Русь первозданна - Сторінка 115

Чоловіча обмеженість! Базилиса, як завжди ні в чому не суперечачи, наполягла на своєму вирішенні, потрібному Владі. Залишалося небагато. Виконуючи її, саме її волю, Юстиніан визначив цим нікчемам легку, швидку смерть. Базилиса уникне явного непослуху Найулюбленішому.

Та все ж...

Підводячи базилису до пізнання потаємного з потаємних, опальний патріарх Анфімій не приховав від своєї учениці надзвичайну таїну. Всі писані вчення лише натякають на цю таємницю, щоб не спокусити слабких духом. Таїна передається усно: людська душа не обов'язково безсмертна. Потойбічний світ може випити душу, душа здатна розчинитися в цьому легкому ефірі, як краплина вологи розчиняється у Світовому океані. Невидима Сутність Церкви підтримує душу, тому Христос зміг обіцяти віруючим вічне життя. Та не всім воно дістанеться. Страждання, викликаючи в душі розгубленість, послаблюють її здібності. Душа може відірватися від Сутності. Смерть тіла небезпечна, коли людина приголомшена відчаєм; її душа, падаючи в безодні тонкого ефіру, може втонути, як та людина, що не встигла навчитися плавати.

— Твої діти завтра жебракуватимуть,— різко сказала Феодора Іпатію, який упав на коліна за палатійським церемоніалом.

Він відповів з несподіваною твердістю:

— Отже, базилевс переступає обіцянку...

— Ні,— заперечила Феодора,— воля базилевса — воля бога, а бог не зв'язується обіцянками.

Ці слова повинні були вдарити по вірі Іпатія і похитнути його зв'язок з Тілом Церкви. Феодора вичікувала, щоб сумніви і відчай всмокталися в Іпатія, як вода в сухий пісок.

— Патріарх Мена обдурив тебе, нерозумний Іптіос. У скриньці лежали не Цвяхи Христові, а просте залізо. Просте, іржаве залізо.

Це був другий удар по вірі, удар нищівний. Феодора поєднала його з другим ударом по серцю:

— Завтра доброчесна Марія, колишня твоя дружина, продасть своє тіло за обол. Більше вона не варта.

Іпатій став біліший за палатійську хламиду. "А, він онімів! — сказала собі Феодора.— Якби його душа була тверда, він відповів би образою. Продовжимо".

— Чи ти зрозумів, що твоя клятва була недійсна? Коли б ти послухався розумних порадників, ти вивів би охлос у Влахерни. І сьогодні не ми, а ти був би базилевсом!

Іпатій, розірвавши одяг на грудях, витягнув шию. Він бачив солдатів за порогом нумера і просив смерті. Мордування душі гірше за мордування тіла.

— Куди ти квапишся? —спитала базилиса.— Пам'ятай, як тільки твої очі відкриються в тому житті, ти безсило споглядатимеш ганьбу і загибель твоїх близьких. З твоєї вини, дурню, з твоєї!

Іпатій впав ниць. Помпей сидів з посмішкою божевільного. Цей ніжний патрикій уже вдосталь скалічений. Його можна відпустити для вічної смерті. А Іпатій повинен опритомніти. Феодора, наступивши на відкинуту Іпатієву долоню, натисла. Ще, ще... Іпатій поворухнувся, Феодора використала останню стрілу.

— Іпатію, благородний патрикію,— покликала вона ніжним голосом. Таку співучість знав лише Юстиніан. Іпатій підвівся, наче на поклик ангела.

