Пригоди Олівера Твіста - Сторінка 58

Пальці його розтулилися, піднята рука, мов нежива, впала обіч тіла — він лежав у глибокому забутті.

— Нарешті опій подіяв, — прошепотіла дівчина, підводячись. — Я й так уже, мабуть, запізнилася.

Вона похапцем наділа капелюшка й накинула шаль, раз у раз полохливо озираючись, наче не покладалась на сиотворне і кожної миті чекала, що важка Сайксова рука ляже на її плече; потім вона схилилася над ліжком, поцілувала грабіжника в уста і, безгучно відчинивши й зачинивши за собою двері, вибігла на вулицю.

В одному з темних провулків, що вели до головної вулиці, сторож викрикував пів на десяту.

— Давно вибило половину? — спитала в нього дівчина.

— За чверть години проб'є десять, — відповів сторож, підносячи до її обличчя ліхтар.

— А я ж не доберуся туди раніше, як за годину, — прошепотіла Ненсі й, прослизнувши повз сторожа, помчала далі.

Прямуючи з Спітлфілдзу до лондонського Вест-Енду, вона минала глухі вулиці й завулки, де багато крамниць уже почали зачинятись. Вибило десять, і її хвилювання зросло. Розштовхуючи перехожих, вона мчала вузькими пішоходами і, кидаючись мало не під ноги коням, перебігала багатолюдні вулиці на перехрестях, де чималі юрби стояли, нетерпляче дожидаючи, коли можна буде перейти на другий бік.

— Божевільна, та й годі! — кидали з натовпу, дивлячись їй услід.

Коли Ненсі досягла заможнішої частини міста, де вулиці були порівняно безлюдні, її нестримний біг збуджував ще більшу цікавість у поодиноких перехожих. Декотрі навіть наддавали ходи, наче хотіли дізнатись, куди це вона поспішає; а ті з них, кому щастило випередити її, озиралися, дивуючись, як у неї вистачає сили весь час так хутко бігти. Та один по одному вони відставали, і коли Ненсі зрештою досягла потрібного їй місця, навколо не було ні душі.

То був готель-пансіон в одній з тихих гарних вулиць неподалік від Гайд-парку. Побачивши яскраве світло ліхтаря над дверима, Ненсі пересвідчилась, що прийшла, куди треба, і в цю мить вибило одинадцять. Вона була завагалась, мовби не знаючи, що робити далі, та бій годинника розвіяв її сумніви, і вона зайшла до передпокою. Швейцара біля входу не було. Дівчина нерішуче озирнулась навкруги й попрямувала до сходів.

— Гей, ви там! Кого вам треба? — гукнула до неї чепурно вдягнена молода жінка, виглядаючи з-за дверей.

— Мені треба бачити одну леді, що живе в цьому будинку, — відповіла дівчина.

— Леді? — перепитала служниця, презирливо змірявши очима незнайому. — Як її звуть?

— Міс Мейлі, — сказала Ненсі.

Молода жінка, що вже встигла як слід розгледіти дівчину, замість відповіді кинула на неї погляд, сповнений чеснотливої зневаги, і покликала для переговорів слугу. Ненсі повторила йому своє прохання.

— Як про вас доповісти? — запитав він.

— Моє ім'я їй ні про що не скаже, — відповіла Ненсі.

— А яка у вас до неї справа? — допитувався слуга.

— Я сама їй розповім, — відказала вона. — Мені треба бачити цю леді.

— Ну годі! — вигукнув слуга, підштовхуючи її до надвірних дверей. — Нема чого тут голову морочити! Ану забирайся туди, звідки прийшла.

— Я не піду звідси, хіба що ви силою винесете! — розпалюючись, кричала Ненсі. — Тільки знайте: вам і вдвох зі мною не впоратись. Та невже тут не знайдеться жодної доброї душі, — провадила вона, озираючись навколо, — яка б зглянулася на нещасну дівчину і зробила їй таку невеличку послугу?

Її розпачливий вигук зворушив добросердого кухаря, який разом з іншими слугами спостерігав цю сцену і тепер виступив наперед, щоб втрутитись.

