю.

ІІІ

ЛІТАК

То нічого, Гійоме, що ти день і ніч повинен стежити за приладами, вирівнювати за гіроскопами літак, прислухатися до дихання моторів, спиратись на п'ятнадцять тонн металу: завдання, що постають перед тобою, це, зрештою завдання вселюдські, і ось ти вже прирівнюєшся своєю шляхетністю до горянина. Мов сущий поет, ти вмієш насолоджуватися ранковою зорею. Як часто у безодні важких ночей ти жадав, щоб там, далеко на сході, появився над чорною землею цей блідий спалах, прорізався перший промінь. Іноді те чарівне джерело, яке повільно розтікалося перед тобою, повертало тебе до життя, коли ти вже ждав смерті.

Ти звик користуватися складними інструментами, але не став од того черствим техніком. Мені здається, ті, кого надто жахає наш технічний прогрес, не помічають різниці між метою і засобом. Справді, людина, яка прагне лише матеріального добробуту, пожинає не ті плоди, заради яких варто жити. Але ж машина — не мета. Літак — не мета, це знаряддя. Таке саме знаряддя, як плуг.

Ми вважаємо, ніби машина нівечить людину, але, можливо, це тільки здається, бо життя змінюється так стрімко, що ми не встигаємо оцінити ті зміни. Що таке сто років історії машини порівняно з двома тисячами років історії людини? Ми насилу звикаємо до пейзажу з шахтами і електростанціями. Ми ледве обживаємо цей новий дім, якого навіть ще не добудували. Навколо нас все так швидко змінилося: людські стосунки, умови праці, звичаї. Сам наш внутрішній світ зрушено до найбільших глибин. У нас лишилася слова — розлука, відсутність, відстань, повернення, але зміст їх став інший. Щоб осягнути світ сьогоденний ми вдаємося до словника, складеному у світі вчорашньому. І нам здається, що колись життя більш відповідало нашій природі, але це тільки здається, тому що воно більше відповідає нашій мові.

Кожний крок на шляху прогресу віддаляв нас од звичок, яких ми ледве набули, і ось ми — справжні вигнанці, котрі іще не створили собі вітчизни.

Всі ми — молоді дикуни, яких іще захоплюють нові іграшки. В наших авіаційних рекордах немає іншого сенсу. Ось він піднявся найвище й летить швидше за всіх. Ми забуваємо, заради чого посилали його в політ. Самі ті гони на деякий час ніби затуляють собою мету їх. І так буває завжди. Солдат, який підкорює землі для імперії, бачить сенс життя в завоюванні. Він зневажає колоніста. Але ж хіба не задля того він воював, щоб на підкорених землях оселився колоніст? Захоплені своїми успіхами, ми служили людям — прокладали залізниці, будували заводи, бурили нафтові свердловини. І трохи забули, що все це ми й робимо саме для того, щоб служить людям. В період завоювань ми жили мораллю солдатів. Але тепер треба заселяти землю. Треба вдихнути життя в цей новий дім, який ще не має свого обличчя. Для одного істина була в тому, щоб будувати, для іншого — щоб обживати.

Наш дім, безперечно, помалу стане справжнім людським домом. Навіть машина, чимраз досконаліша, стає дедалі непомітнішою порівняно з тією роботою, яку вона виконує. Здається, що всі конструкторські зусилля людини, всі її розрахунки, всі безсонні ночі над кресленнями завершуються тільки в тій простоті, яку ми бачимо, що потрібен був досвід багатьох поколінь, аби колона, кіль корабля чи фюзеляж літака поволі ставали стрункіші й довершеніші, доки їм не надали первісної чистоти і плавності ліній грудей чи плеча. Робота інженерів, креслярів, конструкторів, здається, тільки на те і спрямована, щоб вирівнювати і згладжувати, аби полегшити механізм кріплення, урівноважити крило так, щоб його вже й не помічати, ніби то вже не крило, припасоване до фюзеляжа, а якась природна викінченість форм, таємничо гармонійна й цілісна єдність, у якій багато спільного з поезією. Мабуть, довершеності досягають не тоді, коли більше нічого додати, а коли вже нема чого відняти. На межі свого розвитку машина ніби перестає бути машиною.

