Русь первозданна - Сторінка 163

Нові птахи будуть, новий щебет буде в них.

З любові до Ратибора Крук змовчав, що є в обозі дівчина, яка зве себе княжою.

Той берег, імперський, здіймався над Дунаєм скелястими обривами. Два ромеї, що зважилися на нове життя, завершили важку переправу. Безсилі піднятися на ноги, вони мертвими тілами відпочивали на самому прузі ріки.

— Ось вони,— показав на них Малх,— самі тягнуться до нас. Як зі мною колись було. Що в собі несуть? Самі не знають.

Мовчали всі, дивилися. Малх розмірковував вго-ос:

— Що в ньому, в промину лому? Йдучи в похід, я, як дитя, тішився думкою про насолоду від суперечок, бесід. Я хотів дещо сказати ромеям. Кому? Порожнє все, як покинутий бджолами сот. Додому хочу, до себе, до сім'ї. Нехай же стане минуле минувшиною.

Зупинивши коня, щоб востаннє в житті глянути на кордон імперії, Індульф не помітив, як його залишили. Більше половини життя минуло.

В Італії його потягло повернутися додому, на берег Холодного моря. Чого? Правильно сказав Георгій-скамар: нічого шукати ровесників, які вже стали зрілими мужами, та слухати розповіді про померлих.

Індульф залишиться на Росі. Похідний князь Ратибор кликав його і Голуба. Досвідчені воїни потрібні роському війську. Князь Всеслав визначить їм гради для кормління, росичі не відмовлять новим братам у жонах. Забув Ратибор, що виконує давню обіцянку, яку він дав молодому Індульфу на Торжку-острові. Бути нині Індульфу з Голубом роськими сотниками.

Індульф не посилав даремні прокляття ромейській імперії. Не перед ним вона винна, адже він сам чинив, своєю волею. Не бажав він нічого змінити в своєму минулому, тому що шкодування не гідні мужа. Але його пам'ять не залишить ніколи в спокої ні розчавлена Італія, ні чудова й буйна Візантія з її храмами загадкових і жорстоких богів. Не згаснуть небесні красоти палатійських палаців, не змовкне тихий шепіт білосніжних служителів, не відпаде гній війни, і вічно світитимуть образи Тотили й Тейї, які не визнали себе переможеними.

Зупинившись, довго дивилися на південь два вершники, налиті силою, важкі, як кінні статуї на форумах старих міст Теплих морів, застигнувши в невиказаній погрозі.

Індульф думав про маленьку жінку своєї молодості. Амата прийшла з невідомості і зникла плавучою ходою ромеїв, кроки яких беззвучно гаснуть в незчисленних жорстоких натовпах. Ніби зовсім забута, з роками Кохана поверталася частіше й частіше. Індульф любив її. Пізнє знання, юність дурна. Пізно прийшло осягнення неможливого, справжнього неможливого, гідного мужа, до чого, Індульф нині знав, готувала його Амата. Він не був першим для Коханої, не в ньому одному вона шукала, тепер Індульф міг думати про це без ревнивої прикрості. її хтось зрадив. Все і назавжди залишиться таємницею, яку не купиш за гори злого золота злої імперії. Воістину велике пройшло мимо, як жінка із закритим обличчям, що сповістила про смерть Амати. Згадувався бог-базилевс Теплих морів. От тоді б!..

— Ааа! — вголос простогнав Індульф.

— Пора, друже-брате, давній товаришу мій, пора,— покликав Голуб, ледве виштовхнувши слова зі стиснутого горла. І, не думаючи, повторив не раз уже сьогодні сказане іншими: — Змінилися ми, змінилися, і днів минулих не вернути, та й не потрібні вони.— І додав своєї —Кожному дню — справа дня. Так житимемо, друже-брате, поки душа дише в грудях.

Товариші повернули коней і пустили їх по запустілому вже сліду війська.

