Русь первозданна - Сторінка 116

Мунд у сані Головнокомандувача Заходом виконає основне. Він вторгнеться в Італію по суші з північного сходу, розіб'є основні сили готів і піде до Равенни, світської столиці країни. Велізарій попливе до Сіцілії, звідки висяде на півдні і піде в Рим, духовну столицю, резиденцію папи. З Рима він рушить на північ, очищаючи землю від готів, як сад від бур'янів, і під Равенною зустрінеться з Мундом. Волею базилевса Нарзес склав плани. Війна буде легкою, перемога забезпечена, на все треба шість-вісім місяців. Викликала непев/ність тільки Равенна, міцна фортеця, облога якої може затягтися. А там скарбниця Феодоріха, меншої частки якої вистачить на всі затрати війни.

І гірший знавець людських душ, ніж Юстиніан, міг вловити засмучення Велізарія. Звичайно, він вважав особистою образою призначення Мунда. Звичайно, він був певен, що більше за Мунда підходить для розв'язання основного завдання війни. Велізарій забув свої помилки і сумніви в дні бунту.

Феодора через Антоніну дала зрозуміти Велізарію, що Божественний невдоволений його поводженням під час заколоту. Та про свою справжню тривогу Юстиніан не сказав навіть Феодорі: чому Велізарій під час нападу бунтівників на Халке вивів на бій" лише чверть своїх іпаспистів? З якою метою він залишив у Палатії півтори тисячі своїх людей? Розумний, але надміру чутливий і підозріливий, базилевс не міг зрозуміти, що Велізарій керувався лише самовпевненою зневагою до охлосу. Для Юстиніана неясність, яку Феодора, не знаючи того, вирішила, знову ручившись за Велізарія. В іншому разі він не отримав би і другорядного командування.

— Я дарую тобі моїх хоробрих слов'ян,— посміхнувся базилевс Велізарію.— Вони добрі воїни, так само, як готи, не хочуть скорятися жінкам,— і Юстиніан усміхнувся Феодорі.

Це була маленька помста державній дружині за Іпатія і Помпея, допустима між укоханими.

Чи може воля однієї людини змінити долю міріадів? У першу молодість Юстиніан задавав собі це вирішальне для правлячих питання. Перший досвід влади, коли він підказував вирішення своєму постарілому дядькові Юсти-ну, схиляв до позитивної відповіді. Згодом Юстиніан дійшов переконання: так, може! І з доповненням, вирішуючи, наказуючи, вимагаючи, володар повинен звільнитися від тих понять про добро і зло, які обов'язкові для підданих. У нього інакше добро — благо імперії, і інакше зло — шкода імперії. Нехай помруть міріади, це їхня жертва, їхній вклад у справу імперії. Мета освячує все. Для правителя немає поганих вчинків, є тільки помилки. Так звані злі засоби доброчинні для правителя, якщо вони служать меті. І правитель повинен витворити в своїй душі потаємне дзеркало для перетворення баченого підданими в його істину. Ма гістр Петро описав смерть Амалазунти в гарячій парі. Огидні й жалюгідні подробиці перетворилися на радість в Юстиніановій душі. Ця жінка не померла б, якби не його воля, але гріх впав на готів. А в нього — заслуга. Загинула єретичка і дочка викрадача Італії Феодоріха. Для возз'єднання Італії ця смерть дорівнює виграній битві, вона варта армії!

В думках з'явилася завада, щось просило згадати про себе. Що? А, Іпатій і Помпей... Він обіцяв їм і, як думають ці простаки, обдурив. Вони, як жива приманка на гачку рибалки, померли для блага імперії. Згодом він поверне їхнім сім'ям конфісковане майно. Нехай охлос славить його доброту. А зараз пора до Феодори.

Він підвівся, відчуваючи приємну пружність тіла. Вона завжди бажана, Єдина Жінка...

Розділ дванадцятий ЧУЖІ ЗНАМЕНА

Неначе у темнім тумані Шастають, чуючи здобич,

в скаженій нестямі голодом гнані, Хижі вовчиська, і,

пащі засохлі в жадобі розкривши, їх ждуть вовченята у лігвах...

Вергі лій

1

Піддані імперії читали маніфест Юстиніана. Поміж голосних фраз про божу волю, справедливість, чистоту намірів, спільне благо на землі і спасіння душ на небі базилевс заявив: "Захопивши Італію силою, готи не тільки не повернули її імперії, а додавали нестерпних кривд. Тому м и змушені піти на них війною".

Частина готів, витіснена в межі імперії страхом перед гуннами, підбурена Візантією, завоювала Італію. Інша частина готів, ставши союзниками імперії, була нацькована на завойовників Італії. Імперія бажала позбутися надто сильних і небезпечних друзів і повернути собі Італію. Перше вдалося, в другому — імперія зазнала невдачі: союзні готи завоювали Італію для себе. Всівшись панівним станом, готи з дивовижною швидкістю втратили племінну згуртованість і боєздатність. А Візантія, використовуючи зненависть корінних італійців-кафоликів до готів-аріанів, успішно підкуплювала, розділяла, спокушала.

Юстиніан поклявся відновити імперію в колишніх межах. На очах ніби осліплих готів візантійська армія повернула імперії Західну Африку, одним ударом знищивши не лише державу вандалів, а й самий народ, після якого не залишилось навіть могил.

Здолавши п'ять морів, армія під орудою Велізарія висіла в Сіцілії, яка з радістю віддалася в руки базилевса-ка-фолика. Із Сіцілії рукою подати до Італії.