— Зроби їй ласку, Джо. Хіба тобі важко? — сказав він.

— Марна праця, — відповів той. — Чи не думаєш ти, що молода леді стане говорити з отакою-от?

На цей натяк щодо сумнівної репутації Ненсі із цнотливим обуренням озвалися чотири покоївки, в один голос зарепетувавши, що ця тварюка ганьбить усе жіноцтво і що її слід без жалю викинути в риштак.

— Робіть зі мною що хочете, — звернулась Ненсі до слуг, — але спершу вчиніть те, про що я вас благаю: ради господа бога, перекажіть леді моє прохання.

М'якосердий кухар знову заступився за дівчину, і врешті слуга, що перший вийшов до Ненсі, згодився виконати доручення.

— То що ж мені переказати? — спитав він, уже ступивши на сходи.

— Скажіть, що одна молода жінка дуже просить міс

Мейлі вислухати її віч-на-віч, — мовила Ненсі, — і що з першого ж слова цієї жінки леді зможе судити, чи слухати її далі, чи звеліти вигнати як шахрайку.

— Ну й настирлива ж ти, дівчино! — зауважив слуга.

— Перекажіть моє прохання, — твердо сказала Ненсі, — і принесіть відповідь.

Слуга швидко піднявся сходами. А Ненсі, бліда, мало не задихаючись від хвилювання й ледь стримуючи сльози, лишилася стояти, вислуховуючи голосні образи, що й далі щедро линули з уст чеснотливих покоївок, які ще дужче розходилися, коли слуга повернувся й сказав дівчині, щоб ішла нагору.

— Порядність на цьому світі вже нічого не варта, — мовила одна з покоївок.

— Нахабство тепер сильніше за чесноту, — докинула друга.

Третя вдовольнилася лише запитанням: "Де тепер знайдеш справжню шляхетність?" А четверта завершила цей квартет гнівним вигуком "Ганьба!", який ураз підхопили інші непорочні діви.

Не зважаючи на все те — бо мала на серці тяжкий клопіт, — Ненсі, тремтячи від хвилювання, піднялася слідом за слугою до маленької вітальні, освітленої лампою, що звисала зі стелі. А там слуга залишив її і пішов.

Розділ XL

Дивне побачення, що є продовженням подій, про які оповідалось у попередньому розділі

Життя дівчини минало на вулицях, у найогидніших кублах і вертепах Лондона, проте вона ще зберегла якусь порядність, притаманну жіночій вдачі, тож, почувши за дверима, з боку внутрішніх покоїв легку ходу, Ненсі збагнула, які разючі протилежності зітнуться за мить у цій маленькій кімнатці, і жагуче почуття сорому охопило її — вона зіщулилась, наче не мала сили знести присутність тієї, з ким домагалася зустрічі.

Але з цими добрими почуттями боролася гордість — вада, властива однаковою мірою як покидькам суспільства, так і самовпевненим честолюбцям, що посідають високі пости. Виплодок брудних вертепів, жалюгідна прислужниця злодіїв і грабіжників, пособниця наймерзенніших злочинців, що не раз сиділи за ґратами і день у день жили під загрозою шибениці, — навіть ця занепала істота була надто горда, щоб виказати те жіноче почуття, яке здавалось їй слабодухістю, а насправді було єдиним виявом людяності, ще змалку притлумленої в ній згубним способом життя.

Вона звела очі лише настільки, щоб розгледіти перед собою струнку й гарну дівчину; а по тому, опустивши погляд, з удаваною байдужістю хитнула головою й сказала:

— Ну й важко ж, пані, до вас доступитися. Коли б я образилася і пішла геть, як зробив би кожен на моєму місці, ви б потім жалкували — і не даремно.

— Мені дуже шкода, якщо з вами повелися нечемно, — відповіла Роза. — Забудьте про це й розкажіть, що вас привело сюди. Я та, кого ви хотіли бачити.

Лагідний тон відповіді, ніжний голос, ласкаве поводження без тіні зневаги чи невдоволення були повною несподіванкою для Ненсі, і вона зайшлася слізьми.

