Путівник по Галактиці для космотуристів - Сторінка 23

Як тобі відомо, останніх десять мільйонів років ми здійснювали безпосереднє керівництво твоєю планетою. І все це для того, щоб сформулювати це кляте Вічне Питання.

— Навіщо? — запитав Артур.

— Ми вже про це думали,— пояснив Френкі. — Але одержана відповідь не стикується з таким запитанням. НАВІЩО? — СОРОК ДВА... Відповідь не підходить.

— Ні, ви мене не зрозуміли,— пояснив Артур,— я запитав, навіщо вам усе це?

— Он ви про що,— сказав Френкі. — Гадаю, спонукала нас звичка бути чесними з собою. Справа в тім, що ми по зав'язку ситі чеканням, і нам зовсім не всміхається все починати спочатку через цих вогонів, що вийшли на стежку війни. Від одного їхнього імені в мене зводить щелепи! Нам з Бенджі ще пощастило: ми встигли завершити свій шмат роботи і вчасно вилетіли з Землі на короткі канікули. Ваші друзі люб'язно допомогли нам дістатися до Магратеї.

— Магратея — вхід до нашого виміру,— пояснив Бенджі.

— Коли ми зв'язались зі своїми,— провадив його колега,— нам запропонували дуже вигідний контракт по організації п'ятивимірного гала-шоу — мосту між Магратеєю й нашою Галактикою. Ми не можемо пропустити такої нагоди.

— Я б теж не упустив,— сказав Зафод. — А ти, Форде?

— Ще б пак,— відповів Форд. — Я б учепився в неї зубами. Артур подивився на них, міркуючи, до чого це вони ведуть.

— Але для шоу нам потрібен КІНЦЕВИЙ ПРОДУКТ,— сказав Френкі. — Сформульоване Вічне Питання. Зафод підсунувся до Артура.

— Уяви собі, що вони сидять у студії, в затишній обстановці і кажуть, що їм відома Відповідь на Питання про Суть Життя, Існування Всесвіту й про Усе Інше. Це — чудово! Але якщо вони зрештою признаються, що Відповідь — "сорок два", шоу одразу ж скінчиться. Ніякого продовження.

— Нам треба, щоб усе хоча б ВИГЛЯДАЛО досить переконливо,— додав Бенджі.

— Знаєте що? — вигукнув Артур. — Якщо Вічне Питання повинне лише виглядати переконливо, то знаєте, як це зветься? Мишачим шарудінням. Миші наїжачились.

— Припустимо. Нехай чистота експерименту — ідеалізм, нехай пошуки істини в усіх її виявах — дурниця. Але варто копнути глибше й підступитися до істини на відстань витягнутої руки,.як тобі починає здаватися, ще? так звані закони природи — не що інше, як блеф,-а весь Всесвіт, швидше за все, керується купкою якихось маніяків. Тому, коли справа доходить до вибору між організацією ще одного десятимільионнорічного дослідження з бозна-якими величезними витратами і дрібною підтасовкою тих самих фактів, я обираю останнє,— сказав Френкі.

— Але ж..,— почав був спантеличено Артур.

— Слухай-но, землянине, невже так важко зрозуміти,— перебив його Зафод. — Ти кінцевий продукт операційної матриці Землі. Адже ти був на ній до самого кінця...

— Е-е...

— Таким чином, твій мозок — органічна частина передостанньої конфігурації комп'ютерної програми,— пояснив Форд у якнайдоступнішій для Артура формі.

— Правда ж?

— Ну,— протягнув Артур. Він зовсім не вважав себе органічною частиною чого б то не було. І саме це, як йому здавалося, спричинило всі його життєві неприємності.

— Іншими словами,— сказав Бенджі, під'їжджаючи до Артура в своєму чудернацькому екіпажі,— шанси того, що структура питання закодована в звивинах мозку, досить високі. Ми його купуємо.

— Що, питання? — не зрозумів Артур.

— Так,— хором відповіли Форд з Тріліан.

— За купу грошей,— додав Зафод.

— Ні,— поправив Френкі,— ми купуємо мозок.

— Що?

— Невже ви ним так дорожите?— щиро здивувався Бенджі.

— Ми домовлялись, що ви досліджуєте мозок за допомогою приладів,— обурився Форд.

