Планета людей - Сторінка 8

Та земні надра мовчали. Тільки плечима я відчув силу тяжіння — гармонійну, незмінну, споконвіку однакову. Я назавжди залишався з рідною планетою, як прикуті до своїх місць каторжники навіки лишаються десь у морських глибинах на потонулому кораблі.

Загублений у пустелі, під загрозою різних небезпек, майже голий між піском і зорями, одірваний німими далями від полюсів свого життя, я міркував про своє становище. Знав-бо: мине чимало днів, тижнів, місяців, поки я повернуся назад, якщо тільки мене не розшукає якийсь літак і не вб'ють завтра маври. У мене нічого більше не було. Я був тільки смертний, що заблукав серед пісків та зірок, і мав одну-єдину втіху — дихати...

А проте мене сповнювали сни.

Вони прийшли безгучно, як води криниці, і я спершу не збагнув, що то за радість охопила мене. Не було ні голосів ні видив, тільки відчуття, що хтось є, якийсь дуже близький друг, і я ось-ось його впізнаю. Потім, усе зрозумівши, я заплющив очі і віддався чарам пам'яті.

Десь був парк з густими заростями чорних ялин та лип і старий будинок, який я любив. Це байдуже — близько він чи далеко, байдуже, що він не може ні зігріти мене ні захистити, що він тут — тільки сон: той парк є і цього досить, щоб вночі відчувати його. Я вже не просто тіло викинене на піщаний берег, я знаходжу себе — в цьому домі я виріс, моя пам'ять сповнена його запахами, прохолодою його коридорів, голосами, що ніби оживали тепер. Я почув навіть кумкання жаб у калюжах. Мені потрібна була ця маса орієнтирів, щоб знову пізнати самого себе, щоб зрозуміти, як, від втрати чого з'являється почуття самотності, щоб знайти сенс того мовчання, котре складається з безлічі мовчань, коли мовчать навіть жаби.

Ні, я більше не блукав між піском та зорями. Навколишню картину я вже не сприймав як холодне провіщення, і навіть відчуття вічності, виявилось, ішло не від неї — тепер я з'ясував його походження. Я знову бачив перед собою поважні шафи того будинку. Коли дверцята прочинялись, за ними видніли гори білих як сніг простирадел і звідти віяло сніговою прохолодою. Старенька економка дріботіла, як миша, від шафи до шафи, весь час перевіряла, розкладала, складала, перераховувала випрану білизну. "Ой лишенько!" — вигукувала вона, помітивши десь маленьку дірочку, ніби від неї усе в домі могло піти шкереберть — одразу ж сідала до лампи і, не шкодуючи очей, ревно штопала і латала ці простирадла, мов покривала для вівтарів, мов вітрила на трищогловий корабель, вірою й правдою служачи, не знаю, кому більше — богові чи кораблеві.

О, я повинен присвятити тобі сторінку, мадемуазель. Повертаючись із перших своїх подорожей, я завжди заставав тебе із голкою в руці, аж по коліно в тих білих покривалах; з кожним роком в тебе ставало все більше й більше зморщок і сивини, а ти все так же готувала простирала нам на постелі і скатерті для нашого столу — і на них не було зморщок, — готувала для свята кришталю і світла. Я приходив у твою комірчину для білизни, сідав напроти тебе й розповідав про свої смертельні небезпеки, щоб розкрити тобі очі на широкий світ, щоб схвилювати, розворушити тебе. А ти казала, що я зовсім не змінився. Ще малим я рвав свої сорочки — о лишенько! — і збивав коліна, а потім приходив додому, і мене треба було втішати, як оцього вечора. Та ні ж, ні, мадемуазель! Тепер я вертаюсь не з парку, а з краю світу, і приношу з собою гострі пахощі безлюддя, подих піщаних вихрів, сліпуче сяйво тропічного місяця! "Певно ж, — казала ти, — хлопці завжди гасають, ламають собі кості і думають, що вони дуже сильні". Та ні ж, ні, мадемуазель, я побачив далі, ніж той парк! Коли б ти знала, який малий його затінок. Він геть загубився серед пісків, каміння, серед боліт і дрімучих лісів нашої планети. Чи ти знаєш, що є землі, де люди, побачивши тебе, миттєво наставляють рушницю? Чи знаєш ти, що є пустелі, де в холодну ніч я спав просто неба, без ліжка, без простирал..

"От дикун!" — казала ти.

Я нічого не добився, вона лишалась непохитна у своїй вірі, мов церковний служка. І мені було жаль, що покірність долі робила її сліпою і глухою...

Але тієї ночі в Сахарі, беззахисний, між пісками і зорями, я віддав їй належне.

Не знаю, що зі мною діється. В небі стільки зірок-магнітів, а сила тяжіння прив'язує мене до землі. Друга сила тяжіння повертає мене до самого себе. Багато до чого, відчуваю, мене притягує моя власна вага. Мої марення реальніші, аніж оці дюни, цей місяць, ніж усе, що тут є. Так, диво не в тому, що дім дає нам притулок і зігріває нас, не в тому, що ми маємо ці стіни. Диво в тому, що він поволі сповнює нас ніжністю. І та ніжність створює в глибині серця якісь незнані шари, де ніби води джерела, народжуюються марева...

Сахаро, Сахаро моя, тебе теж зачарувала стара ткаля!

