Повість про Чоловічка - Сторінка 17

Вона була порожня.— От халепа!

— В аптеку! — стогнав Максик.— Або...

Він, стогнучи, випростався, став жадібно хапати повітря, а тоді вже лежав тихо, немов колодочка.

Отто перелякано втупився в сірникову коробку. Він зовсім очманів.

— Ти що, знепритомнів?

— Ще не зовсім,— прошепотів Максик. Він закочував очі й тихенько цокотів зубами.

— Я замкну двері до кімнати, побіжу до аптеки й одразу ж повернуся! Збагнув?

— Еге.

Отто надів капелюха, вибіг із кімнати, двічі крутонув ключа в замку, сховав ключа до кишені штанів, побіг, зашпортуючись, коридором, хряпнув вхідними дверима, замкнув їх, сховав і цього другого ключа до кишені і збіг сходами вниз. Із дому. Через присадок і садову браму. Де ж та аптека? Або хоча б аптечна крамничка?

— Валеріанові краплі для карлика,— кряхтів він.— І пляшку горілки для бідолашного Отто.

Кімнату замкнено. Аж поки Отто повернеться, ніхто не зможе ввійти й ніхто не зможе вийти. І Максик теж. Але це вже його не турбувало.

Та ну? Чого ж не турбувало? Ви знаєте чого? Напевне, ви вже вгадали. Ні? Тоді слухайте!

Максика це не турбувало тому, що його вже не було в кімнаті. Він залишив її разом із Отто. А як саме? Звичайна річ — на спині в Отто! В цьому й полягав його задум.

Чоловічок і не сподівався, що Отто приведе лікаря. Жодної секунди не сподівався. Але лікар увіходив до його задуму. Голомозий у тисячу разів швидше погодиться бігти до аптеки, ніж до лікаря. Так гадав Максик, і так воно й вийшло.

Знімаючи з вішака капелюха, Отто повернувся спиною до сірникової коробки — і в ту ж мить Максик безгучно стрибнув й опинився на його піджаку, а тоді поліз вище. Для такого славетного артиста це було за іграшки.

І коли Отто замикав кімнату й помешкання, біг сходами, через парадні двері, а тоді через присадок,— увесь час Максик сидів у нього на плечі.

Біля садової брами він перестрибнув на залізні грати. І це йому вдалося. Не марно він стільки вчився в цирку. Правда, у Максика трохи заболів лоб. Адже залізо — це не гума.* Мабуть, буде рубець або гуля, або й те й те вкупі. Та дарма!

Тепер Максик сидів на одному з двох кам'яних цоколів по краях садової брами, прикрашених зверху кам'яними кулями. Хлопчик виліз на самий вершечок кулі й глибоко вдихав повітря. Пахло ясмином. І волею!

Максик був неймовірно щасливий. Але для ясмину й щастя слушний час іще не настав. Треба іти звідси. Іти далі. Отто незабаром повернеться. А менше як за годину прийде з "Кривого куба" Бернгард. Тепер кожна хвилина дорожча за цілий рік у спокійні часи.

Вулиця була порожня, ніби на світі не існувало людей. Будинки по той її бік стояли тихі, немов вимерли.

Максик обернувся і глянув на двері будинку, звідки вони з Отто щойно вийшли. Біля дверей висіла синя табличка з білим номером будинку. А під номером невеличкими білими літерами була виведена назва вулиці.

— Вулиця Кікельган, дванадцять,— пробурмотів Максик.— Кікельган, дванадцять.

Коли він прошепотів це втретє, у будинку навпроти, на першому поверсі, відчинилося вікно. На підвіконня виліз хлопець, дістав із коричневого кулька вишень і, беручи одну за одною в рот, почав випльовувати кісточки на вулицю. Він цілився в зелений дитячий м'ячик, що лежав на асфальті, й робив це зовсім непогано.

Розділ двадцятий

ХЛОПЕЦЬ ІЗ ВИШНЯМИ СЕРДИТЬСЯ. ЙОГО ЗВАТИ ЯКОБ. МАКСИК ТЕЛЕФОНУЄ Й ЧЕКАЄ ДАЛЬШИХ ПОДІЙ. АВТОМАШИНИ НОМЕР ОДИН, І НОМЕР ДВА, І НОМЕР ТРИ. ГОЛОМОЗИЙ ОТТО ЇДЕ В МАШИНІ. МАКСИК ЇДЕ В МАШИНІ. ЯКОБ ЇДЕ В МАШИНІ. НА ТИХІЙ ВУЛИЦІ ЗНОВУ СТАЄ ТИХО.

