Різдвяна вечірка - Сторінка 5

Та ти й сам прекрасно знаєш, що несеш дурниці. Не вважаєш же ти мене співучасником убивці.

– А я зовсім не говорив, що вважаю тебе спільником. Навіть, якщо Санта Клаус і був у рукавичках – а навіщо вони йому знадобилися, як не для того, щоб не лишити відбитків, – я не стверджую, що він убивця. Але якщо тобі раптом відомо, хто він такий, то ти намагаєшся по якійсь причині його вигородити і зараз водиш нас за ніс, що тоді?

– Тоді було б кепсько, згоден. Порадься я з самим собою, я би перший виступив проти.

– Хай тобі трясця! – гаркнув Перлі. – Ти знаєш його чи ні?

– Ні. Аж ніяк.

– Ні ти, ні Вульф не приклали руки до того, щоб він з'явився там?

– Ні. Зовсім ні.

– Добре, провалюй. А в управління тебе запросять, як пити дати.

– Сподіваюсь, що не сьогодні. Втомився, як собака. – Я розчахнув дверцю. – Мою адресу ти знаєш.

Я перескочив через сугроб, а Перлі запустив мотор і машина з ревом рвонулася вперед.

Час для того, щоб спіймати вільне таксі, був саме слушний, проте, через бісів снігопад мені довелося промерзнути цілих десять хвилин, перш ніж поруч не пригальмувала жовта "канарейка". Коли ми підкотили до ганку нашого старого особнячка на Західній Тридцять п'ятій вулиці, було вже за вісім восьма.

Як і завжди, коли мене немає вдома, двері були на засуві, тож мені довелося дзвонити, щоб Фріц відчинив і впустив мене в дім. Я поцікавився, чи повернувся Вульф, і Фріц відповів, що так, мовляв, – повернувся і зволить вечеряти. Прибравши капелюха на полицю і повісивши пальто, я поцікавився, чи лишилося хоч щось для мене, а Фріц серйозно відповів, що так, лишилося і, навіть, дуже багато, і відступивши вбік, пропустив мене до столової. Справді, по манерах Фріц дасть сто очків вперед будь-якому мажордому чи дворецькому.

Вульф, розсівшись у своєму величезному кріслі за столом, поздоровкався зі мною – причому цілком нормально, навіть, не гиркнув. Я відповів люб'язністю на люб'язність, сів на своє місце, розгорнув на колінах серветку і вибачився за запізнення. Фріц приніс мені теплу тарілку, судок з тушеними качатами і страву з картоплею, запечену з грибами і сиром. Я, не скуплячись, наклав собі чималу порцію. Вульф запитав, чи йде ще сніг, і я відповів, що так. Потім, проковтнувши кілька шматочків, я порушив мовчання сам:

– Наскільки вам відомо, я цілком схвалюю ваше правило ніколи не говорити про справи під час трапези, але я втрапив у передрягу, яка до справ не відноситься. Вона стосується мене особисто.

Вульф хрюкнув.

– Про загибель містера Боттвайля сповістили по радіо о сьомій годині. Ти був там.

– Так, я був там. Я стояв поруч з ним на колінах, коли він помирав. – Я відправив до рота черговий кусок, гарячково мізкуючи. Біс би його побрав, це радіо! Я зовсім не збирався, навіть, згадувати про вбивство доти, поки не прояснив би важливіше, з моєї точки зору, питання. Коли в роті звільнилося досить місця, щоб ворочати язиком, я промовив: – Можу доповісти про все докладно, якщо побажаєте, але сумніваюся, щоб нам вдалося запопасти клієнта. Єдина підозрювана з доволі набитою калиткою, щоб оплатити ваш гонорар, – місіс Перрі Портер Джером,– але вона вже повідомила сержанта Стеббінса, що не має наміру терпіти погроз і образ. До того ж, якщо вони розшукають Санта Клауса, питання про полювання вбивці може відпасти само собою. Я ж хочу розповісти про те, що сталося до того, як Боттвайль сконав. Той дозвіл на вступ до шлюбу, що я вам показував, яйця виїденого не вартий. Міс Дікі передумала. Я викинув два долари коту під хвіст. Вона заявила мені, що вирішила вийти за Боттвайля.