Були вони обидва по-воїнськи зібрані, але й настовбурчені, як хижі птахи, готові викинути крила з напруженого тіла і вдарити гострим кігтем. їхні сухі очі дивилися кришталево-холодні, як нещадні соколині зіниці.

Індульф і Голуб йшли звідси назавжди. Віднині вони брати росичів і ніколи не побачать імперії. Так вони вирішили. І ще — вони бажали відпочинку.

Вони не знали тоді, що імперія їх не відпустить. Не допоможе час. І жаданий перепочинок не в їхній волі.

Обмануті, скалічені, все яскравіше вони будуть згадувати з пережитого все погане, а добре буде для них гаснути, поки не згасне зовсім.

Як усі люди, вони забудуть, що піддалися облуді через своє непорозуміння, що були вони непомірковані в ділах і нерішучі в розмислах. Адже не себе проклинає людина, потрапивши в пастку трясовини-багна, яка здаля привабила її сонячною ласкою квітучої галявини, такої пречудової, коли дивляться на неї з околиці суворого лісу, з-під нахмурених північних ялин.

Себе вони відмежують від осоруги, виправдають. Інакше не можна, не вижити інакше.

Але й очистившись, вони не знайдуть спокою. Неспокійні вони сіятимуть тривогу. Мстиві, вони збудять недобрі почуття і лиху цікавість до імперії, про яку вони не перестануть розповідати росичам. Не перестануть, бо багато що, можливо, основне, вони осягнуть потім, згадуючи пережите і знаходячи слова для оповіді.

Настане й те літо, коли їхні тіла розтануть в огні поховального багаття. Але їхні пойняті тугою душі залишаться серед росичів, живі в заповіті вічної ворожнечі до півдня Теплих морів, де для Індульфа й Голуба живе нечиста нелюдь, де під золотими куполами сидять змії-гас-пиди з отруйними іклами, хитро захованими під велемовно-солодкими обіцянками блаженства, де вони шукали неможливого, знайшли його і випустили з рук.

Розділ сімнадцятий НЕПОГОЖИЙ ГАСНЕ ДЕНЬ

Якось вранці римляни помітили на пилюці форуму сліди богів, які вночі покинули Вічне Місто.

Із стародавніх авторів

І

Осінь на півострові між Понтом та Егейським морем. Вкорочуючись з надмірною поквапливістю, відлітають теплі дні. Краща пора року для старих. Спеки вже немає, і скіфські степи ще не наслали на береги Теплих морів північно-східний вітер. Доцвітають пізні троянди.

Ранок. На листі з облямівкою жовтизни блищить роса. Нічна волога трохи побрижила жовтуватий пергамент-таб-лицю. Під заголовком "Літочислення" було чотири рядки:

"За відліком Святої Церкви від сотворіння світу минуло літ 6073.

Перси-міди налічують від Навуходоносора літ 1312.

За нашим літочисленням від Александра Македонського

літ 896.

А від народження Христа, бога Спасителя нашого, рік 565".

Євнух Каллігон подбав, щоб ця таблиця висіла в круглій альтанці-ротонді. Тут же, в тиші, в самотині, трудився і сам писець.

Від ротонди до великого будинку, володіння Велізарія, великого полководця великої імперії, було рукою подати: сотня кроків утрамбованою доріжкою. Нешироких воїнських кроків. І нелегких кроків дужого, не обтяженого ношею чоловіка. Того чоловіка, уявними днями шляху, якого письменник Прокопій з Кесарі і, розумно йдучи за народним звичаєм, позначав у своїх книгах відстань до далеких країн, щоб читач міг відчути розміри цього неспокійного світу. Тут кроки були дрібні, старечі, нерівні.

Сидячи в ротонді за мармуровим столиком, Каллігон писав сепією, яскравою, справжньою сепією, добре процідженою, без сажі і товченого вугілля, яких домішують купці. В продажу тепер стало важко знайти чисту сепію, тому чорну фарбу приготовляли на віллі. Пергамент був теж справжній, не сучасна підробка з проклеєного папірусу чи ситівника, а виправлений зі шкури мертвонароджених телят і ягнят, міцний, вибілений до молочного кольору.

