Планета людей - Сторінка 7

Ми наново перечитуємо свою історію.

2

Пілот, який держить курс до Магеланової протоки, трохи на південь від Ріо-Гальєгос, пролітає над потоком давно застиглої лави. Це громаддя двадцятиметровою товщею тисне на рівнину. Далі — другий такий потік, третій, а тоді починаються бугри, пагорки заввишки десь двісті метрів, і на кожному зяє кратер. Наче жерла гаубиць, розставлених на рівнині, — зовсім не схожі на гордий Везувій.

Тепер же тут — спокій і тиша. Це так незвичайно, так чудно в тому місці, де колись тисячі вулканів перекликались гуркотом своїх велетенських підземних органів. А тепер летиш над німою пустелею, оповитою чорними льодовиками.

Але далі вулкани — давніші, ніж ті, перші, вже золотяться острівцями трав. Часом у кратері росте дерево, мов квітка у старому вазоні. У відблисках заходу рівнина видається пишною, мов парк з дбайливо підстриженими газонами, і трохи стовбурчиться тільки довкіл величезних роззявлених пащ. Утікає заєць, злітає пташка... Життя заволоділо новою планетою, цим небесним тілом, на яке попав добрий шматок земної маси.

Нарешті десь перед Пунта-Аренасом останні кратери зникають. Зелень вкриває пагорби вулканів, вони тут спокійні і плавні. Кожну щілину ніби затягує м'яка тканина. Поверхня землі рівна, схили похилі і вже забуваєш про походження їх. Зелені луки стирають з пагорбів їх похмурі риси.

І ось найпівденніше в світі місто, яке виникло завдяки випадковій купці грязі, між первісною лавою і південними льодами. Біля цих чорних потоків особливо гостро відчуваєш, яке то чудо — людина. Дивний збіг! Не знати як і чому цей мандрівник зайшов у сади, які вже виросли й розквітли, у сади, придатні для життя тільки на такий короткий час — одну геологічну епоху, один благословенний день серед нескінченних буднів.

Я приземлився тихого вечора. Пунта-Аренас! Притулившись до колодязя, дивлюсь на дівчат. За два кроки від цих чарівних істот я ще гостріше відчуваю таємничість людини. У світі де все живе тягнеться до живого, де навіть квіти, схиляючись під вітром, змішуються з іншими квітами, де лебідь знає усіх інших лебедів — тільки люди у цьому світі створюють собі самотність.

Яку відстань прокладає між нами наш внутрішній світ! Мрія молодої дівчини віддаляє її від мене — як подолати перешкоду? Що я знаю про дівчину, яка неквапно повертається додому, опустивши очі й осміхаючись сама до себе, сповнена чарівних вигадок і обману? З думок коханого, з голосу, з мовчанки вона створила собі власне королівство, тепер усі інші люди для неї — просто чужинці. Я знаю, вона замкнулась у своїй таємниці, у своїх звичках, у співучому відлунні спогадів — відійшла ще далі, ніж на іншу планету. Тільки вчора народившись від вулканів, зелених галявин чи солоної морської хвилі, сьогодні вона вже напівбожество.

Пунта-Аренас! Я притуляюсь до колодязя. Старі жінки приходять сюди по воду. З їхніх рухів видно, що їм судилась нелегка доля служниць. Прихилившись потилицею до стіни, тихо плаче дитина; тільки це я й запам'ятаю про неї: славний, навіки невтішний малюк. Я тут чужинець. Я нічого не знаю. Мені нема доступу в їхні володіння.

Серед яких убогих декорацій розгортається різнолика гра людської ворожнечі, дружби, радощів! Звідки цей потяг до вічності у людей, які волею випадку опинилися на ще теплій лаві і вже під загрозою пісків та снігів? Їхня цивілізація — то лише нетривка позолота: її нищать, не лишаючи й сліду, вулкан, море, піщана буря...

Це місто нібито лежить на добрій землі, багатій і родючій, мов у Босі.[12] І люди забувають, що тут, як і скрізь, життя — то розкіш, що нема ніде такого місця, де під ногами лежав би грубий шар ґрунту. Але за десять кілометрів від Пунта-Аренаса, я знаю, є ставок який показує це наочно. Оточений миршавими деревцями і низенькими хатками, він жалюгідний, мов калюжа серед двору на фермі, але в ньому — незбагненна річ! — є припливи і відпливи. Навкруги все таке мирне — тихо шелестить очерет, граються діти, — а ставок підлягає іншим законам і ні вдень ні вночі не перестає повільно дихати. Від гладенькою поверхнею, під цим нерухомим дзеркалом, під єдиним вутлим човном — від усім цим лежать води, покірні впливові Місяця. В їхніх чорних глибинах нуртують морські вири. Навкруги аж до Магелланової протоки все чудернацько перемішується під тонким шаром з трави і квітів. І тут, біля міста, в якому, здається, ти дома, яке твердо стоїть на обжитій землі, — біля цього міста, в калюжі завширшки метрів сто, б'ється пульс моря.

3

Ми живемо на мандрівній планеті. Час від часу, завдяки літаку, нам відкривається щось нове з її минулого: зв'язок калюжі з Місяцем свідчить про їхнє приховане споріднення, але я знаю й інші ознаки.

Пролітаючи над узбережжям Сахари мж Кап-Джубі та Сіснеросом, можна побачити зрідка своєрідні, схожі на зрізані конуси плоскогір'я завширшки від кількох сотень кроків до тридцяти кілометрів. А висота їх — цікава спільність — однакова: триста метрів. Крім того, вони мають однаковий колір, складаються з однакових порід, у них однакові схили. Як ото колони розваленого храму, які, виступаючи з пісків, окреслюють місце давньої споруди, — ці стовпи свідчать, що тут колись лежало, з'єднуючи їх, одне широке плоскогір'я.

