Путівник по Галактиці для космотуристів - Сторінка 22

Мабуть, Юден говорив мені ще багато чого іншого, але все це поки що під замком.

— Ти гадаєш, що після розмови з Юденом ти зробив собі цю операцію?

— Можливо. Він завжди умів переконувати людей.

— Зафоде, друже, ти повинен берегти себе. Зафод знизав плечима.

— Невже ти не маєш ніякого уявлення, звідки взялася ця халепа? Зафод замислився. Думав він довго, й здається, у нього виникли деякі сумніви.

— Ні,— зрештою сказав він. — Очевидно, я пильно бережу всі свої секрети від самого себе. Проте таку мою обережність можна зрозуміти,— додав він, ще трохи подумавши. — На таку непевну людину, як я, я аж ніяк не можу покластися.

Цієї миті навкруг них розтанула остання планета з тих, що рекламувалися в каталозі. Вони знову опинились у реальному світі: сиділи на оксамитовій канапі в шикарній вітальні з рекламними стендами і конкурсними дипломами на стінах.

— Миші чекають на вас,— сказав високий магратеєць і зник.

Розділ 30

— Оце й усе,— мовив Слартібартфаст, пробуючи навести хоч якийсь порядок у своєму захаращеному кабінеті. Він узяв верхню папку з великого стосу, подумав, куди б її покласти, але не знайшов вільного місця. Поклав її назад, порушив і без того нестійку рівновагу, й папери лавиною посипалися на підлогу. — Потім Великий Мислитель спроектував Землю, ми збудували її й заселили

— А вогони зруйнували її за п'ять хвилин до закінчення програми,-додав з гіркотою Артур.

— Так,-погодився старий. Він обвів кімнату безнадійним поглядом.— Десять мільйонів років роботи коту під хвіст. Десять мільйонів років, землянине... Чи можете ви собі уявити цей неосяжний проміжок часу? За цей час із нікчемного черв'яка п'ять разів могла вирости й розвинутися будь-яка галактична цивілізація. Тепер її більше не існує. Він помовчав і додав:

— Ось якого лиха може заподіяти бюрократія. — Я багато що зрозумів,-заговорив Артур.-Наприклад, я збагнув природу того дивного почуття, що переслідувало мене все життя. Мені здавалося, що в світі тривають незворотні, руйнівні процеси, які керуються іззовні, хоча достеменно ніхто нічого не знає.

— Ні,— зітхнув старий,— це звичайнісінька паранойя. У Всесвіті на неї хворі абсолютно всі.

— Усі? — вигукнув Артур. — Але ж в усіх не можуть ні з того ні з сього виникнути однакові почуття. Можливо, Всесвітом справді хтось керує?

— Можливо. Але яке це має значення? — сказав Слартібартфаст. — Може, те, що я зараз скажу, старечий маразм, але я завжди дотримувався думки, що, коли шанси дізнатися правду дуже малі, єдине, що лишається,-це погамувати цікавість і зайнятися своїми справами. Із цим девізом я не розлучався все життя. Я став дизайнером і навіть отримав за узбережжя Норвегії почесну грамоту.

Він понишпорив серед паперів і витяг велику голограму зі своїм ім'ям і краєвидом узбережжя Норвегії.

— Ну то й що, скажете ви? — поставив він риторичне запитання. — Немає чим хвалитись. Усе життя займатися фіордами — яка нудота. Одного дня вони увійшли в моду, ось тоді мене й нагородили.

Він покрутив голограму в руках і, знизавши плечима, відкинув убік. Але кинув він її не будь-як, а обережно, так щоб вона не розбилася.

— У новому варіанті Землі мені доручили Африку. Зрозуміло, я покраяв її узбережжя фіордами. А як же інакше? Вони мені подобаються. Хай пробачать мені мої старомодні смаки, але я вважаю, що фіорди надають континентові мальовничого бароккового обрису. А мені кажуть, що я вижив з розуму, що фіордам не місце в екваторіальній зоні. Не місце! — він засміявся. — Звідки їм знати, де місце фіордам? Сперечатись не варто, науці тепер багато що під силу, але я б із радістю відмовився від знання на користь щастя.