V

ОАЗА

Я вже стільки розповідав вам про пустелю, що, перш ніж говорити про неї знову, хотів би змалювати оазу. Оаза, яка постає в моїй уяві — не з тих, що загубилися у пісках Сахари. Але літак може зробити й інше чудо: він переносить вас прямо в серце невідомого. Щойно ви, мов той біолог, вивчали, незворушно розглядаючи в ілюмінатор, людський мурашник — міста, що розкинулися на рівнині, дороги, які в усі боки біжать од них і, наче кровоносні судини, живлять їх соками ланів. Та ось затремтіла стрілка висотоміра — і зелені кущики там, унизу, стають цілим світом.

Ви — бранець галявини у заснулому парку.

Відстань вимірюється не далекістю. За садовою огорожею іноді криється більше таємниць, ніж за Китайським муром, і мовчання оберігає душу маленької дівчинки надійніше, ніж неозорі піски оазу в Сахарі.

Розкажу про одну коротку зупинку під час мого польоту. Це було поблизу Конкордії, в Аргентіні, але могло бути де завгодно: чудеса трапляються так часто.

Я приземлився серед поля і зовсім не думав, що ввійду в чарівну казку. Ні лагідні чоловік і жінка, що мене підібрали, ні старенький форд, яким вони мене везли, нічим особливим не вирізнялися.

— Ви у нас переночуєте...

Та ось дорога повернула, і попереду, в місячному сяйві показалася група дерев, а за ними будинок. Який дивний будинок! Присадкуватий, важкий, майже фортеця. Але вже на подвір'ї я побачив, що цей казковий замок — притулок, такий же мирний, тихий і надійний, як монастир.

Одразу появились дві дівчинки. Допитливо оглянули мене, як судді, що охороняють заповідне царство; молодша трохи надула губи і постукала об підлогу недавно вирізаною паличкою; нас познайомили, дівчатка мовчки, і здавалося, з якимось кумедним викликом подали мені руки, потім зникли.

Мені було забавно й гарно. Все просто тихо й скрито, як перше слово таємниці.

— Ох-ох, дикунки вони в нас, — простодушно мовив батько.

І ми увійшли в будинок.

Я любив у Парагваї зухвалу траву, яка в столичному місті висовує носа з кожної щілини в бруківці, — посланниця вічносущого пралісу, якого часто й не видно, вона приходить побачити, чи в місті все ще господарюють люди, чи не настав час трохи потіснити все це каміння. Я любив цей занепад, який був ознакою надто великого багатства. Але тут я здивувався.

Бо все тут занепало і все було чарівне, як оте старе, вкрите мохом дерево, що аж потріскалось від часу, як дерев'яна лава, куди приходили посидіти закохані десятка поколінь. Дерев'яні панелі покоробилися, вікна й двері поточив шашіль, стільці кривоногі... Тут нічого не лагодили, але завжди дбали про чистоту. Все вимите, натерте, все блищало.

Вітальня од того набула дуже виразистого вигляду, як пооране зморшками лице старої. Тріщини в стінах, обдерта стеля — все мене захоплювало, а найбільше — паркет: подекуди він провалився, подекуди тремтів, мов кладка, але був чистий, натертий, блискучий. Цікавий дім, він викликав не поблажливість, а величезну повагу до себе. Звісно, кожен рік додавав щось нове до його складного вигляду, до його чарівності, до тепла його дружньої атмосфери, як додавав, зрештою, і небезпек, які чигали по дорозі з вітальні до їдальні.

— Обережно!

В підлозі — дірка. Мені сказали, що в такій ямі неважко й ноги поламати. Ніхто не винен, що тут дірка, це робота часу. У них була манера вельмож, аристократична зневага до будь-яких виправдань. Мені не казали: "Всі ці дірки можна було б позабивати, гроші є, але..." Не казали й іншого — хоч то була чистісінька правда: "Місто здало нам в оренду цей будинок на тридцять років. Місто має й ремонтувати його. Кожне впирається..." До пояснень не вдавались, і ця невимушеність подобалась мені. Хіба що зауважать мимохідь:

— Ох-ох, розвалюється потроху...

Але казали це так легко, що я підозрював: мої нові друзі не дуже тим журяться. Уявіть собі, що тут появиться артіль мулярів, теслярів, столярів-червонодеревників, штукатурів, сюди, де все віє минулим, вони принесуть свої блюзнірські знаряддя і за тиджень так змінять будинок, що ви ніколи не впізнаєте його, і вам все здаватиметься, ніби ви в гостях. Дім без таємниць і тайників, без тихих закапелків, без люків-пасток під ногами — це не дім, а приймальня в ратуші.

Нічого дивного, що дві дівчинки в цьому домі так непомітно зникли. Яке ж тут має бути горище, коли вже в вітальні повно всякої всячини, мов на горищі! Глянеш на якусь шафу і здогадуєшся, що досить прочинити її дверцята — і звідти поваляться паки пожовклих листів, прадідусеві квитанції, зв'язки ключів — їх куди більше, ніж у всьому домі замків, і до жодного замка вони, звісно, не підходять. Ключі настільки непотрібні, що збивають з пантелику, і в уяві постають підземелля, заховані скрині, скарби старовинних золотих монет.

— Будьте ласкаві, до столу.

Ми рушили до їдальні. Переходячи з кімнати в кімнату, я вдихав розлитий скрізь, мов ладан, запах — дух старих бібліотек — з яким не порівняти жодного запаху в світі. Особливо ж подобалось мені, коли розвозили лампи. То були важкі старовинні лампи — їх перевозили з кімнати в кімнату, як у далекі часи мого дитинства — і на стінах од них ворушилися химерні тіні. Появлялись букети вогню і чорні пальми. А потім лампа ставили на місце, береги світла ставали нерухомі, й застигала безкрая пітьма, в якій тихо потріскувало дерево.

Дві дівчинки з'явились знову — так само таємниче, так же мовчки, як перед тим зникли.