В перші роки повітряного сполучення між Касабланкою й Дакаром, коли наші машини були ще дуже ненадійні, ми, зазнаючи аварії, розшукуючи товаришів, чи рятуючи їх, часто мусили сідати в зовсім непідходящих місцях. А пісок оманливий: здається, ніби твердий, сядеш — і загрузнеш. Старі солончаки мовби застигли, як асфальт, і аж дзвенять під ногами, але часом вони не витримують під вагою коліс. Біла кірка солі ламається і ти опиняєшся на чорній смердючій трясовині. Отож, коли можна було, ми віддавали перевагу гладенькій поверхні цих плоскогір'їв: вони ніколи не таїли в собі пастки.

Запорукою того був злежаний, крупний, важкий пісок — величезні маси дрібненьких черепашок. На поверхні плоскогір'я вони були цілі, а глибше — більше й більше подрібнені і згнічені. В основі масиву, у найдавніших шарах, вони утворювали чистий вапняк.

Одного разу, в той час, коли наші товариші Рен і Серр були в полоні, захоплені непокірними племенами, я сів на таке плоскогір'я — привіз мавра, посланого на переговори, і перш ніж вилетіти назад, заходився разом з ним шукати дорогу, де він міг би спуститися вниз. Але наш майданчик важкими складками, мов кам'яна завіса, круто обривався в безодню. Спуститися було неможливо.

Треба було летіти на пошуки іншого, придатнішого місця, а проте я барився. Радів, можливо по-дитячому радів, відчуваючи під ногами землю, де ще ніколи не ступала ні людина ні тварина. Жоден мавр не міг би взяти приступом цю твердиню. Жоден європеєць ніколи не був тут. Я перший ходив по цьому незайманому піску. Перший пересипав з долоні на долоню, мов коштовне золото, потерті на порох черепашки. Я перший порушив тут тишу. На цій своєрідній полярній крижині, де ніколи не виросло жодної травинки, я, мов занесене вітром сім'я, був першим свідченням життя.

На небі вже світила зірка, і я дивився на неї. Думав, що ця біла площина сотні тисяч років була відкрита тільки небесним світилам. Незаплямлена скатертина, розстелена під чистим небом. І раптом серце моє забилось, мовби в передчутті великого відкриття: попереду, за якихось п'ятнадцять-двадцять метрів я побачив на цій скатертині невеликий чорний камінь.

Я стояв на тристаметровому шарі черепашок. Увесь цей велетенський шар був незаперечним доказом того, що тут не може бути ніяких каменів. Може, десь там глибоко під землею і дрімають кремені, що виникали внаслідок повільних перетворень у надрах планети, але яке чудо могло підняти один з них на цю незайману поверхню? Серце мені калатало, коли я підняв свою знахідку — твердий чорний камінь, завбільшки з кулак, важкий, наче метал, і округлий, як сльоза.

На скатертину, розстелену під яблунею, може впасти лише яблуко, на скатертину, розстелену під зорями, може впасти тільки зоряний пил: ніколи жоден метеорит так ясно не показував, якого від походження.

І цілком природно, підвівши голову, я подумав, що з небесної яблуні мали впасти й інші плоди. Я знайду їх там, де вони впали, — адже сотні тисяч років ніщо не могло їх зачепити. І не могли ж вони перемішатися з іншими породами. Я негайно почав дослідження, щоб підтвердити своє припущення.

Воно підтвердилось. Я знаходив нові і нові камені, приблизно по одному на гектар. Усі вони були наче краплі застиглої лави. Усі тверді, мов чорний алмаз. Я був вражений і захоплений: тут, на вершині мого зоряного дощоміру, передо мною ніби пролилася повільна вогненна злива.

4

Але найдивовижніше те, що тут, на круглій спині планети, між намагніченою скатертиною і зорями, появився людський розум, у якому, ніби в дзеркалі, зміг відбитися цей вогненний дощ. Серед мертвих нашарувань матерії людські роздуми — це диво. Я пригадую один з них...

Якось після аварії, опинившись у глибині піщаної пустелі, я ждав світанку. Схили дюн, обернені до місяця, сяяли золотом, а протилежні, затінені, були темні до самого гребеня, на якому чітка лінія розділяла світло й тінь. На цьому пустельному майданчику, залитому тінню і світлом, панувала спокійна тиша тимчасово припиненої роботи, а водночас — тиша пастки, і в цій тиші я заснув.

Прокинувшись, я побачив тільки море нічного неба, тому що лежав схрестивши руки на гребені дюни, обличчям до того зоряного моря. Ще не зрозумівши, які то глибини, я відчув як у голові мені паморочиться, між мною та тими глибинами нема ні коріння, за яке можна було б ухопитися, ні даху, ні гілки дерева, і я повільно, мов нирець в море, падаю в безодню.

Але я зовсім не падав. Виявилось, що я від голови до п'ят прив'язаний до землі. Якось, наче заспокоєний, я віддався їй усією вагою свого тіла. Сила тяжіння видалася мені всемогутньою, як любов.

Усім своїм тілом я відчував землю, відчував як вона підтримує мене, піднімає, несе в нічному просторі. То, виявилося, моя власна вага притискувала мене до планети, як ото на крутих віражах пілота всією вагою втискує в кабіну, я насолоджувався цією чудовою підпорою, такою надійною, такою міцною, і вгадував під собою випнуту палубу мого корабля.

Я так чітко усвідомлював свій рух, що зовсім не здивувався б, почувши з глибини жалібний зойк землі, яка натужно випрямляється, і сумний стогін старого вітрильника, що входить в гавань, і гостре, пронизливе скрипіння важкої баржі.