Різдвяна вечірка - Сторінка 3

Ще збреде кому-небудь до голови притягнути мене за підробку. Втім, можеш послати мені його по пошті.

– Ні, не можу. Курт розірвав його.

– Бодай його! А де клапті?

– Він викинув їх у корзинку для паперів. А ти прийдеш на весілля?

– А де знаходиться ця корзинка і як вона виглядає?

– Біля письмового стола в його кабінеті. Золочена, як і все решта. А сталося це вчора ввечері, після вечері. Так ти прийдеш на весілля?

– Ні. Моє серце обливається кров'ю від скорботи. Серце містера Вульфа також може не витримати... До речі, мені б краще вже злиняти звідси. Не можу ж я стирчати тут, убитий горем.

– Тобі і не доведеться. Курт не знає, що я тобі розповіла, і до того ж ти зовсім не... Він, ось і він сам!

Вона метнулася до стойки бара, куди направився і я, повільно і статечно. Першою увійшла, вірніше – впливла місіс Перрі Портер Джером, пухкенька, як плюшевий ведмедик, закутана в хутра. При появі місіс Джером усі поштиво встали з табуретів – правда, скоріше шанування адресувалося її супутнику. Певна річ, вона, звісно, душечка, але Курт Боттвайль – бос! Зупинившись кроків п'яти від бара, він розкинув руки і проспівав: "Я з Різдвом усіх вітаю! Щастя, радості бажаю!"

Я так досі і не розібрався у Боттвайлі. Тоді, кілька місяців тому, у мене склалося про нього перше враження, як просто про ще одного з їх компанії, але я помилявся. Середнього зросту, повнотілий, але не гладкий, років сорока двох – сорока трьох, волосся зачісане назад над лисіючим тім'ям, – нічого визначного, проте було щось в його зовнішності, що притягувало увагу не тільки жінок, але й чоловіків. Якось Вульф запросив його на вечерю, і вони впродовж всієї трапези жваво обговорювали знахідку згортків з Мертвого моря. Пару разів я зустрічав Боттвайля на бейсбольних матчах. Словом, з остаточною оцінкою доведеться ще зачекати.

Коли я сперся обіруч на стойку бара, де Санта Клаус розливав по келихах "Дом Періньон," Боттвайль, помітивши мене, на мить примружився, а потім усміхнувся.

– Гудвін! Ви тут? Чудово! Едіт, ваш любимий детектив нагодився!

Місіс Перрі Портер Джером, котра вже тяглася до келиха з іскристим напоєм, обернулася і втупилася в мене.

– Хто вас покликав? – різко кинула вона і відвернулася, не даючи мені відповісти. – Черрі, мабуть. Ох, вже ця Черрі! Лео, досить мене штовхати! Авжеж, забери, будь ласка. Тут надто спекотно.

Вона дозволила сину стягти з неї хутряне манто і знову потяглася до келиха. Коли Лео, поклавши норкове манто на диван, повернувся до стойки, кожен з нас вже взяв собі по келиху, і всі погляди спрямувалися на Боттвайля.

Боттвайль обвів усіх очима.

– Бувають часи, – проголосив він, – коли царює любов. Бувають часи...

– Почекайте хвилинку, – перервав його Кірнан. – Ви теж маєте отримати задоволення. Ви ж не любите шампанське.

– Нічого, Ел, ковточок я стерплю.

– Але задоволення не отримаєте, – заперечив Кірнан. – Почекайте.

Він поставив келих на стойку, швидко покрокував до дверей і вийшов. П'ять секунд по тому він повернувся з пляшкою в руці. Коли він повернувся до Санта Клауса і попросив чистий келих, я розгледів етикетку "Перно." Кірнан витяг з шийки пробку, котра на дві третини стирчала назовні – було ясно, що пляшку вже відкупорювали, – наповнив келих до половини і протягнув Боттвайлю зі словами:

– Ось, тепер ми всі насолодимося.