— Бідний, жалюгідний, нещасний, обдурений... І ти хочеш померти? І ти хочеш позбутися мук? Ти хочеш? —

Базилиса удавала співчуття, як на сцені Порная вона грала цноту, щоб оглушити раптовою зміною.— А хіба ти не чуєш, як тебе кличуть п'ять міріадів? — У голосі базилиси зазвучали трагедійні нотки.— Душі п'яти міріадів, які ти облудою затяг на іподром? Так, так, ти зрадив їх, як бик, який, знаючи, що його самого обмине ніж, веде череду на різницю! Хіба не правда, вельмишановний патрикію?! Дивись,— Феодора показала в темний куток нумера,— вони тут! Подумай же, з яким нетерпінням погублені тобою чекають зустрічі з юдою. Адже ти юда, юда, юда... Та Христос простив Юду; якби не Юда, не було б перемоги на Голгофі. А ти? А тебе хто простить за гробом?

Феодора відчула приємну втому від вдоволення. Пора відпочити. її чекають ніжні, дужі руки сліпих масажистів і молочна ванна. Ці двоє патрикіїв, народжені в розкошах, ніжилися на м'яких подушках, на кращих місцях трибун іподрому, багатії, чиї недоїдки колись підзбирувала Феодора, допомагаючи батькові, тепер розтоптані, як дурні щури, що вискочили на арену під копита квадриги. Живе падло, їм не можна ні жити, ні померти!

Відступившись, базилиса наказала солдатам жестом і голосом:

— Убити! Обидвох! Убивайте!

Вона свідомо вибрала сьогодні не своїл без сумніву надійних, та недоречно-здогадливих спафаріїв. Ці слов'янські дикуни все одно що глухонімі. Не осягнувши таїни вбивства душі, вони задушать засуджених, як пси душать звіра.

— Убити!

Ніхто не поворухнувся, щоб виконати очевидний наказ. Насуплені брови, скривлені огидою губи. На обличчях своїх товаришів Індульф прочитував відразу. За золото, за харчі вони поклялися на зброї битися за наймача, охороняти його життя. Де тут ворог? Ці двоє, живі мерці?

Знаючи, що Індульф — помічник комеса, базилиса підійшла до нього. На мармурі її лиця виднілися рисочки прилиплої кіптяви, зіниці розширилися, як у кішки, і вона втретє повторила наказ. Індульф відповів Феодорі словом, яке виражало по-ромейськи непоступливу відмову:

— Анаїномай!

...Так душі Іпатія й Помпея трохи-трохи затрималися в грішних тілах, перед тим як безповоротно впасти в пащу вічної смерті.

У побуті імперських армій чимало прикладів непослуху, далеко серйознішого й небезпечнішого, ніж відмова солдатів від виконання катівських обов'язків.

Не бувши ні громадянами, ні воїнами родових дружин, зв'язаних поб)том, укладом і честю з вождем, імперські солдати навіть на полях битв сварилися і торгувалися з полководцями, не бажаючи битися, поки не будуть задоволені ті чи інші вимоги.

Військові заколоти, нікого не дивуючи, не вважалися ганьбою, до них ставилися як до неминучих неприємностей. Звикнувши мати справу з найманцями, імперія вміла терпіти порушення дисципліни. В цьому терпінні виявлялися гнучкість, здатність тверезо оцінювати обставини, але не слабкість. Намагалися не озлоблювати бунтарів, а розділяти їх підкупами, пом'якшувати спілкуванням, умовляннями. І коли повсталі війська досягали свого, вони поверталися Золотим Мостом, наче нічого не сталося, під хоругви імперії.

Палатійські екскубітори, які зайняли зрадницьки-ней-тральну позицію під час заколоту Ніке, не були ні розпущені, ані покарані. Тепер вони такі ж вірні, як і до заколоту. Навіщо згадувати минуле та ображати людей! Комес спафаріїв Коллоподій, за допомогою своїх агентів, піддавав ряди золотої гвардії Палатія обережній і поступовій чистці. Поспішати нікуди, знекровлена' Візантія не скоро набереться сил.

Та ж доля чекала й залишки міського легіону. Не варто було викидати бувалих солдатів, як старий мотлох. Неза-гиблих легіонерів поступово розсилали по далеких гарнізонах прикордонних фортець. Водночас військо столичної охорони поповнювалося з середовища найманців, федера-тів-союзників, людей різних племен, для яких у візантійців була одна назва — скіфи.

