Пригоди Олівера Твіста - Сторінка 59

Відтоді я не бачила його до минулого вечора..

— А що ж сталось учора?

— Зараз я розповім вам, леді. Вчора увечері він прийшов знову. І знову вони піднялися на горішній поверх, а я, закутавшись так, щоб тінь моя не зрадила мене, підкралася до дверей. Перші Монксові слова, які я почула, були: "Отже, єдині докази походження хлопця лежать на дні річки, а стара відьма, що здобула їх від його матері, гниє в домовині". Вони зареготали й почали балакати про те, як йому пощастило все це облагодить. Далі Монкс заговорив про хлопця і, розпалившись, кричав, що, хоча він і прибрав до рук гроші чортеняти, його б більше влаштував інший кінець, — ото, мовляв, була б утіха, якби йому вдалося поглумитися над чванливим батьківським заповітом і провести хлопця по всіх лондонських тюрмах, а потім спровадити на шибеницю за який-небудь тяжкий злочин; це любісінько міг би зробити Фейгін, попереду ще й на ньому нажившись.

— Що ж це таке?! — вигукнула Роза.

— Чистісінька правда, леді, дарма що кажу це я, — відповіла дівчина. — Далі він казав, — пересипаючи свою річ лайкою, звичною для мого вуха, але незнайомою для вас, — що якби він міг задовольнити свою ненависть і вкоротити хлопцеві віку, не ризикуючи власною головою, то анітрохи не вагався б; але цього зробити не можна, тому він буде насторожі, пильнуватиме за кожним його кроком, і оскільки він знає про його походження і життя, то може легко зробити хлопцеві ще якусь капость. "Одне слово, Фейгіне, — сказав він, — ви хоча й хитрий єврей, а ніколи ще не розставляли тенета, які я сплету для свого братика Олівера".

— То він його брат?! — скрикнула Роза.

— Так він сказав, — відповіла Ненсі, сторожко роззирнувшись навкруги, як робила раз у раз під час розмови, бо їй скрізь ввижався Сайкс. — Слухайте-но далі. Заговоривши про вас і про ту другу пані, він сказав, що господь бог чи диявол постарались як навмисне, щоб Олівер потрапив саме у ваші руки, а потім, регочучи, додав, що в цьому є і певна втіха — ви, мовляв, віддали б тисячі, а то й сотні тисяч фунтів, якби їх мали, аби тільки довідатись, хто цей ваший двоногий песик.

— І ви запевняєте, що він сказав це серйозно? — запитала, сполотнівши, Роза.

— Він говорив з відвертою злістю, — похитавши головою, відповіла дівчина, — він не з тих, хто жартує, коли в ньому закипає ненависть. Я знаю багато людей, що роблять і гірші речі; та мені краще десять разів вислухати їх, ніж один раз цього Монкса. Однак уже пізно, я мушу повернутись додому, щоб не викликати підозри, куди й чого я ходила. Мені треба додому.

— А що ж робити мені? — спитала Роза. — Без вас я не зможу скористатися з того, що ви розповіли. Вам треба додому! Але навіщо вам вертатись до товаришів, яких ви змалювали такими жахливими фарбами? Досить тільки вам повторити свою розповідь одному джентльменові, якого я миттю можу покликати з сусідньої кімнати, як вас негайно — не мице і півгодини — відвезуть у безпечне місце.

— Я хочу повернутися, — сказала дівчина. — Я мушу повернутись, бо… ну, як пояснити це вам, такій невинній пані?.. бо серед людей, про яких я вам оповідала, є один — найодчайдушніший з усіх, — котрого я не можу залишити; ні, не можу, навіть задля того, щоб назавжди змінити своє життя.

— Ви вже раніше заступалися за цього милого хлопчика, — сказала Роза, — ви прийшли тепер сюди, незважаючи на страшну небезпеку, щоб переказати мені підслухану вами розмову, — і з усього видно, що ви кажете правду; ви не позбавлені почуття сорому і здатні на покаяння — все це дозволяє мені повірити, що вас іще можна врятувати. Послухайте, — склавши долоні, палко заговорила вона, і сльози покотились по її щоках, — не залишайтесь глухою до благань іншої жінки, яка першою — так, я певна, першою! — звернулась до вас із словами жалю і співчуття. Послухайте мене і дайте мені врятувати вас для кращої долі.

— Люба, мила пані, — вигукнула дівчина, опускаючись на коліна, — мій добрий ангеле! Ви й справді перша, хто ощасливив мене такими словами, та якби я їх почула багато років тому, вони могли б відвернути мене від гріховного і гіркого життя; але тепер пізно… надто пізно!

— Покаятися й спокутувати свої гріхи, — сказала Роза, — ніколи не пізно.

— Ні, пізно, — я не можу залишити його тепер! — у розпачі вигукнула дівчина. — Не можу стати причиною його смерті.

— Причиною його смерті? — здивувалась Роза.

— Ніщо його не врятувало б! — скрикнула дівчина. — Якби я розповіла іншим те, що розповіла вам, їх усіх схопили б, і йому б не уникнути смерті. Він найзухваліший серед нас і бував дуже жорстоким.

— І заради такої от людини, — вигукнула Роза, — ви ладні відмовитись від будь-якої надії на майбутнє, від певного порятунку вже сьогодні? Це безумство.

— Я не знаю, що це, — відповіла дівчина, — знаю лише, що так воно є і так буває не тільки зі мною, а й з сотнями інших, таких самих пропащих і нещасних, як я. Я мушу вернутися. Може, це кара божа за все зло, яке я вчинила, може, й так; але мене тягне до нього, хоч я наражуся на страждання й кривди; і тягло б, мабуть, і тоді, якби я знала, що кінець кінцем загину від його руки.