— О пані, пані! — палко вигукнула вона, заламуючи руки. — Коли б на світі було більше таких, як ви, стало б менше таких, як я… далебі, куди менше!

— Сядьте, — наполегливо мовила Роза. — Якщо ви в скруті або вас спіткало якесь лихо, я радо допоможу вам, чим зможу, — повірте, це так. Сідайте ж.

— Ні, леді, я краще постою, — відповіла крізь сльози дівчина, — і не розмовляйте зі мною так ласкаво, доки не дізнаєтеся, хто я… Час уже пізній. Скажіть… ті двері щільно причинені?

— Так, — відповіла Роза, відступаючи на той випадок, коли доведеться покликати на допомогу. — Але чому ви про це питаєте?

— Бо я маю намір, — сказала дівчина, — віддати своє життя і життя інших у ваші руки. Я та сама особа, що знову затягла Олівера до старого Фейгіна того вечора, коли хлопець вийшов з дому в Пентонвілі.

— Ви?! — скрикнула Роза Мейлі.

— Так, пані, я, — відповіла дівчина. — Я та пропаща жінка, про яку ви чули, — живу між злодіями і, відколи пам'ятаю себе, відколи очам моїм і почуттям відкрилися вулиці Лондона, кращого життя — хай бог боронить! — не знала і не чула лагідніших слів, ніж ті, якими вони обзивали мене. І не соромтеся, пані, не приховуйте свою огиду до мене. Я молодша, ніж можна подумати з першого погляду, але вже встигла до цього звикнути. Найбідніші жінки сахаються від мене на вулицях.

— Який жах! — сказала Роза, несамохіть відступаючи від своєї дивної співрозмовниці.

— На колінах дякуйте богові, люба леді, — скрикнула дівчина, — що у вас змалку були друзі, які піклувалися про вас, і що ви ніколи не жили в голоді й холоді, серед розгулу й пияцтва і… ще дечого гіршого, як ото я жила з колиски. Так, я можу сказати це слово, бо глухі завулки й канави заміняли мені колиску, там мені судилось і вмерти.

— Мені вас жаль! — схвильовано промовила Роза. — Серце крається слухати вас.

— Хай благословить вас господь за вашу доброту! — озвалася дівчина. — Якби ви знали, як я часом караюся, ви б і справді пожаліли мене. Я втекла крадькома; мене вб'ють, коли дізнаються, що я була тут і переказала розмову, яку почула. Чи знаєте ви чоловіка на ім'я Монкс?

— Ні, — сказала Роза.

— А він вас знає, — мовила дівчина, — і знає, що ви живете тут. Я й знайшла вас тому, що підслухала, як він називав вашу адресу.

— Я ніколи навіть не чула цього імені, — сказала Роза.

— Виходить, нам він назвався не справжнім ім'ям, а вигаданим, — зауважила дівчина. — Я так і думала. Нещодавно — незабаром після тієї ночі, коли Олівера просунули через вікно у ваш будинок, намагаючись пограбувати вас, — я, запідозривши цього чоловіка, підслухала його розмову з Фейгіном у темній кімнаті, і з тієї розмови дізналася, що Монкс, ну, той чоловік, про якого я вас питала…

— Розумію, розумію, — перебила її Роза.

— … що Монкс, — провадила дівчина, — випадково побачив Олівера з нашими двома хлопцями того дня, як ми вперше втратили його, і відразу впізнав у ньому саме ту дитину, яку розшукував, хоч я й не збагну навіщо. Вони домовилися з Фейгіном, що той одержить якісь гроші, якщо поверне до себе Олівера; а ще більше йому перепаде, якщо він зробить з хлопця злодія, а саме цього Монкс домагається для якоїсь своєї мети.

— Для якої? — спитала Роза.

— Я й сама хотіла довідатись, та він помітив мою тінь на стіні, коли я підслуховувала, — сказала дівчина, — і не кожен на моєму місці зміг би вислизнути звідти непоміченим, а от мені вдалося.