Повість про Чоловічка - Сторінка 18

Три автомашини з їхніми людьми чекали за рогом у провулку.

— На тому боці — будинок номер дванадцять,— сказав інспектор.— Там його замкнули.

— Дуже тиха вулиця,— озвався комісар. І тут же схопився за щоку.— Хто це стріляє вишневими кісточками?

— Пробачте,— крикнув якийсь хлопець.— Я хотів поцілити в зелений м'яч!

— Хіба я схожий на зелений м'яч? — розсердився комісар.

— Номер сімнадцять, перший поверх, ліворуч,— сказав інспектор Мюлер-другий.— Ми прийшли.

Комісар підійшов до розчиненого вікна.

— Твоє прізвище випадком не Гуртіг?

— Аякже, моє прізвище Гуртіг,— відповів Якоб.— Тільки тут не може бути й мови про випадок.

Інспектор Мюлер-другий вишкірив зуби.

— Ми з кримінальної поліції! — буркнув комісар.— Хочемо забрати Чоловічка.

— Це багато хто хоче,— визначив Якоб.— Покажіть ваші посвідчення.

Комісарові Штайнбайсу нараз страшенно зачесалися руки. Але він дістав посвідчення і показав його зухвалому хлопчиськові.

Якоб старанно роздивився посвідчення й сказав:

— Це справжня поліція, Максику.

Тільки тепер Максик висунув голову з підвіконня.

— Ласкаво просимо, панове! Як йому ведеться?

— Кому?

— Йокусові.

— Звикає голодувати,— сухо повідомив комісар. Обличчя в Максика потьмяніло. Та лише на якусь

мить. Тоді воно знову засяяло, і хлопчик радісно потер собі руки.

— Сьогодні ввечері він з'їсть не менше чотирьох шніцелів! Як приємно буде дивитися на це!

Нараз вони почули квапливу незграбну ходу. Максик виліз на вікно.

— Це голомозий Отто,— прошепотів він.

Отто йшов, кривуляючи, по тому боці вулиці й обіймав руками чималу пляшку.

— То стільки валер'янки? — спитав вражений Якоб. Максик тихенько засміявся.

— То горілка! Його пляшка була порожня. Тож він і побіг хутчій до аптеки.

— Ну, берімося до діла,— сказав пан Штайнбайс панові Мюлеру-другому.

— Хвилиночку! — прошепотів Максик.

Він стрибнув на рукав комісара поліції, і не встигли б ви порахувати до трьох, як він уже сидів у нього в нагрудній кишені.

Вони перетнули дорогу Отто, коли той саме збирався зайти до будинку номер дванадцять.

— Чого вам треба? — злісно спитав він і скоса зиркнув на обох чоловіків. .

— Кримінальна поліція,— сказав комісар.— Ви заарештовані.

— Ти ба, що ви кажете! — глузливо мовив Отто і крутнувся, щоб тікати.

Та пан Мюлер-другий був спритніший. Він міцно схопив Отто.

— Ой! — вигукнув той і випустив із рук пляшку. Вона розбилася.

Пан Штайнбайс свиснув у свій гучний свисток. З провулка виїхали три автомашини й враз загальмували. Шестеро поліцейських у цивільному одязі вискочили з них на вулицю.

— Машина номер один одразу ж відвезе заарештованого до управи,— наказав комісар.— Інспектор і люди з машини номер два обшукають будинок і квартиру.

— Другий поверх ліворуч,— пояснив Максик.— Ключі лежать в Отто в правій кишені штанів.

І вже поліцейський витяг звідти ключі. Отто, наче вражений громом, глянув на нагрудну кишеню комісара. А тоді загорлав:

— Ах ти ж малий плюгавець! Як це ти...

Та не встиг він догорлати до кінця, як уже сидів у машині номер один поміж охоронцями, і вона рушила. Поліцейський із машини номер два доповів:

— Пане комісаре! Дві хвилини тому з поліційної управи по радіо нас повідомили, що будинок номер дванадцять на вулиці Кікельган належить одній південноамериканській торговельній фірмі.

— Це мене зовсім не дивує,— озвався Максик.— Все пов'язано із сеньйором Лопесом.

Інспектор Мюлер-другий вражено спитав:

— А що тобі відомо про Лопеса?