Отож винахід, який сягає досконалості, це вже майже не винахід. Як ото знаряддя праці, помалу втрачаючи видимі ознаки механізму, стає витвором природи, мов рінь, шліфована морем, так і машина прекрасна тим, що користуючись нею, поступово забуваєш про неї.

Раніше ми ставилися до неї, як до складного заводу. А сьогодні вже забуваємо, що в моторі обертається. Зрештою, він має своє призначення, в ньому щось повинно обертатись, як серце повинно битися, а ми ж не прислухаємось до биття свого серця. Знаряддя більше не поглинає всієї нашої уваги. За допомогою знаряддя, через нього, ми знову відкриваючи для себе споконвічну природу, таку близьку садівникам, мореплавцям і поетам.

Вода і повітря — от з чим стикається льотчик. Коли вже запущено мотор, коли гідроплан уже поре морську поверхню, його кабіна озивається на удари хвиль, неначе б'ють у гонг, і пілот по тремтінню свого тіла може визначити, що відбувається. Він відчуває, як з кожною секундою машина розвиває швидкість і потужність. Він відчуває, як у цій п'ятнадцятитонній споруді достигає сила, що дасть їй можливість злетіти. Пілот стискає штурвал, і та сила, мов якийсь дар, поволі переходить у його руки. Він сприймає цей дар, і металеві важелі слухняно передають його могутність. Нарешті вона досягла потрібної межі, і тоді легким, ледь помітним рухом, ніби зриваючи достиглий плід, пілот піднімає літак над водою і виводить його в повітря.

IV

ЛІТАК І ПЛАНЕТА

Звісно, літак — машина, але яке ж це знаряддя пізнання! Це ж він нам відкрив справжнє обличчя землі. Адже дороги протягом довгих століть вводили нас в оману. Ми були схожі на ту царицю, що забажала поїхати до своїх підданих і дізнатись, чи вдоволені вони її правлінням. Щоб замилити їй очі, придворні розставили по дорозі декорації, які показували щасливе життя, і найняли статистів, аби танцювали там. Крім цієї тоненької ниточки, цариця так нічого й не побачила у своїх володіннях і не дізналась, що на широких просторах країни люди, помираючи з голоду, проклинаючи її.

Отож ми брели по звивистих дорогах. Вони обминають неродючі землі, скелі та піски і, слугуючи людині, в'юняться від джерела до джерела. Вони ведуть селянина від стодоли до ланів, де колосяться хліба, вони біля хлівів беруть худобу, яка ще й не прочумалась, і вдосвіта доставляють її в люцерну. Вони з'єднують село з селом, бо люди одного села часто одружуються з сусідами. Коли ж яка дорога й наважиться перетнути пустелю, то вона десятки разів повертатиме від оази до оази, щоб трошки звеселитися.

Оті повороти, мов солодка ілюзія, спантеличували нас, бо по дорозі все були добре зрошені землі, рясні сади, соковиті луки, і ми довго бачили свою тюрму, мов барвисту картину. Ми вірили, що наша планета — волога й м'яка.

Але згодом наш зір став гострішим і ми зробили гірке відкриття. Літак навчив нас рухатись по прямій. Щойно піднявшись в повітря, ми залишаємо дороги, що завертають то на водопій, то до стійла, або звиваються від міста до міста. Віднині ми вільні, вирвалися з милого нам рабства, нам уже не потрібні джерела, і ми беремо курс до віддаленої мети. Тільки тепер, з висоти польоту по прямій, ми відкриваємо справжню основу нашої землі — фундамент із скель, піску і солі, на якому подекуди, пробиваючись то тут, то там, неначе мох серед руїн, розцвітає життя.

І ось ми стаємо фізиками, біологами, досліджуємо сходи цивілізації — вони прикрашають собою долини й іноді, якимось чудом, буйно ростуть мов пишні парки в благодатному кліматі. Ми оцінюємо людину по її місцю у всесвіті, дивлячись в ілюмінатор, як у мікроскоп.