— Алло! — вигукнув Максик.

Та хлопець у вікні навіть не поворухнувся й далі вправлявся в стрілянині. А хіба то легко — поцілити вишневою кісточкою в зеленого м'яча!

Будь-який матрос напевне поцілив би. Кожний хлопець знає, що матроси чудово плюються. Та, ставши штурманами й капітанами, вони вже поступаються в цьому мистецтві. Напевне, з віком вони його втрачають.

— Алло! — гукнув Максик іще дужче.

Хлопець глянув на вулицю, але, нікого не побачивши, став і далі старанно цілитися.

Максик занепокоївся. Адже час збігав. Що робити? Як привернути увагу того хлопця? На щастя, він раптом надумав таке, що мало принести безперечний успіх. "Я так довго тебе дрочитиму,— вирішив Максик,— аж поки ти розлютишся".

Отже, він знову голосно крикнув:

— Алло-о-о!

А що хлопець і тепер не звернув на це найменшої уваги та поклав до рота ще одну вишню, то Максик загорлав:

— Ти що, бовдуре, геть оглух?

Хлопець стенувся, проковтнув вишню разом із кісточкою і грізно глянув у Максиків бік. Якому нахабі належить цей противний висклявий голос?

— Не роби такого безглуздого обличчя! — закричав Максик.— Бо твої батько з матір'ю задурно віддадуть тебе на першому ж розпродажу!

Хлопець миттю скочив на підвіконня.

— Це вже занадто! — крикнув він.— Ну, стривай!

Він стрибнув на асфальт, перебіг вулицю, спинився біля садової брами, міцно стиснувши кулаки. І не побачив жодної людини навкруг.

— Ану, виходь, боягузе! — нестямно загорлав він.— Виходь із кущів, нахабо! Я тебе зараз на порох зітру!

Максик голосно засміявся.

Хлопець підвів голову, побачив Масика вгорі на цоколі брами і аж роззявив рота. Він хотів щось сказати, та не зміг здобутися на жодне слово.

— Ти знаєш, хто я такий? — спитав Максик. Хлопець жваво кивнув головою.

— Хочеш мені допомогти?

Хлопець кивнув головою ще жвавіше. Очі в нього заблищали.

— Мені довелося тебе розсердити,— пояснив Максик,— інакше ти сюди не прийшов би. Пробач.

Хлопець знову закивав головою. Або й досі кивав. Та нарешті він спромігся вимовити:

— Нема про що й балакати, Чоловічку. Я вже це забув. Мене звати Якоб.

— А мене Максик. Ви маєте телефон? Якоб кивнув головою.

— Простягни руку,— сказав Максик.— Тільки не зітри мене на порох.

Якоб спаленів по самі вуха і простяг руку вгору. Максик стрибнув із цоколя вниз. Просто на середину розкритої долоні.

Якоб перебіг вулицю, посадовив Чоловічка на підвіконня, видряпався вгору по стіні і стрибнув у кімнату. Тоді знову схопив Максика і підбіг до письмового столу. На ньому стояв телефон.

— Куди ти хочеш телефонувати? — спитав Якоб.

— До поліції,— пояснив Максик.— Я зателефонував би до Йокуса, та ти його не знаєш.

— Та ні, я, звичайно, знаю професора Йокуса фон Покуса. Я обох вас знаю. Завдяки цирку, й телебаченню, і газетам, і взагалі!

— Коли я зателефоную Йокусові, він одразу ж прийде і скрутить голову голомозому Отто. А насамперед — Бернгардові. І тільки заважатиме поліції.

— Зрозуміло,— погодився Якоб.— Отто і Бернгард тебе викрали.— Він глянув на вирізку з газети, що лежала під склом письмового стола.— Ось звернення поліції. З телефонним номером і взагалі...

— Чудово, чудово, друже Якобе! — вигукнув Максик і задоволено — нарешті, знову! — потер собі руки.— Коли хтось озветься, то поклади трубку на стіл, гаразд? Я сам говоритиму.

Якоб набрав телефонний номер і за мить сказав:

— З'єднайте мене, будь ласка, з комісаром Штайнбай-сом. Він не має часу? Шкода. Тоді передайте йому щире вітання від Чоловічка!