У тривожні дні повстання Ніка слов'ян берегли, щоб вони нарівні зі спафаріями стали останнім щитом у фатальну годину випробувань, якщо вона настане. Загалом же міркувалося, що цей невеликий загін, звикнувши жити в Палати, стане таким же надійним, як спафарії. Найвірні-ших з вірних не повинно бути багато.

— Рідкісне каміння розгублюють, якщо його занадто багато. А от поряд з іншим, теж рідкісним, воно тільки виграє,— казав Коллоподій, доповідаючи базилевсу про приїзд у Візантію Індульфа та його товаришів, бо тонкий натяк, вдала гра слів переконливіші, ніж простацьке признання: "Я хочу мати можливість протиставити і спафарі-ям іншу силу..." Батьківщина цих слов'ян здавалась неосяжно віддаленою від імперії, що підвищувало цінність найманців.

До маленької події в підземній тюрмі палацу базилиси єдина обставина Тривожила Коллоподія: геній імперської розвідки ще не завів собі між слов'янами вух і очей, яких у нього було вдосталь скрізь. Тепер Коллоподій зробив висновок, що варвари надто швидко освоїлися з еллінською мовою і через дикунську впертість небажані так безпосередньо близько біля Священного тіла.

Військовий дім, зайнятий слов'янами, призначався для нових обранців, навербованих у верхів'ях Дунаю з гуннів. А слов'ян спокусили походом у багату країну Теплих морів, в Італію, на славну війну. Там вони зможуть добре перепочити від втомливої нудьги палатійської служби.

Комес Рикіла Павло був звільнений зовсім. Із властивою базилевсам прозорливістю Юстиніан помітив, що цей чоловік, будучи, очевидно, елліном за походженням, не досить, здається, любить свого володаря.

Для Юстиніана дні бунту пішли в минуле, звідки вони сяятимуть Його Перемогою, його "Ніка". І він відновив готування великої справи повернення Італії в лоно імперії.

Після смерті Феодоріха нікому було продовжувати його справу, і готи тонули у внутрішньому неладі. Корону Італії наділа донька Феодоріха Амалазунта. Владна, схильна до насильства, вона була обмежена. Готи, вважаючи себе оганьбленими владою жінки, мирилися з тимчасовим становищем Амалазунти як регентші на роки малолітства Аталаріха, її сина. Аталаріх помер. Амалазунта стратила трьох вождів, щоб запобігти перевороту, а далі допустилася фатальної помилки, вступивши в фіктивний шлюб з Феодатом, останнім чоловіком з правлячого роду Амалів, своїм далеким родичем. За умовою влада залишалася за нею.

Юстиніанові агенти давно сіяли смуту в Італії. Магістрові Петрові, повноважному послові Візантії, вдалося завершити справу. Феодат, любитель грецької філософії і ненаситний здирця, відчував наростання лиха. Йому обіцяли звання патрикія імперії та маєтність у Греції в обмін на його землі в Італії. Після шлюбу люди Феодата по-зрад-ницьки схопили Амалазунту і відвезли в фортецю на острові гірського озера Больсіно. Там родичі недавно страчених вождів вчинили кровну помсту, задушивши дочку Феодоріха в лазні гарячою парою.

Великий гот Феодоріх дав в Італії рівність усім — навіть язичникам та іудеям, як і християнам-єретикам. Він помилився, проголошуючи терпимість у віки нетерпимості. Терпимість влади зробила італійських кафоликів ще нетерпимішими, ніж візантійські. Від їхнього імені папа Сільве-рій благав Юстиніана порятувати Італію від нечестивих аріан-готів, яких дуже мало в порівнянні з істинними кафоликами.

— Як у посуху колосся прагне дощу, так італійці прагнуть возз'єднання з імперією,— давав напуття Юстиніан Мунду, Велізарію та багатьом підпорядкованим їм воєначальникам.