Над муром Неаполя зметнувся темний клубок. Уже завмер сухий стук підойми катапульти, а кинутий камінь все ще піднімався по крутій кривій. Ось він долетів до вершини повітряної гори і почав спускатися, збільшуючись, неначе дика гуска, що летить просто на ловця. І кожному здавалося, що багатопудовий камінь націлений прямо на нього.

Вгадуючи місце, в яке вцілить неаполітанська катапульта, Індульф відтягнув товаришів якнайдалі від небезпеки. Закинувши щити за спини, вони побігли, оглядаючись. В Неаполі були і балісти для метання товстих стріл з довгим вістрям.

Брила вдарилася об виступ скелі, яка висовувалася з пісної землі, як кістка, що прорвала стару шкуру. Бризну^ ли осколки каміння, брязнула мідь чийогось шолома.

Слов'яни відійшли під захист акведука. Старовинний акведук крокував до міста високими арками з північного сходу, від нижніх терас Везувію, і врізався в міський мур на висоті трьох людських зростів.

Слов'яни били байдики, як і вся армія. Індульф любив підніматися на спину колоса. Це була забава для слов'ян, які наче рисі вилазили в своїх лісах на найвищі дерева. Трохи витримки, щоб зачепилися гаки ремінної драбини, і — нагору.

З висоти акведука морська затока здавалася пащею. Довгий і короткий миси — щелепами, які зведуться сьогод-ні-завтра, можливо — ніколи. Вдалині бовваніла зелено-синя гора. Ближче від неї на воді лежав маленький острів. У Теплих морях острови були схожі на табун дивовижних звірів, створених з волі стародавніх богів, вигнаних новим. Тут усі воюють — і боги, й люди.

Навіть зі спини колоса Індульф бачив тільки зграї дахів — гострих, тупих, різноколірних; мури Неаполя заступали місто. Не можна було здогадатися, де вулиці, майдани. Місцями здіймалися хрести церков, такі самі, як у Візантії. Бог не заважав своїм битися.

Ліворуч, у порту, купчилося плавуче місто. Кораблі візантійського флоту були зв'язані канатами, з'єднані помостами, драбинками. Біля воріт порту розпласталися низькі галери, наче готові рушити з першим наказом,— Велізарій звелів пильно стежити за морем. Матроси сміялися над наказом. Кому ж невідомо, що в готів немає бойових кораблів!

Останню ногу останньої арки акведук ставив кроків за десять від муру. Товстий хобот заходив у камінь. Звисали, як обривки шкури, клапті засохлого моху. Днище висячої галереї було пробите в перші дні облоги. Розповідали, між іншим, що в самому Неаполі багато запасних цистерн і колодязів з доброю водою.

Як стовбури гігантських дерев, що повростали в камінь, з мурів випиралися башти. Велізарій двічі посилав солдатів на штурм. Вапно і кипляча олія виїдали очі. Той, кому пекучий дарунок затікав під лати, кидався геть як навіже-ний, зриваючи обладунок, намагаючись скинути отруєну туніку Несса 1 Від другого штурму солдати відмовилися. Велізарієві іпасписти, подаючи поганий приклад іншим, мляво зупинилися, як тільки стріли баліст і каміння катапульт упали небезпечно близько від строю.

Готський гарнізон Неаполя мав не більше восьмисот воїнів. Городяни, які вважалися природними ромеями, допомагали готам. Невдача озлобила армію Велізарія. Дехто втратив друга чи родича в день невдалого штурму, але всі розлютилися на багате, недоступне місто. Табір зненавидів неаполітанців, які вбивали своїх визволителів і не давали пограбувати себе. Вночі солдати підходили до мурів і змагалися з обложеними в лайках та погрозах. Найгіркі-шою образою для армії були хлібці, м'ясо, сушені фрукти, які неаполітанці кидали зверху, доводячи, що місто не боїться облоги.

Табір гув. Погана війна. З початку походу військо не отримало жодного міста. Вся Сіцілія віддалася без опору.

Військо встигло охрестити цю війну смішною. У відповідь на прохання начальників та накази не кривдити підданих базилевса, яких повертають у лоно імперії, солдати відповідали свистом і лайками.

Табір Велізарія був укріплений. Давні полководці Першого Риму вважали б, що рів мілкий, вал — невисокий і нетривкий — захист гребеня одним рядом кілля, що стирчало з насипу, як рідка щетина на хребті спаршивілої свині.

Не лише різноплемінні загони найманців, але й легіони Візантії не відзначалися послухом колишніх римських солдатів. Кожен огинався від кирки й лопати. До того ж усім було відомо, що на півдні Італії немає готської сили.

1 За міфом, Геркулес загинув, одягнувши отруєну туніку переможеного ним кентавра Несса.

В день висадки в Регіумі 1 на очах у війська знатний гот Ебрімут, якому нинішній рекс Феодат довірив охорону півдня, з'явився з поклоном до Велізарія. Знали, що Юстиніан уже винагородив перекинчика званням патрикія імперії. Йому заздрили — розумний чоловік, хоч і гот.

За табірною огорожею загони, об'єднані не племінними ознаками, а спільністю діалектів, розташовувалися окремими групами.

Кожен влаштовувався як звик. Чорні шатра, завезені з Месопотамії, довгі, двосхилі, розтягувалися вірьовками з верблюжої шерсті. Просторі, як будинки, вони давали захист родові араба-сарацина, а тепер служили цілій центурії.

Ісаври вдовольнялися чотирма тичками з довгою поперечиною, їхні намети вражали незвичайною строкатістю. Горяни любили яскраві кольори і сміливо поєднували сині, зелені, жовті, червоні смуги, трикутники, багатокутники з умовними зображеннями звірів і птахів.

Сірійці розкинули круглі намети, з жовтуватої шерсті килікійського козла.