— Хіба ви не щасливі?

— Звичайно, ні.

— Прикро,— зітхнув Артур,— я думав, що хоч у вас не існує ніяких проблем. На пульті спалахнула біла лампочка.

— Ходімте,— сказав Слартібартфаст,— вам слід зустрітися з мишами. Ваша поява на Магратеї викликала небувале зацікавлення, її вважають третьою за неймовірністю подією в історії Всесвіту.

— А які перші дві?

— О, швидше за все ті дві можна пояснити випадковим збігом,— відмахнувся Слартібартфаст. Він одчинив двері й пропустив Артура.

Артур востаннє оглянув кабінет, тоді — себе. Він все ще був у тому заляпаному брудному костюмі, що в ньому в четвер уранці валявся в калюжі.

— Усе моє життя,— промимрив він собі під ніс,— суцільне непорозуміння.

— Даруйте? — перепитав старий.

— Ні, нічого,— мовив Артур,— я пожартував.

Розділ 31

Усі знають, що слова, кинуті на вітер, інколи призводять до катастрофічних наслідків, однак масштаби катастрофи все ще непередбачені.

Так трапилось і того разу, коли Артур вимовив сакраментальну фразу "Усе моє життя-суцільне непорозуміння". У матерії простору-часу утворилась крихітна чорна дірочка, через яку слова прослизнули в часі назад — у минуле, в просторі — у віддалену Галактику. Там саме два народи, незвичного вигляду, але досить агресивно настроєні, стояли на порозі кривавої космічної війни.

їхні лідери зібралися на вирішальну зустріч.

У кімнаті переговорів панувала напружена тиша.

За столом сиділи і пасли один одного очима головнокомандуючий ВЛ'Хург — він красувався в своїх формених чорних інкрустованих діамантами шортах і Г''Гугвунтт у хмаринці запашного зеленого диму — ватажок армади до зубів озброєних військових кораблів. Обидва флоти були готові будь-якої миті кинутися в бій. ВЛ'Хург вимагав від цієї ницої тварюки Г'Г'угвунтта забрати назад слова, нечемно сказані на адресу його покійної матері.

Г'Гугвунтт ховався за завісою густих випаровувань.

У цю мить фраза "Усе життя — суцільне непорозуміння" досягла столу переговорів.

Зовсім випадково на мові ВЛ'Хурга вона означала одну страшну ланку, тож ворогуючим сторонам не лишалось нічого іншого, як розв'язати жахливу бійню, що затяглася б на багато століть.

Через кілька тисяч років, коли населення їхньої Галактики помітно зменшилось, воюючі сторони визнали прикру помилку, якої припустилися. Вони владнали непорозуміння, об'єднали свої флотилії й оголосили немилосердну війну нашій Галактиці. На той час стало абсолютно точно відомо, що саме вона є джерелом бузувірської фрази.

І ще кілька тисяч років могутні кораблі продирались крізь космічні хащі, аж поки досягли першої планети ворожої Галактики. Це була Земля. Із виттям кинулись вони на планету. Але — чи то внаслідок грубого прорахунку в масштабах, чи то в результаті іншого прорахунку — весь озброєний до зубів флот з'їло якесь цуценя.

Вчені, які досліджують причинно-наслідкові зв'язки в історії Всесвіту, схильні твердити, що такі прорахунки неминучі й що ми не в змозі цьому завадити.

"Це— життя",— пояснюють вони.

Короткочасний політ коридорами на аерокарі — і Слартібартфаст з Артуром підлетіли до дверей. Вони вийшли з аерокара й опинились у вітальні з стендами й дипломами на стінах. Відразу ж на протилежному кінці вітальні спалахнуло яскраве світло й там відчинилися ще одні двері. Вони зайшли.

— Артуре, ти живий? — вигукнув чийсь голос.