– Дякую, Ел. – Боттвайль взяв з його рук келих з перно. – Мій таємний явний порок. – Він підняв келих. – Отже, я повторюю, що бувають часи, коли царює любов... Санта Клаус, а де ваш келих? А, вам, мабуть, маска заважає... Бувають часи, коли крихітні демони ховаються по своїх норках і, навіть, потворність приймає прекрасне обличчя; коли світло осяває найтемніші кути; коли тепліють найхолодніші серця; коли трублять труби, сповіщаючи про початок епохи щастя і доброзичливості замість епохи тьми, заздрості і злоби. Ось зараз саме такий час. Веселого Різдва усім! Вітаю вас!

Я вже зібрався було цокнутися, але побачивши, що і душечка, і бос підносять келихи до губів, послідував їх прикладу, як і всі решта. Я подумав, що красномовність Боттвайля заслуговує більшого, ніж один ковток, тому залпом спорожнив келих і краєчком ока помітив, що і бос від мене не відстає, явно віддаючи належне своєму перно. І тут заговорила місіс Джером:

– Як це було прекрасно, – проголосила вона. – Просто вражаюче. Я хочу записати цю промову і опублікувати її. Особливо ту частину, де трублять труби... Курт! У чому справа? Курт!

Боттвайль випустив келих і обома руками схопився за горло. Коли я ступив наперед, він раптом різко виставив руки вперед і хрипко крикнув щось, наче, "поздоровляю" – я не прислухався. Усі решта також кинулися до нього, але я, бувши спеціально натренованим на подібні випадки, поспів першим.

Коли я підхопив Боттвайля на руки, він вже хрипів і задихався, а в наступну мить його тіло пронизала настільки сильна судома, що воно ледь не вирвалося з моїх обіймів. Навколо щось вигукували, хоча ніхто не кричав і не верещав, а хтось вчепився в мою руку. Я велів їм розступитися і дати мені більше місця, та в цю мить тіло Боттвайля так різко обм'якло, що я ледь не впав; чи, навіть, упав би, якби Кірнан не встиг схопити Боттвайля за руку і втримати.

– Викличте лікаря, – вигукнув я, і Черрі кинулася до столика, на якому стояв визолочений телефонний апарат. Ми з Кірнаном уклали Боттвайля на килим. Боттвайль був непритомний, часто і дрібно дихав, а навколо рота виступила піна.

– Зробіть що-небудь! Та зробіть же хоч що-небудь! – приказувала місіс Джером.

Втім, нічого зробити було неможливо – я це знав. Ще кілька секунд тому я вловив знайомий запах, тепер, схилившись і принюхавшись, я остаточно переконався у своїй правоті. Треба було підсипати велику дозу, щоб отрута подіяла з такою убивчою силою і швидкістю. Кірнан розв'язав непритомному Боттвайлю вузол краватки і послабив комір. Черрі Квон сказала, що одного лікаря не застала і намагається дозвонитися до другого. Марго, сидячи навпочипки, стягувала з Боттвайля черевики; я міг би сказати їй, що з таким же успіхом він може померти і взутим, але змовчав. Я тримав Боттвайля за зап'ясток, приклавши долоню другої руки до його грудей, і буквально відчував, як виходить з нього життя.

Коли пульсація і серцебиття припинилося, я взяв його за руку, стиснуту в кулак, розігнув середній палець і надавив на ніготь, допоки той не побілів. Коли я відняв свій палець, ніготь лишився білим. Я відщипнув від килиму ворсинку, наказав Кірнану не ворушитися, приклав ворсинку до ніздрів Боттвайля і сам затримав подих на тридцять секунд. Ворсинка не ворухнулася.

Я встав і промовив:

– Його серце більше не б'ється, і він не дихає. Якби лікар поспів впродовж перших трьох хвилин і промив йому шлунок особливими засобами, котрих у нього б, напевне, з собою не виявилося, один шанс із тисячі ще б лишався. Також...

