Пригоди Олівера Твіста - Сторінка 57

Містер Чітлінг, який не зводив зачарованого погляду з його ошатних штанів і черевиків, аж поки вони зникли за дверима, заявив усій компанії, що п'ятнадцять шестипенсовиків — невелика плата за честь побути в товаристві такої людини і що йому на той програш плюнути й розтерти.

— Ну й дивак же ти, Томе! — сказав юний Бейтс, якого дуже звеселила ця заява.

— Ніякий я не дивак, — відповів містер Чітлінг. — А ви що скажете, Фейгіне?

— Ти, дорогесенький, дуже розумний хлопчина, — мовив Фейгін, поплескавши його по плечу і підморгнувши іншим учням.

— А містер Крекіт справді важлива особа? Правда, Фейгіне? — запитав Том.

— Та певно ж, дорогесенький.

— І знайомство з ним — велика честь, чи не так? — провадив Том.

— Справедливі слова, дорогесенький. А на хлопців ти не зважай: їх просто завидки беруть, що з ними він не водиться.

— Ага! Он воно що! — переможно вигукнув Том. — Хоч він і обібрав мене як липку, але ж я, коли схочу, можу знову набити свої кишені. Правильно я кажу, Фейгіне?

— Авжеж, можеш. І що скоріше ти вирушиш на лови, то краще для тебе. Тож не гай часу — іди повертай свій програш. Пройдо! Чарлі! Час і вам до діла взятися. Вже скоро десята, а ви все байдикуєте. Ану, гайда на роботу!

Послухавшися старого, хлопці кивнули на прощання Ненсі, взяли капелюхи і подалися за двері. Дорогою Пройда і його життєрадісний приятель без угаву вправлялись у дотепах на адресу містера Чітлінга, в поведінці якого, правду сказати, не було нічого незвичайного або особливого — адже в столиці трапляється немало промітних молодих франтів, що платять і куди дорожче, ніж містер Чітлінг, аби тільки їх побачили в добірному товаристві, чимало є і вишуканих джентльменів (з яких і складається те добірне товариство), котрі здобувають собі репутацію майже в той самий спосіб, що й спритник Тобі Крекіт.

— Тепер, Ненсі, я дам тобі гроші, — сказав Фейгін, коли хлопці пішли. — Оце, голубонько, ключик від маленької шафи, де я тримаю різне шмаття, що його зносять хлопчаки. Грошей я, голубонько, ніколи не замикаю, бо нема чого замикати — ха! ха! ха! — таки нема чого. Неприбуткове моє ремесло, Ненсі, та й подяки ні від кого не діждешся; одначе люблю я бачити навколо себе молодь, тому й терплю, все терплю. Ану цить! — прошепотів він, квапливо сховавши ключа на грудях. — Хтось іде… Чуєш?

Дівчина сиділа за столом, згорнувши руки, байдужа до того, хто там за дверима і чи прийшов він, чи йде геть. Та тільки-но вона почула чоловічий голос, як миттю зірвала з себе капелюшка й шаль і засунула їх під стіл. Коли старий обернувся до неї, Ненсі пожалілась на задуху в кімнаті, її знеможений тон ніяк не в'язався з поспіхом і гарячковістю попередніх рухів, але Фейгін цього не помітив, бо стояв тоді до неї спиною.

— Ба! — буркнув він, нібито досадуючи, що йому перешкодили. — Це той, на кого я вже давно чекаю. Ось він уже спускається сходами. Про гроші, голубонько, анічичирк, поки він тут. Він не надовго — хвилин на десять.

Приклавши до губів кощавого вказівного пальця, єврей узяв свічку і, коли кроки наблизились, рушив назустріч гостеві. У дверях вони зіткнулися, і гість так швидко увійшов до кімнати, що помітив дівчину, тільки опинившись поруч неї.

Це був Монкс.

— Всього-на-всього одна з моїх вихованок, — заспокоїв його Фейгін, бо, побачивши незнайому людину, Монкс відскочив назад. — Сиди, Ненсі.