— Небагато,— сказав малий.— Але тепер це навіть забагато.

Пан Штайнбайс енергійно кивнув головою.

— Він слушно каже. Нам треба поспішати. На машину номер два залишаємо будинок. А машина номер три повезе мене й Максика до професора в готель.

— Ні,— заперечив Максик.— Нам треба їхати до "Кривого куба", щоб заарештувати там Бернгарда. Він саме обідає. Бернгард удесятеро гірший за голомозого Отто. Це він був несправжнім кельнером у білій куртці!

Комісар засміявся.

— Максик усе знає! Отже, машина номер три їде до "Кривого куба"!

Він усівся біля водія й намацав у кишені револьвер.

— Хвилинку! — вигукнув поспішно Максик і висунувся з комісарової кишені.— Нехай друга машина привезе мою сірникову коробку, дуже прошу. Бо інакше мені доведеться спати у великому ліжку.

— Який жах! — співчутливо сказав інспектор Мюлер-другий і побіг із своїми людьми до будинку.

— Чого ви ще чекаєте? — спитав комісар водія машини номер три.— Гайда, гайда!

— Гайда, гайда не виходить,— пояснив водій.— На підніжці стоїть якийсь хлопець.

Крізь шибку в машину зазирнув Якоб.

— Мене, здається, хотіли пригостити ананасним тістечком чи ні?

Максик зітхнув так, як зітхають востаннє або принаймні у передостанній раз.

— Це просто ганьба,— пробелькотів він.— Коли найважче вже позаду, я раптом забуваю моїх добрих друзів!

Якоб Гуртіг притьмом сів до машини.

— Не плети дурниць, старий! — сказав він. Машина номер один із голомозим Отто їхала до полі-

ційної управи. Машина номер три поспішала до "Кривого куба". А машина номер два стояла перед будинком номер дванадцять.

Вулицю Кікельган і зелений дитячий м'яч оповивала така сама тиша, як і півгодини тому.

На асфальті виблискували скалки розбитої пляшки з-під горілки. І більше нічого на вулиці не змінилося.

Розділ двадцять перший

КОЛОТНЕЧА В "КРИВОМУ КУБІ". ЯКОБУ БІЛЬШЕ ДО ВПОДОБИ ТЕЛЯЧА ВІДБИВНА. СЛЬОЗИ Й ТРЕНУВАННЯ. МАРЦИПАН З МУРАШКАМИ. ГОСТРА ГІРЧИЦЯ. ХТО ОДЕРЖИТЬ ВИНАГОРОДУ? МАКСИК УДАЄ ГОЛОМОЗОГО ОТТО. ЯК ЗВЕТЬСЯ НАЙМЕНШЕ П'ЯТИЗНАЧНЕ ЧИСЛО?

"Кривий куб" зовсім не був гарним рестораном, але годували там смачно. Цього не заперечиш. Коли суп зварено на м'ясному бульйоні, то тарілка може бути й не порцелянова. Здебільшого трапляється навпаки.

Відвідувачі сиділи за чисто вимитими столами, і їм добре смакувало. Тільки Бернгард і сьогодні був похмурий. Огрядна господиня, ставлячи перед ним десерт, не здивувалася.

— Вам знову не смакує? — сердито спитала вона.

— Незабаром я вилітаю в країну, де справді вміють куховарити.

— То й не заходьте більше до мого ресторану! — сказала вона й забрала в нього з-під носа десерт. (До речі, то був пудинг із малиновим сиропом.)

— Негайно поставте оті погані драглі назад,— холодно наказав він. Ви ж пам'ятаєте його голос, що лунав, наче з холодильника.

— Ідіть звідси, і то негайно,— спокійно мовила вона.— Дві порції свинячої печені для вашого голомозого я залишила. Нехай уже. Але ви? Геть звідси! Грошей мені не треба. Вважайте, що я вас запросила й сама ж вигнала. Геть звідси, мерзотнику!

Розлючений Бернгард схопився був за тарілку.

Господиня відступила на крок назад і кинула тарілку йому просто в обличчя.