Якоб посміхнувся Максикові й пробурмотів:

— Здається, подіяло. Поліцейський мало не оглух! За три секунди з телефонної трубки почувся такий

гучний голос, ніби комісар стояв у кімнаті:

— Штайнбайс слухає! Що сталося? Що-о-о? Максик укляк біля телефонної трубки й закричав:

— Говорить Чоловічок! Максик Піхельштайнер! Я втік! З будинку на вулиці Кікельган, дванадцять. Отто зараз повернеться! А я тепер у будинку навпроти...

— Номер будинку сімнадцять,— швидко прошепотів Якоб.— У Гуртігів. Перший поверх ліворуч.

— Номер будинку сімнадцять, у Гуртігів, перший поверх ліворуч. Ви мене зрозуміли? Хвилинку, мені треба перебігти до другого краю трубки.

— Зараз ми будемо в тебе! — крикнув комісар кримінальної поліції.— Будь обережний. Що ти ще хочеш?

Максик знову побіг на другий край трубки і від хвилювання майже всунув туди голову.

— Не вмикайте, будь ласка, сирени і синьої блимавки. Отто ще в аптеці, він одразу пронюхає небезпеку! А головна, найголовніша справа, пане комісаре, ні, пане місіонере, ой-ой, я зовсім заплутався. Нічого не кажіть Йокусові! Ще нічого, нічого! Прошу, прошу і тричі прошу! Він так завжди хвилюється! Чи добре йому ведеться? І Розі Марципан теж? І...

Якоб притис телефонну трубку до вуха і махнув рукою.

— Тихо, як у лісі. Мабуть, хвацький комісар саме стрибає з четвертого поверху просто в автомашину. З двадцятьма револьверами в кишенях.

— Поволі їдеш — швидше доїдеш,— сказав Максик.— Віднеси мене, будь ласка, до вікна!

Якоб поклав трубку.

— Це для мене — велика шана, пане фон Піхельштайнер.

Вони сиділи перед розчиненим вікном і нетерпляче ждали дальших подій. Хто перший з'явиться? Комісар кримінальної поліції Штайнбайс із своїми людьми? Чи голомозий Отто з валер'янкою?

Якоб знову цілився вишневими кісточками в зеленого м'яча, та ніяк не втрапляв.

— Плювати в ціль взагалі дуже важко,— визначив він.— Майже так важко, як жити.

— Чого це тобі важко жити? — спитав Максик.

— Любий друже! — зітхнув Якоб.— Хіба не важко? Батько поїхав. Мати поїхала. Син харчується ягодами. Хіба це не сумно?

— А коли вони тебе покинули? — злякався Максик.

— Сьогодні вранці.

— Назавжди?

— Не зовсім. Завтра ввечері вони повернуться. І обидва засміялися.

— До тітки Анни прилітав лелека,— повідомив Якоб.— Я ніяк не міг відмовити моїх батьків. А вони неодмінно схотіли подивитися на лелеку й на ляльку.

— І вони залишили тебе тільки з цим кулечком вишень?

— Та ні! — трохи образився Якоб.— Я був багатий, як три повнісінькі скарбнички. Мав харчуватися в кав'ярні. Сьогодні вдень, і сьогодні ввечері, і завтра вдень. Та...

— Що та?

— Коли я йшов до школи, на вулиці стояв Фріц Грі-біц і плакав. І тримав на руках свою таксу, яка завжди проводжала його до школи, а потім зустрічала. Таксу переїхав на смерть автомобіль. Вона звалася Пуффі.

— Ой! — вигукнув Максик.

— Тоді ми зібрали гроші. На похорон і на нову Пуффі. А коли зайшли до класу, вчитель одразу глянув на годинника. Старий, ти й не уявляєш, який він був сердитий. А тут іще зарюмсаний Фріц... І мертва такса у швейцара.... І тільки вісімдесят пфенігів до завтрашнього вечора... І весь час вишні... То хіба не важко жити?

Максик співчутливо кивнув головою. Він старанно гриз вишню, міцно тримаючи її обома руками, ніби це була не вишня, а велетенський гарбуз, що одержав золоту медаль на всесвітній виставці.

— Зачекай трохи, Якобе,— сказав Максик,— і ми їстимемо з тобою ананасні тістечка.

— Знову фрукти! — сумно мовив Якоб.

Комісар кримінальної поліції Штайнбайс та інспектор Мюлер-другий швидко йшли вулицею Кікельган.