— То що ж мені робити? — спитала Роза. — Я не повинна відпускати вас отак.

— Відпустите, пані; я певна, що відпустите, — заперечила дівчина, підводячись із колін. — Ви ж не станете затримувати мене, скориставшися з того, що я повірила у вашу доброту і не зажадала від вас ніяких обіцянок, хоча й могла так зробити.

— Тоді яка ж користь із того, що ви мені розповіли? — запитала Роза. — Цю таємницю треба розкрити, інакше яка вигода буде для Олівера — а ви ж йому так хочете прислужитися — з того, що ви відкрилися мені?

— Серед ваших знайомих напевне знайдеться який-не-будь добрий чоловік, який вислухає все, збереже таємницю і порадить вам, що робити, — сказала дівчина.

— Але де мені вас шукати в разі потреби? — спитала Роза. — Я не хочу знати, де живуть ті страшні люди, скажіть лише, чи не могли б ви проходити або гуляти десь певної години?

— А ви пообіцяєте, що суворо берегтимете мою таємницю і прийдете самі або з тією людиною, на яку звіритесь? — запитала дівчина.

— Даю слово зробити так, як ви просите, — відказала Роза.

— Коли так, то щонеділі, між одинадцятою та дванадцятою годиною, — не вагаючись, промовила дівчина, — не я, як буду жива, гулятиму по Лондонському мосту,

— Постривайте, — зупинила Роза дівчину, яка швидко. рушила до дверей. — Подумайте ще раз про своє власне життя і про можливість змінити його. Ви можете розраховувати на мою допомогу, і не лише тому, що самохіть принесли мені цю звістку, а й тому, що опинились на краю загибелі. Навіщо вам повертатися до тієї банди грабіжників, коли одне слово може врятувати вас? Які чари змушують вас вертатись туди — до ганебного й злиденного життя? О! Невже у вашому серці не знайдеться струни, якої я могла б торкнутись? Невже ніщо не відгукнеться на мої слова, щоб побороти це жахливе засліплення?

— Коли такі молоді, добрі й вродливі дами, як ви, — твердо відказала дівчина, — віддають комусь своє серце, любов може завести їх куди завгодно… Навіть таких, як ви, що мають свій дім, друзів, інших залицяльників, одне слово, усе, чим заповнюється життя. Та коли такі жінки, як я, що не мають надійнішої покрівлі над головою, ніж віко домовини, і ліпшого друга у разі хвороби та й у смертну годину, ніж доглядальниця в лікарні, — коли ми віддаємо свої знівечені серця якомусь чоловікові й дозволяємо йому заповнити собою порожнечу нашого нікчемного життя, — то хто ж може сподіватися, що вилікує нас? Пожалійте нас, пані, — пожалійте за те, що з усіх жіночих почуттів у нас лишилося тільки одне, та й воно не дає спокою й задоволення, а породжує — це просто кара господня! — нові страждання і злочини.

— Тоді, — помовчавши, сказала Роза, — чи не взяли б ви у мене трохи грошей, на які могли б чесно жити, принаймні до нашої наступної зустрічі?

— Жодного пенні! — махнувши рукою, одказала дівчина.

— Не замикайте від мене серця, не відмовляйтесь так уперто від моєї допомоги, — лагідно мовила Роза, підступаючи до неї. — Я щиро хочу зробити для вас якусь послугу.

— Ви зробили б мені найкращу послугу, — відповіла дівчина, заламавши руки, — якби позбавили мене життя отут, на місці. Ніколи ще не почувала я такого жалю, як сьогодні, думаючи про те, хто я така; і було б гарно бодай умерти не в тім пеклі, в якому я живу. Хай благословить вас господь, добра пані, й пошле вам стільки щастя, скільки ганьби я накликала на себе.

З цими словами нещасна заридала й пішла геть, а Роза Мейлі, приголомшена дивним побаченням, схожим скоріше на скороминуще сновидіння, ніж на реальну дійсність, опустилась на крісло, силкуючись дати лад своїм думкам.

Розділ XLI

який містить нові відкриття й показує, що несподіванки, як і біди, ніколи не ходять поодинці

Скрутне становище, в якому опинилась Роза, було для неї справжнім випробуванням. Вона відчувала нестерпне, жагуче бажання розкрити таємницю Оліверового походження і водночас не могла порушити обіцянки — не розголошувати того, що нещасна жінка, з якою вона щойно розмовляла, довірила їй, як юній і чистій дівчині. Слова й поведінка Ненсі зворушили серце Рози Мейлі, і тепер любов до її вихованця злилась з іншим почуттям, таким же щирим і палким, — з бажанням напровадити знедолену людину на путь покаяння й вселити в неї надію.

Вони мали пробути у Лондоні лише три дні, а потім на кілька тижнів поїхати на далекий морський курорт. Була північ — уже минув їхній перший день у столиці. На що їй зважитись? Що можна вдіяти за сорок вісім годин? Або як відкласти подорож, не викликаючи підозри?

Містер Лосберн ще гостював у них і мав залишитися до їхнього від'їзду, але Роза добре знала запальну вдачу цього вельмиповажного джентльмена і могла досить виразно уявити, як він вибухне гнівом проти особи, що викрала Олівера, — тому вона розуміла, що розкрити йому свою таємницю можна тільки тоді, коли її заступництво за Ненсі підтримає якась інша, гідна довіри людина. Ці міркування змушували її бути дуже обережною й обачною і критися від місіс Мейлі, бо та, звичайно, тут-таки кинулась би радитись із шановним доктором. З тих самих причин вона не наважувалась звернутися до когось за юридичною порадою, навіть якби й знала, як це робиться.