Дівчина присунулася ближче до столу, безтурботно, майже пустотливо глянула на Монкса й одвернулась; та коли він перевів очі на Фейгіна, вона метнула на гостя інший погляд — пильний, допитливий, зацікавлений. Якби хто сторонній помітив цю переміну, то навряд чи повірив би, що одна й та сама людина може дивитись так по-різному.

— Новини є? — спитав Фейгін.

— Дуже важливі.

— І… і… добрі? — нерішуче мовив Фейгін, ніби боячись роздратувати співрозмовника надмірним оптимізмом.

— Та начебто непогані, — відповів Монкс, усміхнувшись. — Цього разу я не марнував часу. Мені треба побалакати з вами.

Дівчина ще ближче присунулася до столу, явно не маючи бажання піти з кімнати, хоча й запримітила, що Монкс кивнув на неї. Побоючись, щоб дівчина часом не прохопилася про гроші, якщо він спробує випровадити її, Фей-гін показав пальцем на стелю й повів Монкса нагору.

— Тільки, будь ласка, не в той клятий закуток, де ми тоді були, — долинув до Ненсі голос Монкса, коли чоловіки підіймалися сходами. Фейгін засміявся, щось сказав — вона не дочула, що саме, — і, судячи із скрипу мостин, повів свого компаньйона до кімнати на горішньому поверсі.

Їхня хода ще відлунювала в порожньому будинку, коли дівчина роззулась і, напнувши на голову свою накидку й загорнувши в ній руки, стала під дверима, а тоді затамувала подих і почала прислухатися. Тільки-но все затихло, вона вислизнула з кімнати, навдивовижу обережно й нечутно піднялася сходами і зникла в темряві.

З чверть години, а може, й більше, в кімнаті нікого не було, потім дівчина так само безгучно, наче привид, повернулася на своє місце, а невдовзі на сходах почулась і хода чоловіків. Монкс одразу ж подався на вулицю, а єврей знову поплентав нагору по гроші. Коли він повернувся, дівчина вже надягала шаль і капелюшка, лагодячись у дорогу.

— Що з тобою, Ненсі? Ти така бліда! — вигукнув єврей і аж позадкував з подиву, поставивши на стіл свічку.

— Бліда? — перепитала дівчина, прикриваючи руками очі від світла, так наче хотіла краще бачити Фейгіна.

— Як крейда. Що це ти з собою вдіяла?

— Нічого, — недбало відповіла дівчина. — Хіба що просиділа в цій задусі хтозна-скільки часу, ото і все. Ну, відпусти вже мене, зроби ласку.

Зітхаючи над кожною монетою, перед тим як покласти її Ненсі в долоню, Фейгін відлічив обіцяну суму. І без дальших розмов, лише побажавши одне одному на добраніч, вони розійшлися.

Опинившись на вулиці, дівчина присіла на східцях чийогось ґанку; якусь хвилю вона, очевидно, була така збентежена, що не могла й кроку ступити далі. Та раптом звелася на ноги і пішла, але зовсім не в той бік, де на неї чекав Сайкс. Вона дедалі наддавала ходи і врешті пустилася бігцем. Потім, геть знеможена, спинилася, щоб передихнути; та нараз похопившись і зрозумівши, що їй несила здійснити свій намір, у розпачі заламала руки й гірко заплакала.

Може, від плачу їй полегшало, а може, вона збагнула всю безнадійність становища, — тільки Ненсі повернулась і чимдуж помчала назад, — почасти, щоб надолужити згаяний час, а почасти, щоб не відставати від шаленого плину своїх думок. Незабаром вона дісталася до будинку, де залишила грабіжника.

Якщо, ставши перед містером Сайксом, Ненсі й виказала чимось своє хвилювання, він того не помітив, бо, запитавши про гроші і переконавшись, що дівчина їх принесла, Сайкс щось задоволено промимрив, знову поклав голову на подушку і поринув у сон, перерваний появою Ненсі.