– Може, ви хоть що-небудь зробите? – прокудахтала місіс Джером.

– Ні, йому вже не допомогти. Я не представляю закон, але будучи приватним детективом, міг би...

– Зробіть що-небудь! – знеможено припадала місіс Джером.

З-поза моєї спини долинув голос Кірнана:

– Він мертвий.

Я не став обертатися і питати, яким способом він це визначив. Замість цього я сказав:

– Його напій був отруєний. До приходу поліції ніхто не має ні до чого торкатися, особливо до пляшки з перно, і ніхто не має права виходити з цієї кімнати. Ви повинні... Я завмер, як громом вражений.

– А куди подівся Санта Клаус?

Всі голови обернулися до стойки бара. Бармен зник. Щоб перевірити, чи не зомлів старина Санті, я проштовхався поміж Лео Джеромом і Емілем Хетчем, заглянув за стойку, проте і на підлозі нікого не було.

Я різко розвернувся.

– Хто-небудь бачив, як він виходив?

Очевидців не знайшлося.

– До ліфта не виходив ніхто, – зазначив Хетч. – Я певен. Мабуть, він...

І він спрямувався до дверей.

Я заступив йому дорогу.

– Залишайтеся тут. Я подивлюся сам. Кірнан, викличте поліцію. Спрінг сім три один сто.

Я вийшов у ліві двері, прикрив їх за собою і влетів у кабінет Боттвайля, в котрому мені вже доводилося бувати раніше. Кабінет займав розмірами приблизно чверть студії і виглядав куди скромніше, хоч і далеко не вбого. Я підійшов до дальньої стіни, побачив через скляну панель, що особистого ліфта Боттвайля на місці немає, і натис кнопку виклику. Щось клацнуло, і кабінка із дзижчанням стала підніматися. Коли вона зупинилася, я відкрив дверці і побачив на підлозі Санта Клауса, вірніше, те, що від нього лишилося. Санта Клаус розтанув. На підлозі валялися шуба, шаровари, маска, борода, парик... Я не став перевіряти, чи все на місці, позаяк мусив устигнути зробити ще дещо, а часу вже майже не лишалося.

Причинивши дверці ліфта стільцем, щоб вони не зачинилися, я обійшов покритий тонісінькою золотою фольгою письмовий стіл Боттвайля і схилився над золоченою корзинкою для паперів. Вона була повна приблизно на третину. Я почав було в ній ритися, потім вирішив, що втрачаю час, перевернув її, висипав усю місткість на підлогу, після чого заходився проглядати всі папірці поспіль і почергово жбурляти їх у корзинку. Мені траплялися деякі обривки, але жоден з них не мав найменшого стосунку до мого шлюбного дозволу. Скінчивши з папірцями, я вже вирішив було, що через поспіх дивився не досить уважно і зібрався повторити всю процедуру, коли з боку студії почувся звук, що нагадував стук ліфта, що зупинився. Я швидко повернувся у студію, де застав двох поліцейських, котрі явно намагалися визначити, ким у першу чергу зайнятися – мертвим чи живими.

Глава 3

Три години по тому ми усі сиділи, збиті в одну купу, а мій старий ворог і приятель, сержант Перлі Стеббінс із кримінальної поліції Манхеттена висився над нами, обводячи наші обличчя пильним поглядом – прямий як дошка, огрядний, міцний, з квадратним підборіддям.

Нарешті, він заговорив:

– Містер Кірнан і містер Хетч поїдуть зі мною в контору окружного прокурора для подальшого з'ясування обставин цього злочину. Решта можуть бути поки що вільні, але з одним застереженням: ви повинні знаходитися вдома, по тих адресах, котрі дали нам. Однак, спершу ніж відпустити вас, я хочу ще раз поставити вам запитання про людину, котра була тут під виглядом Санта Клауса.