— Хіба? — спантеличено озвався Артур. — То це ж чудово. Світло в кімнаті було тьмяне, і тільки через хвилину він зміг розгледіти Форда, Тріліан і Зафода. Вони сиділи за великим столом, заставленим розписними тарілками з дивовижними наїдками та екзотичними плодами і наминали за обидві щоки.

— Що з вами трапилося? — запитав Артур.

— Дрібниці,-промурмотів Зафод, обгризаючи підсмажену ніжку,-спочатку нас приспали, потім — прочистили клепки, а тепер хочуть ублаготворити нас частуванням. — Ось,— він видобув кавалок з каструлі м'яса, що ширив відразливий запах,— відбивна з носорога з Веги. Справжня смакота для любителів пангалактичної кулінарії.

— Але де господарі? — запитав Артур. — Я не бачу...

— Сідай до столу, землянине,— пропищав тоненький голосок. Артур озирнувся і раптом побачив.

— О Боже! — вигукнув він. — На столі миші!

Настала незручна мовчанка. Усі дивилися на Артура. Він же не міг відвести очей від двох келехів, у яких сиділо по білій мишці. Зрештою Артур відчув, що всі мовчать, й озирнув присутніх.

— Ой! — сказав він, зрозумівши, що повівся неввічливо. — Вибачте. Я... я не знав, що...

— Познайомся, Артуре,-прийшла на допомогу Тріліан,-це-Бенджі.

— Хелло,-сказала одна з мишей. Вона торкнулась вусиками сенсорного пристрою всередині келеху й він під'їхав до краю столу.

— А це — Френкі.

— Дуже приємно,— пропискотіла друга миша і теж підсунулась ближче.

— Невже, це ті ж... —Артур запитально поглянув на Тріліан.

— Так,— допомогла вона йому. — Це ті самі миші, яких я привезла із Землі. Тріліан поглянула на Артура, і йому здалося, що вона злегка знизала плечима.

— Передайте йому тацю з арктуріанським мегавіслюком. Слартібартфаст кахикнув.

— Перепрошую,— почав він.

— Дякуємо вам, Слартібартфасте,— пискнув Бенджі,— ви вільні.

— Що? Ох,... так, звичайно,-він розгубився, не сподіваючись, що його так зразу відшиють. — Іду до своїх улюблених фіордів.

— Здається, у цьому не буде потреби,— пропискотів Френкі. — Ми, очевидно, відмовимося від Землі NE' 2;— він подивився червоними очима на Артура. — Тепер ми знайшли аборигена, який перебував на планеті до останньої хвилини.

— Що? — загорлав Слартібартфаст. — Невже ви так вважаєте! Моя майстерня захаращена тисячами льодовиків, які я хочу помістити в Африку.

— Чудово! — сказав Френкі. — Тоді перш, ніж ви їх демонтуєте, покатайтеся на лижах.

— На лижах! — розпачливо вигукнув старий. — Але ж це — шедевр! Ламані лінії скель, крижані шпилі, бездонні ущелини! їздити по витворах мистецтва — блюзнірство.

— Дякуємо, Слартібартфасте,— повторив сухо Бенджі,— можете йти.

— Так, сер,— старий вклонився. — Дякую вам, сер. Прощавайте, землянине,-він махнув рукою .Артурові,-сподіваюсь, що ваше життя невдовзі владнається.

Кивнувши іншим, він вийшов похнюплений. Артур журливо подивився вслід. Усе трапилося так швидко, що він навіть не встиг подякувати старому за прийом.

— А тепер,— сказав Бенджі,— за роботу! Форд і Зафод цокнулися склянками.

— За роботу! — підхопили вони.

— Не зрозумів,— сказав Бенджі.

— Пардон, я думав, що ви пропонуєте тост,— Форд обвів поглядом товаришів.

Миші нетерпляче забігали в своїх келехах. Зрештою вони заспокоїлись, і Бенджі звернувся до Артура з такими словами:

— Землянине, я змалюю тобі ситуацію двома словами.