Вульф обмокнув скоринку пирога в соус на своїй тарілці.

– Он як ? – промовив він.

– Так, сер. Удар був для мене, звісно, страшний, проте, з часом я б оговтався. Однак, десять хвилин по тому сконав Боттвайль. Що мені лишалося робити? Незважаючи на метушню і чіпляння поліцейських, я зумів як слід обмізкувати, що сталося. Я прийшов до висновку, що не стану принижуватися і робити зрадниці повторне освідчення. Звичайно, я міг би розщедритися ще на пару доларів і здобути новий дозвіл, але не хочу, щоб ця вітрениця перед шлюбним алтарем сповістила мене, що знову передумала і хоче вискочити за якого-небудь пройдисвіта. Ні, хай це і розіб'є моє серце, але я постараюсь забути її. Викреслю її зі свого життя.

Я повернувся до свого качати і запустив зуби в соковите м'ясо. Вульф теж посилено жував. Нарешті, проковтнувши кусок, він висловив:

– Для мене це, звісно, цілком прийнятно.

– Я знаю. Так розповісти вам про смерть Боттвайля?

– Після вечері.

– Гаразд. Як пройшла зустріч з Томпсоном?

Однак, і ця тема не привабила Вульфа. Власне кажучи, і решта моїх спроб розворушити його виявилися марними. Зазвичай він любить балакати за столом, причому на будь-яку тему – від холодильників до республіканців – та, мабуть, бідолаха видихся після довгої, виснажливої і повної смертельних небезпек подорожі на Лонг Айленд і зворотно. Втім, мене це цілком влаштовувало, позаяк і в мене деньок видався непростий.

Коли ми розправилися з качатами, картоплею, салатом, печеними грушами, сиром і кавою, Вульф вдоволено крякнув і відсунув крісло назад.

– Я хочу почитати одну книгу, – сказав він. – Вона нагорі, у твоїй кімнаті. "Тут і тепер" Герберта Блока. Принеси її сюди, будь ласка.

Хоча це означало, що мені доведеться подолати два поверхи по сходах на повний шлунок, я з радістю погодився – треба ж було віддати Вульфу належне за те, що він так спокійно сприйняв звістку про мої рухнувші надії. Адже міг би неабияк піднапружити свої голосові зв'язки. Словом, я весело злетів по сходах, увірвався до моєї кімнати і підскочив до полиць, на котрих стояли мої книги.

Книг у мене небагато, всього пара дюжин, тому я прекрасно знав, де яку шукати. Проте, "Тут і тепер" на місці не виявилось. Там, де вона була, зяяла порожнеча. Я розглянувся по боках, помітив якусь книгу на комоді і ступив до нього. Це і справді виявилася "Тут і тепер," зверху на якій лежали білі бавовняні рукавички. У мене відвалилася щелепа.

Глава 4

Я був би радий похвалитися, що відразу второпав, де собака зарита, ледь побачивши ці рукавички, але, на жаль, це було б неправдою. Я взяв рукавички, повертів так і сяк і, навіть, нап'яв одну з них собі на руку, перш ніж остаточно усвідомив, що пояснення появі тут рукавичок можливе лише одне.

Варто було мені прийти до цього висновку, як шарики в голові завертілися і думки закружляли в безладному хороводі. Я струснув головою і всівся, щоб подумати. Мені знадобилася приблизно хвилина, щоб зформувати перший так-сяк зрозумілий висновок.