Може, хто любить пудинг із малиновим сиропом,— це справа смаку. Я, приміром, терпіти його не можу. Але щоб просто в обличчя? У цьому випадку він нікому не смакує. А Бернгард висунув язика якомога далі й мерщій узявся облизувати малиновий сироп, що стікав йому з лиця. Певне, він боявся заляпати собі білу сорочку, ясно-сірий костюм і вишукану краватку.

А пудинг, справді чудовий пудинг, склеїв йому волосся й позаліплював його зеленаво-сині очі. Він розпачливо жестикулював руками в повітрі й навколо обличчя, шукав серветку, поліз у кишеню штанів по носовичка, та ніщо йому не допомагало. Відвідувачі сміялися. Господиня сміялася. А маленьке дівча за сусіднім столом крикнуло:

— Мамо, пан схожий на свиню!

І всі з реготу аж боки рвали. Та воднораз усі замовкли, затихли. Що ж раптом сталося?

Бернгард ледве розплющив заклеєні сиропом вії, злякався і мав на те всі підстави. Бо круг нього стояли троє чоловіків і аж ніяк не сміялися.

Найгірше було те, що в одного чоловіка з нагрудної кишені визирнув знайомий малюк, показав рукою на Бернгарда і голосно, виразно мовив:

— Пане комісаре, це він!

Після того, як вони здали до Головної поліційної управи заляпаного Бернгарда, Максика мали повезти до готелю. Якоб Гуртіг, що стояв біля автомашини, оголосив:

— Я більше вам не заважатиму.

— Ти поїдеш із нами,— сказав Максик.— Заради ананасного тістечка. І взагалі...

— Звичайно, поїдеш із нами! — підтвердив комісар.— Я повинен записати твої дані. І взагалі...

— Добре,— погодився Якоб.— Мої батько й мати однаково ще в тітки Анни з лелекою. І взагалі...

Усі троє засміялися й швидко поїхали до готелю.

А в готелі, куди інспектор Мюлер-другий встиг уже зателефонувати, зібрався весь персонал, від директора до кур'єрів та хлопчиків-ліфтерів включно. Вони зустріли прибулих у холі гучними вигуками:

— Слава Чоловічкові! Слава! Слава!

Телефоністки кидали вгору оберемки квітів. А головний кондитер простяг Максикові ананасний торт, що був завбільшки з колесо вантажної машини.

— А що я тобі казав? — звернувся Чоловічок до Якоба.— Ананасний торт!

У Якоба витяглося обличчя.

— А нічого іншого тут немає? Це, мабуть, готель "Ананас"? Куди приємніший був би мені готель "Теляча відбивна".

Максик підкликав директора готелю.

— Чи знайдеться у вас в ресторані теляча відбивна?

— Не менше тридцяти порцій,— сказав директор.— Вони ніжні, як масло.

— Скільки ти з'їси? — спитав Максик у Якоба.

— Однієї досить. Тільки якби з картоплею.

— Чудово. Одну телячу відбивну з картопляним гарніром для юного пана,— наказав директор.

— Та ні,— вигукнув Якоб.— Для мене!

Роза Марципан піднялася з Максиком на ліфті. Вона міцно тримала обома руками хлопчика, ніжно притискаючи його обличчя собі до щоки.

— Він уже знає? — спитав Максик. Вона кивнула головою:

— Уже п'ять хвилин. Тільки не хоче іти в хол.

Ліфт спинився. Роза пішла по коридору і постукала в двері.

— Це ми!

Двері розчинилися. Професор простяг обидві руки і сказав:

— Заходьте!

Голос в нього звучав так, ніби він застудився. Роза похитала головою й засміялася.

— Не можу дивитись, коли чоловіки плачуть. Через годину я по вас зайду.

Вона поклала Йокусові в руки Чоловічка, зробила глибокий реверанс і побігла до ліфта.

Коли через годину Роза приклала вухо до дверей, вона не засмутилася. Там уже ніхто не плакав. Роза навіть почула, як професор командував. А коли вона хутко прочинила двері, то побачила Максика на красені Вольдемара Він завзято тренувався.

— Швидше, синку! — командував Йокус.— І гнучкіше. Ти потовстішав! Треба зігнати зайвий жир. Що треба зігнати?

— Зайвий жир!

— Що треба зігнати?

— Зайвий жир! — радісно вигукнув Максик і щез у Вольдемаровій краватці.