— Звичайно,— погодився Френкі,— але для цього його доведеться вийняти й приготувати.

— Препарувати,— поправив Бенджі.

— Нарізати дрібними шматочками.

— Ну, це вже ні, даруйте! — Артур рішуче звівся з крісла.

— Якщо ви так наполягаєте,— умовляв Бенджі,— ми його замінимо.

— На електронний,— підхопив Френкі. — Найпростішої моделі цілком вистачатиме.

— Найпростішої! — жахнувся Артур.

— Авжеж! — Зафод зловісно посміхнувся. — Досить записати на плівку "Що?", "Я не знаю", "Де мій чай?" — і ніхто не помітить заміни.

— Іще чого? — запротестував, задкуючи, Артур.

— Ти не згоден? — запитав Зафод і одразу ж скрикнув від болю, бо Тріліан штовхнула його під столом ногою.

— Я помічу,— сказав Артур.

— Не помітиш,— запевнив Френкі. — Ти будеш так запрограмований, що не помітиш.

Форд рушив до дверей.

— Добре, хлопці,— сказав він. — Будемо вважати, що ми не домовились.

— А ми вважаємо, що краще було б домовитись,— пропискотіли миші. їхня доброзичливість миттєво зникла, їхні келехи задзижчали, здійнялися

в повітря й полетіли до Артура. Він, паралізований жахом, забився в найдальший

куток і тремтів там, мов осиковий листок.

Тріліан ухопила його за руку, намагаючись підштовхнути до дверей. Ноги не слухались Артура, він був мов загіпнотизований дзижчанням винних келехів і не міг зрушити з місця. Його наче схопив правець. Форд і Зафод дружно ламали двері.

Тріліан закричала. Артур лиш безмовно відкривав рот. Під наступним ударом двері піддалися. З другого боку за ними чатували якісь мерзенного вигляду особи. Швидше за все, були магратейці. Але їхня зловісна зовнішність блякла в порівнянні з медичними інструментами, які вони принесли з собою. Почалося стовпотворіння.

Ось яка виникла ситуація. Артурові збирались розпиляти череп. Тріліан ніяк не могла захистити його. А Форд і Зафод без особливого успіху стримували наступ головорізів, дужчих і куди більше озброєних, ніж вони.

На їхнє щастя цієї миті загучали всі сигнали тривоги планети.

Розділ 32

-УВАГА! УВАГА! — розкотилось по планеті. — ТРИВОГА! ВОРОЖИЙ

КОРАБЕЛЬ У СЕКТОРІ ЗА. ЗБРОЙНИЙ НАПАД. СЛУЖБА ОХОРОНИ ПОРЯДКУ...

Миші роздратовано ворушили вусами біля розбитих келехів.

— Прокляття,— біснувався Френкі,— стільки переживань через якихось два фунти поганючого мозку! — Він сердито поводив очима-намистинами й настовбурчував своє хутро.

— Єдине, що нам тепер лишається,— сказав Бенджі, сівши на задні лапки й замислено погладжуючи свої вуса,— це спробувати самим вигадати Вічне Питання,

— Важкувато буде,— Френкі замислився. — Як тобі "ЩО ТАКЕ ЖОВТЕ Й НЕБЕЗПЕЧНЕ?"

Бенджі пошкріб потилицю.

— Не піде. Для Вічного Питання слабувато. Вони помовчали.

— Придумав! — вигукнув Френкі. — "СКІЛЬКИ БУДЕ, ЯКЩО СІМ ПОМНОЖИТИ НА ШІСТЬ?"

— Та ні,— замахав Бенджі лапками,— надто конкретно. Пекучого інтересу не викличе.

Вони знову замовкли.

— Слухай-но,-сказав Френкі. — СКІЛЬКИ ДОРІГ ПРОЙТИ ПОВИНЕН КОЖЕН?'

— Чудово! — вигукнув Бенджі. — Звучить багатообіцяюче. — Він кілька разів повторив фразу подумки. — Атож, годиться! Звучить багатозначно і водночас нічого не означає. СКІЛЬКИ ДОРІГ ПРОЙТИ ПОВИНЕН КОЖЕН? СОРОК ДВІ. — Пречудове, це те, що нам треба. Френкі, друже, ми врятовані!

