Русь первозданна - Сторінка 117

Герули, гепіди, байдужі до краси, користувалися чотирисхильними наметами з брудного полотнища. Гунни, хозари, массагети, даки та інші солдати з-за Дунаю часто обходилися зовсім без наметів. Загорнувшись у просалені шкури, вони спали, як у гнізді, вимощеному з сідла, речових сум та саков. Своє місце в таборі вони обтягували волосяними арканами і мотузками з овечої вовни, як у пустелі від зміїв та отруйних комах. Тут такої огорожі-символу було достатньо, щоб ніхто чужий не забрів у розташування недавніх кочовиків.

Табірна стоянка кожного була не стільки місцем для відпочинку, як для збереження солдатської власності. Здобич вартніша, ніж платня, за яку служив солдат. Здобич збуджувала відвагу в нападі і стійкість у захисті. Армія імперії носила з собою усну історію, складену з оповідей про надзвичайні пригоди. Нічия пам'ять не тримала хронологію, давно минуле здавалось вчорашнім, нічого не змінилося: ні зброя, ні мета війн. У таборах військ завжди зберігалася здобич, завжди до кілків прив'язували взятих у бою рабів, завжди солдати тягали з собою полонянок.

За військом плуганилися зграї торгашів; ніколи ніхто

1 Регіум — (нині Реджо) — стародавнє місто на материку, навпроти Мессіни, на березі Мессінської протоки. В 1943 році американські війська висадились там же.

з полководців не ставав цьому на заваді. Начальствуючі мали свій зиск від торгашів і вступали з ними в таємні компанії. Торгашам давали місце на кораблях, в обозах, у таборі під загальним захистом. По-своєму вони були й потрібні. З люттю щурів, закритих без виходу в підвалі, торгаші намагалися відбивати атаки мародерів на табір, залишений порожнім під час битви.

Та не заради самої особистої вигоди і не для додаткової охорони полководці опікали торгашів. Лише торгаш міг додати рухливості військам імперії. Що може вдіяти пол-ковод< ць, коли його армія переобтяжиться здобиччю. Він прикутий до місця, як в'язень ланцем.

У піхотинця є мішок, у вершника — в'юк на сідлі. Чи багато туди ввійде? Кілька фунтів, та й то відчутних, як обтяжливе доповнення до зброї, припасів, спорядження. Нікуди подіти начиння, шкури, одяг, хутра, сукна, зерно, тканини, олію і все таке інше, важке, громіздке, взяте здобиччю. А невільники? Чоловіки, жінки, дЛти, особливо діти. Живі гроші, які так легко пропадають від виснаження, холоду, спеки і просто випадково. Здохлий раб гірший від здохлого осла, з того хоч шкуру здереш. І до того ж раби ще й розбігаються, їх треба вартувати, будь вони прокляті! За законом раби є власністю першого солдата, який поклав на них руку. Приковані до здобичі солдати піднімуть на списи безумця полководця, який намислить відігнати їх від завойованого багатства.

Як посланець богів чи як ангел з неба з'являється летучий торгаш. Святий, по-справжньому святий покровитель солдата, опікун армії, рятівник полководців. Ну як його не берегти! Торгаш купує одразу все. Носильник здобичі і погонич рабів,, який боявся на крок відступитися від свого майна, знову став солдатом, чує трубу, що грає збір.

Торгаш купував за срібні й золоті монети. Соліди й статери імперії! Нерівно обрізана монета котилася краще за найрівніше колесо від сухих, як сонячний промінь, закаспійських пустель до боліт нижнього Рейну, де, як розповідали, від постійної вологи в людей виростали перетинки між пальцями, неначе в тритонів.

Коли не вистачало монети, торгаші розплачувалися шматками металу. Не шкода було розплющувати посуд, статуетки, браслети. Недарма Архі медові запропонували дізнатись про домішки до золота у виготовленій чаші '. Купуючи вироби, платили за вагу, праця йшла на додачу.

За табірним валом, поблизу від місця, відведеного торгашам, стояла висока шибениця. На довгій поперечині розхитувалося з десяток голих трупів. Всюдисуще вороння снувало в повітрі.

Недавно у Велізарія побував управитель маєтків одного із сенаторів. Знатний римлянин чекав у Римі приходу армії-визволительки. Під час розміщення готів в Італії в батька сенатора була забрана третя частина маєтності. До недавніх днів нею володів Ебрімут. Сенатор дізнався, що цей гот нині добре прийнятий самим базилевсом. І все ж захоплене варварами має повернутися до справжнього володаря.

Визнавши законність міркувань управителя, Велізарій забажав дізнатися, чого ж він хоче від полководця імперської армії?

Справедливості! Частина втеклих рабів Ебрімута сховалася в таборі армії Юстиніана. Закон дозволяє власникові забрати втеклу річ, не роблячи винятків для часу й місця.

У таборі виявилося двадцять утеклих рабів, і солдати віддали чужу власність. Половину рабів Велізарій наказав повісити високо й коротко.

Юстиніан Божественний послав військо в Італію, щоб відновити розтоптані варварами права римлян. І не для того, щоб табори гідних найрізноманітнішого пошанування солдатів благословенної богом імперії перетворювалися на кишла втеклих рабів...— так говорив напис на дошці, прибитій до шибениці.

Управитель сенатора пішов, просячи благословіння X риста і трійці пресвятої на зброю справді божественно щедрого полководця. Велізарій наказав заплатити за кожного повішеного по три соліди! Добра ціна, особливо ж у дні війни.

Індульфові запам'ятався дивний спокій страчуваних. Вони не протестували, не відбивалися. Захист не міг порятувати життя, але ж у поєдинку легше помирати. Спочатку слов'яни вважали рабів боягузами. Згодом подумали, що є, напевно, різні види хоробрості.