Каллігон вставав перед світанком, як раб, але без окриків та принуки. Він квапився виконати урок, заданий собі ж: шість сторінок на день. Не так мало, якщо наслідувати найманих писців, у яких букви чіткі, як вибиті печаттю. Навіть багато для добровільного писця-домоправителя, який розпоряджається маєтками багача, веде рахунки, стежить за всім. Усі люди позбріхувалися. Усі попрокрадали-ся. Нікому не можна вірити. Якщо сьогодні пропустиш в обрахунку помилку, завтра її повторять уже зумисне, щоб пограбувати. Каллійон встиг закінчити першу сторінку денного уроку. Щойно він розпочав другу, як його покликав знайомий голос. Без нетерплячки, без невдоволення Каллігон посипав свіжий рядок товченим піском, струснув аркуш, згорнув його в трубку разом з оригіналом і сторінкою, написаною раніше. Не треба розкидати записи.

Велізарій, господар, кликав і кликав. Великий воїн став, мов дитина.

— йду, йду, спішу, пресвітлий! — відповідає Каллігон голосом баби.

Від древності на голому черепі євнуха виріс безбарвний пух, і Каллігонова голова нагадувала птицю, обскубану кухарем.

— Біжу, біжу! — тонкого євнухового голосу боялися незрівнянно більше, аніж грізних окриків Велізарія.

— Де ж ти, окаянний! — сердився Велізарій. Підтримуваний двома сильними слугами, він плуганився

до ротонди. Мечеві імперії виповнилося шістдесят років. Можливо, й більше, але не набагато. Жива руїна, огидна для всіх, не була бридкою Каллігону. Висохлий євнух, особливо маленький поруч з Велізарієм, був єдиною опорою колишньому полководцеві.

Погладивши костисту лапу Велізарія своєю худенькою ручкою в плямах від сепії, Каллігон спитав:

— Що з тобою, превеликий? Скажи, і я втішу тебе. Коліна у Велізарія підігнулися. Повисаючи на плечах

слуг, він витягував худу шию з набухлими жилами, сіру, збабчену, ніби тіло довго пробуло у воді, і нарікав:

— Усі проти мене одного, всі. Дивись, дивись... Він підкуплений. Він хотів зарізати мене. Він, він...— Велізарій заплакав від жалю до самого себе.

— Заспокойся, пресвітлий, заспокойся,— втішав Каллігон, витираючи хустинкою очі Велізарію.— Твоє дорогоцінне життя цвіте в тобі, ти живий і дужий. Покажи мені рану, я полікую її.

— Ось, ось! —Велізарій, кривлячись, натягував шкіру. На підборідді підсихала подряпина, яку може залишити бритва від здригання руки.

— Не бійся, володарю. Твоє здоров'я не під загрозою. Винний буде покараний.

— Покарай, покарай його,— з люттю бурмотів старий.— Можливо, він хотів учинити замах...

Винуватець чекав за кілька кроків за спиною у Велізарія. Каллігон наказав:

— Різки! Шмагати його нащадно.

Голяр сховався за деревами. Залунали крики, благання про помилування. Велізарій прислухався. Він погано бачив, та зберіг слух і впізнавав людей за голосами.

Екзекуція тривала. Втомившись стояти, хоч йому допомагали слуги, Велізарій розпорядився:

— Годі. /

Голили його раз на чотири-п'ять днів. Він забувався, бритва дряпала, і кожне гоління закінчувалося скаргами на замах. Каллігон вважав, що варто карати за справжні провини. За вигадані — треба було вдавати, що карають. З голяра Велізарія міг би вийти непоганий мім.

Пресвітлого всадовили в ротонді, і Каллігон розгорнув пергамент.

Велізарій не бачив, що пише його домоправитель, не лише через поганий зір, а й через неписьменність.

— Що ти робиш?

— Підраховую, лічу твої гроші, пресвітлий.

Велізарієва голова впала на груди.