Миші взялися за лапи й закружляли в танку.

Вони кружляли поміж тіл головорізів, що лежали з розтрощеними головами.

За півмилі звідси чотири постаті швидко прямували коридором. Вони зазирали в усі кімнати у пошуках виходу. Нарешті дісталися машинної зали і спинились, озираючись на всі боки.

— Зафоде, куди далі? — запитав Форд.

— Я б пішов туди,— Зафод рвонувся у прохід між комп'ютерним блоком і стіною. Друзі рушили за ним, та раптом Зафода відкинуло назад. Спрацювала електронна система захисту. Лазерний промінь випалив химерний візерунок на протилежній стіні.

— Зафоде Бібльброксе, ані з місця! — гримнув голос, підсилений мегафоном. — Здавайся, ти оточений!

— Лягаві,— прошипів Зафод, звиваючись від болю. — Давай, Форде, тепер твоя черга відшукати дорогу.

— За мною! — скомандував Форд, і усі четверо пірнули в прохід між двома блоками.

У дальньому кінці проходу стояла людина в скафандрі. У руці вона тримала переконливих розмірів бластер.

— Ти нам потрібен живим, Бібльброксе, — крикнув чоловік.

— Чудово, мене це влаштовує,— відповів Зафод, пірнаючи у вузьку щілину між комп'ютерними блоками. Інші рушили слідом.

— їх двоє,— прошепотіла Тріліан,— ми пропали.

Друзі забилися в нору між блоками й стіною, зачаїлися у чеканні. Напівморок розітнули сліпучі спалахи — обидва поліцейські відкрили вогонь одночасно.

— Егей, здається, вони стріляють в нас,— сказав Артур, скручуючись у три погибелі. — А обіцяли узяти живими.

— Мені теж так здалося,— погодився Форд.

— Егей,-гукнув Зафод, визираючи із схованки,-хіба ми вам більше не потрібні живими? Запала тиша.

— Важко бути поліцейським,— промовив голос.

— Що він сказав? — здивовано прошепотів Форд.

— Він сказав, що бути поліцейським нелегка справа.

— Зрозуміло, що так. Але то вже його клопіт.

— Я теж так вважаю.

— Алло, послухайте,-закричав форд, — у нас задосить власних клопотів. Нічого на нас перекладати ще й ваші. Пауза. Тоді — голос.

— Тепер вислухайте мене,— лунав голос. — Вам пощастило, що ви маєте справу не з бовдурами, а з людьми інтелігентними. Ці кретини давно б вас застрелили. Вони спершу стріляють, а потім думають. Як на мене, то ми б могли заприязнитись, якби мали трохи більше часу. Ми не з тих поліцаїв, що вештаються по всіх усюдах і стріляють людей, щоб потім похвалятися подвигами у портових шинках. Ми влаштовані інакше — спочатку стріляємо, а тоді годинами не можемо знайти собі місця від докорів совісті.

— А я до того ж пишу романи,— гукнув другий поліцейський,— щоправда, досі не вдалося нічого надрукувати. Тож попереджаю: зі мною не жартуйте! Форд вирячив очі.

— Що це за хлопці?

— Не знаю. Краще б вони вже стріляли! — похмуро відповів Зафод.

— Значить, робимо так,— загукав голос. — Ви виходите поодинці з піднятими руками. Тільки без дурниць, або ж ми перетворимо вас на решето.

— А що вам більше до вподоби? — запитав Форд.

Через мілісекунду повітря знову наповнилося озоном від бластерних черг, що влучали в комп'ютерний блок.

Стрілянина тривала кілька секунд. Коли вона нарешті вщухла, луна пострілів котилася ще кілька секунд.

— Живі?! — гукнув один із поліцейських.

— Так,— почулася відповідь.

— Лише не подумайте, що нам це дає велике задоволення,— гукнув другий.

— Ми так не думаємо,— запевнив Форд.

— Слухай-но, Бібльброксе. Уважно.

— Це ще навіщо? — гукнув Зафод.

— А для того,— прокричав поліцейський,— що я тобі зараз одну розумну річ скажу, ти не ображайся. Тож, або ви здаєтесь, і ми вас трохи відлупцюємо.