На її щастя, прибравши до рук ті гроші, Сайкс мав досить діла на весь наступний день — він без упину їв і пив; і все те так благотворно подіяло на грабіжника й пом'якшило його крутий норов, що в нього не було ні часу, ні бажання присікуватися до її поведінки або вигляду. А Ненсі ходила збуджена й байдужа до всього навкруги, як людина, що наважилась — після тривалої душевної боротьби — на відчайдушний і небезпечний крок. Звичайно, якби тут був Фейгін, це б не сховалося від його рисячих очей, і він би, цілком можливо, відразу вдарив на сполох. Але містер Сайкс не відзначався особливою спостережливістю, його не тривожили передчуття, тонші за ті, що їх можна легко заглушити брутальним поводженням з усіма і кожним, а до того ж, як уже зазначалося, він перебував у доброму гуморі, тим-то і не помітив нічого незвичайного в поведінці Ненсі, та й взагалі так мало звертав на неї уваги, що навряд чи запідозрив би щось недобре, навіть коли б вона й зовсім не приховувала свого збудження.

На кінець дня Ненсі почала ще дужче нервуватись, а коли споночіло і вона сиділа біля грабіжника, чекаючи, поки він уп'ється й засне, її обличчя було таке бліде, а очі так палали, що навіть Сайкс нарешті помітив це і неабияк здивувався.

Знеможений лихоманкою, містер Сайкс лежав у ліжку і сьорбав джин, розведений гарячою водою, щоб не так обпікало горлянку; коли він уже втретє або вчетверте простяг до Ненсі порожню склянку, його раптом вразив її вигляд.

— Еге-ге! — вигукнув Сайкс, зводячись на лікті й зазираючи дівчині просто у вічі. — Хай мене грім поб'є! Та ти наче щойно з домовини встала! Що це з тобою?

— Зі мною? — перепитала дівчина. — Нічого. А ти чого так витріщився на мене?

— Знов якісь дурощі? — не вгавав Сайкс, щосили шарпонувши її за руку. — Ану признавайся! Ти щось замислила? Що в тебе на думці?

— Багато чого, Білле, — відповіла дівчина і, здригнувшись, провела долонею по очах. — Та, боже ж ти мій, чи тобі не однаково?

Удавана веселість останніх слів, здавалося, справила на Сайкса більше враження, ніж несамовитий, затятий погляд дівчини перед тим.

— Ну, ось що я тобі скажу, — мовив Сайкс, — або до тебе вчепилася лихоманка і вже починає тіпати тебе, або тут запахло смаленим. Чи не збираєшся ти часом… Та ні, побий мене грім! На це ти не здатна!

— На що? — запитала дівчина.

— Ні, ні, — пильно вдивляючись в її обличчя, пробурмотів сам до себе Сайкс, — у цілому білому світі не знайдеш надійнішої дівки, а то б я перерізав їй горлянку ще три місяці тому. Її таки починає трусити лихоманка.

Дійшовши цього заспокійливого висновку, Сайкс за одним духом спорожнив склянку і, сердито лаючись, зажадав нової порції цілющого питва. Дівчина хутко підхопилась і, ставши до Білла спиною, знову наповнила склянку, а потім, не випускаючи її з рук, дала йому випити все до дна.

— Тепер іди сядь отут біля мене, — сказав грабіжник, — і хай твоє обличчя буде таке, як завжди, а то я так його розмалюю, що сама себе не впізнаєш, хоч як удивлятимешся.

Ненсі послухалась. Стиснувши її руку в своїй, Сайкс відкинувся на подушку і звернув очі на дівчину. Його обважнілі повіки то заплющувалися, то розплющувались. Сайкс неспокійно перевертався з боку на бік; на дві-три хвилини він поринав у дрімоту, а потім з жахом схоплювався і очманіло озирався довкола; ось він знову спробував підвестись, та нараз, мов прострілений, повалився на ліжко й заснув міцним, непробудним сном.