Вульф вирішив таким чином зізнатися мені, що під постаттю Санта Клауса крився не хто інший, як він, з тією метою, щоб я встиг як слід обмізкувати отриману звістку на самоті раніше, ніж обговорити з Вульфом. Втім, чому Вульф захотів, щоб я роздумував на самоті? Відповідь на це питання я шукав уже довше, та все ж додумався до єдиного прийнятного рішення.

Вульф відмовився від зустрічі з Томпсоном, умовившись натомість з Боттвайлем про те, що прийде до нього на вечірку в костюмі Санта Клауса, оскільки сама гадка про те, що в його домі оселиться жінка – чи, як альтернатива, що я переїду жити на інше місце, була для нього настільки нестерпна, що змусила його пуститися на крайнощі. Йому за всяку ціну треба було побачити мене разом з Марго і поговорити з нею, якщо підвернеться зручний момент.

Якби він з'ясував, що я блефую, я б опинився цілком в його владі; він знущався б наді мною, як хотів – заявляв би, що радий прийняти в своєму домі мою наречену, і з садистським задоволенням спостерігав би, як я намагаюся викрутитися. І навпаки – якби він збагнув, що я налаштований серйозно, і повірив у справжність моїх намірів, це дало б йому час для роздумів. В обох випадках він вигравав. Але найголовніше – він продемонстрував, наскільки дорожить мною. Він дав мені зрозуміти, що не хоче мене втратити за будь-яку ціну. Звичайно, Вульф, радше на цілий тиждень відмовився б від пива, ніж признався в такій слабкості, але в даний час він був втікачем від правосуддя у справі про вбивство і гостро потребував моєї допомоги. Що ж, доведеться йому підіграти. Будемо вважати, що він проміняв Лонг Айленд на різдвяну вечірку лише тому, що обожнює наряджатися Санта Клаусом і прислуговувати за стойкою бара.

Якийся віддалений куточок моїх мізків наполягав на тому, що я мушу попросити надбавку до жалування з Нового року, але я відкинув цю думку, як негідну. Я намагався обмізкувати загадку і з других боків. Рукавички Вульф начепив, щоб я не пізнав його по руках. Де він їх узяв? О котрій годині приїхав до Боттвайля? Хто його бачив? Чи знав Фріц, куди відправляється Вульф? Як він повернувся додому? Втім, я досить скоро второпав, що Вульф послав мене нагору не для того, щоб я мучився питаннями, відповісти на котрі міг він сам, і знову заходився ламати голову над справжньою причиною його вчинку. Вирішивши, нарешті, що ніяких таємних намірів Вульф більше не виношував, я прихопив книгу і рукавички, спустився по сходах і зайшов до кабінету.

З моєю появою Вульф ледь підвів голову і мовчки стежив, як я наближаюся до столу.

– Ось, будь ласка, – сказав я і протягнув йому книгу. – А за подарунок дякую. Вони мені якраз впору.

Для більшої переконливості я повертів рукавички, затиснувши кожну пальцями.

– Зараз не час для витребеньок, – проричав Вулф.

– Розуміється. – Я недбало кинув рукавички на свій стіл, розвернув стілець і всівся. – Таким чином, з чого почнемо? Хочете знати, що відбулося після вашої втечі?

– Подробиці можуть почекати. Передусім – головне. Містер Кремер приїжджав?

– Так. Ще б пак!

– Він чого-небудь добився?

– Ні. І, по всій вірогідності, не доб'ється, поки не знайде Санта Клауса. До того часу, поки вони не розшукають Санта Клауса, до решти особливо чіплятися не будуть. А чим довше триватимуть пошуки, тим більше вони впевняться, що вбивця – Санта Клаус. Три штриха до його портрету: ніхто не знає, хто він такий, він змився з місця злочину і він був у рукавичках. На його пошуки кинуті всі сили. Ви поступили мудро – без рукавичок я б упізнав вас, – але де ви їх узяли?

– У крамниці на Дев'ятій авеню. Прокляття! Хто міг припустити, що його збираються вбити!

– Згоден з вами.