Збігшись на видовище, солдати стовпилися біля шибени-

1 За легендою, таке доручення було поштовхом для відкриття відомого закону Архімеда.

ці. Підтягуючи мотузку до самого верху, кати враз ослаблювали її, і тіло падало майже до землі. Від різкого ривка руки страчуваного відпускали зашморг, за який даремно чіплялися. Багато хто з солдатів ляскав у долоні, розважався, мов у театрі. Запам'яталося і це...

2

Індульф з товаришами йшов до місця, яке звалося містечком торгашів. З незайвої обережності слов'яни трималися гурту. Табір мучився з нудьги, забіяки шукали приключки для будь-якої розваги, а слов'яни привертали увагу блискучим озброєнням, яке їм дозволили вивезти з Палатія. Помахати кулаками можна, але тут били і в спину.

Єдину розвагу солдати знаходили в торгашів, що пропонували і жінок — рабинь, найманок,— солдатові байдуже. Але цей сухий плід, що швидко приїдався, приваблював не всіх. Торг дешевим коханням був схожий на во/допій, затоптаний худобою.

— Вина! Пива! Меду! — кричало одразу кільканадцять голосів.

Маленькі стільці з луб яними сидіннями були зайняті. Багато хто з солдатів сидів на землі, де попало. Північани лягали на бік, підпираючись ліктем. Південяни вміли схрещувати ноги. Степовики присідали навпочіпки і зручно всідалися на п'яти.

— Пива! Меду! Вина!

У вині явно відчувався присмак води, мед був підозріло рідкий. Від погано перебродженого пива відгонило борошном. Та нічого іншого не було. Солдатська платня легко витрачалася в чеканні здобичі. Ті, що програлися в кості, пили за рахунок щасливчиків чи в борг, під заруку товаришів. За вбитого заплатить уцілілий.

Бридкі напої, убога закуска. Копчена риба була тверда, як поруч щита. В ялене м'ясо різали якнайтоншими шматочками, щоб зберегти зуби. Торгаші приберігали кращі припаси до дня успіху.

Довгоногий ісавр, забачивши слов'ян, звучно клацнув язиком. Відтворюючи жести стрільця, він виплямкував дивні звуки:

— Чтцк! Ттть-су!

Це було схоже на стук тятиви об рукавичку і на свист стріли.

Здається, ісавр хотів нагадати слов'янам про взяття Панорма —єдиного міста в Сіцілії, яке вчинило опір. Помітивши, які низькі мури Панорма біля порту, Велізарій наказав підтягти Човни на корабельні щогли. Зверху стрільці замогли опір готського гарнізону.

— А під Неаполем Велізарій нічого не може придумати!..— горлопанили солдати.

Смагляве обличчя ісавра, в обрамленні кучерявої бороди, сяяло усмішкою. На низенькому стільці, з високо задраними коліньми, він міг здатися велетенським коником в образі людини. Він запрошував:

— О-о! Друзі! Золоті шоломи! Зірке око! Вина! Вина! Всі ці слова, мовлені по-еллінськи, були зрозумілі

слов'янам.

— Ще вина! — кричав ісавр.— Усім вина! Зенон частує!

Він підвівся. Незвичайно довгі в порівнянні з тулубом ноги робили його дивно високим. Прислужник торгаша, великий, важкий, спритно спрямував в олов'яну чашу цівку вина з міха. Зенон торкнувся руки прислужника, товстої, як колода, і відсмикнув пальці, ніби обпікшись.

— Таран! Таран! Наймогутніший воїн! Ходімо ж, ходімо! Ти сам повалиш мур!

Та прислужник був незворушний, як глухонімий. Він не дурень, щоб воювати. За умовою з хазяїном він має пайку в прибутках. Зенон обняв Індульфа. Аоскочучи твердою бородою його щоку, ісавр шептав:

— Я бачив тебе на акведуці. Я знаю, чого ти хочеш. Слухай, ходімо разом уночі. Я допоможу тобі.

Індульф не зрозумів. Про що балакає цей ісавр? Слов'яни вилазили на акведук з нудьги.

Відпустивши Індульфа, Зенон притис пальця до губів:

— Мовчи, мовчи. Нехай ніхто не знає, нас випередять. Хто випередить? У чому?

Зенон намагався щось пояснити, але його перебили раптовий шум і крики. Сталося щось незвичайне, табір заворушився. Зенон вчепився в руку Індульфа:

— Ходімо подивимося. Я не хочу розлучатися з тобою. Ісавр потягнув було нового товариша, але його самого

ззаду схопили чиїсь руки.

— Спочатку заплати, тоді підеш, пане! Вирвавшись, Зенон вдарив у груди прислужника:

— Козел! Ісаври беруть, але не крадуть!

Кривий ніж зловісно ніби сам вискочив з піхов у Зенонову руку. Індульф завадив ударові. Ісавр люто розвернувся до слов'янина. Індульф був вражений кольором Зеноно-вого обличчя. Вся кров відлила, залишивши на шкірі бруднувату засмагу. Страшно не було. Індульф зготувався вибити ножа і повалити з ніг навіженого. Але той спам'ятався і кинув прислужникові срібну монету: — Бери, смердючий!

Ніби стираючи гнів, Зенон провів рукою по обличчі. Він уже сміявся, ніби нічого не сталося. Його очі нагадували бобра, не чорні намистинки на морді розумного звіра, а колір рудої шкури. Підкинувши ніж, Зенон впіймав клинок піхвами з неабиякою спритністю.

Посли Неаполя поверталися до себе після чергових переговорів з Велізарієм, солдати влаштували їм проводи на свій лад.