Русь первозданна - Сторінка 165

І ще Каллігон зумів приховати дещо в роки, коли щастя служило великому полководцю.

з

Невже дрібною смерть

розчулиться хвалою й поверне здобич, забрану

в життя навік!

Із стародавніх авторів

Ось і завершена ще одна книга, копія. Каллігон міг би писати напам'ять, та все ж дивився в оригінал, як раб-пере-писувач під ферулою повелителя. У Каллігона немає повелителя, він боїться ненароком щось змінити.

Прокопій помер, в залишеному ним нічого не можна випустити чи поправити.

Каллігон любив перечитувати Прокопієві книги про війни. Над багатьма сторінками витала душа друга. Наближаючись до них, Каллігон готувався до зустрічі, до відчуття присутності Прокопія, завжди однакового і явного, як рух повітря.

В книзі "Про будівлі" не було Прокопія. Він писав цю догідливу книгу зі страху перед Юстиніаном і на спокуту сторінок у "Війнах", якими був невдоволений базилевс. Шепнули — потрібен панегірик, щоб порятувати життя.

У таємній книзі, яку переписував і переписував Каллігон, було теж багато страху. Прокопій поспішав. Над сторінками гірких викриттів металася злякана душа. Багато разів Прокопій покидав роботу, кваплячись заховати написане. Тричі, поступаючись перед нападами жаху, друг спалював книгу, яку він дозволяв собі писати тільки поруч з огнищем. І Іа жаль, надумані тривоги скорочували дні Прокопія і погіршували книгу. Іноді забувалося основне, невипрапдлію витіснене другорядним. Думки темного охло-су були передані без застереження, ніби Прокопій міг вірити сам, що Юстиніан бродив по Палатію без голови і був втіленням диявола. І чимало такого ж іншого. Не виконані дані в книзі обіцянки розказати про справи церкви. Виклад нерівний, книга не завершена. Та все ж — це правда. Правда повинна жити.

Залишившись на самоті, Каллігон пробував писати, бажаючи створити доповнення до книги Правди, пояснити недовисловлене, виправити суперечливе. Каллігону неодноразово вдавалося в дружньому спілкуванні оживляти думку друга, нагадувати, радити. Після смерті Прокопія євнух відчув печальну безплідність свого розуму. Так, думки роїлися. А на папір падали крихти слів, наче трухлятина дерева, сточеного шашелем. У Каллігона не було надзвичайного дару Прокопія. Довелося змиритися з цим, як зі всім іншим, чого євнуха позбавила Доля.

Що таке істина? Улюбленець Каллігона і Прокопія Плу-тарх писав:

"Неможливо зустріти життя бездоганно чисте. Тому створився для нас наче закон відбирати тільки кращі риси для вираження істинної схожості із зразком. Пристрасті чи державна необхідність врізають в людські справи помилки, плями. В них треба бачити скоріше відступ від доброчесності, ніж наслідок розпутства. Замість того щоб глибоко відбивати в історії погане, треба діяти з поміркованістю до людської природи, яка не витворює досконалої краси і характерів, які могли б виступати бездоганними взірцями чеснот".

— Що ж таке істина? — запитував Каллігон Прокопія.— Кому треба буде вірити, коли вам, історикам, минуле послужить для створення взірців ніколи не сущих добро-чинностей? Отже, найвище за всіх стоять творці житій християнських святих, одноманітних казок?

— Ви обидва спокушаєте мене, як Сатана спокушав Єву,— заперечував Прокопій і Плутарху, і Каллігону.

Ні, ганебний Насильник хай буде розп'ятий навіки на залізному хресті історії. Каллігон переписуватиме. Нехай залишиться Слово викривальне, Слово вбивче.

В Палатії й далі благоденствував розжирілий старий, який самовпевнено розбалакував про догми віри, справи імперії та справи церкви. Він тримався за владу молодими руками. Каллігон лічив по пальцях засоби Юстиніана: знищувати розумних і сильних, позбавляти військо сили і усвідомлення своєї звитяжності, згасити почуття честі в сановників, у полководців, у всіх підданих, усіх перелая-ти, нацькувати. І щось ще... Каллігон відчував, що йому не піддається пізнання таємниці історії. Найважливіше пропадає. Прокопій теж не знав. Яким повинен бути справжній правитель, якою має бути справжня імперія людей, а не підданих? Напевно, головне в цьому знанні.

Прокинувшись, Велізарій запхикав. Його скарга і тінь садового гномона нагадували про час обіду.

Вмілий кухар готував обом старим страви розкішні на вигляд, різноманітні на смак. Насправді змінювалися приправи, а основа незмінно залишалася з дрібно посіченого розвареного м'яса та овочів. У Велізарія майже не залишилося зубів, Каллігон був трохи багатший.

Колишній полководець їв жадібно, вимагав вина. Його дурили виноградним соком, і старий хмелів.

Слуги знали, що євнух, навіть не дивлячись, бачить кожен рух, і ніжно доглядали Велізарія. Він був беззахисний, як ягнятко. У старих була спільна спальня. За дверима лягало кілька слуг. Щоб доглядати тяжкого і рослого старого чоловіка, потрібна сила. Вірили: євнух уміє читати думки. Він ніколи не карав даремно. Йому рідко коли доводилося карати: вивідника думок остерігалися обдурювати. Каллігон міг не боятися ні найманців, ні рабів.

Тихо жилося в закуті Довгих мурів на березі бурхливого Чорного Понту. Навіть Коллоподій, постачальник тюрем і катівень, невтомний базилевсів винюхувач, не запускав сюди своїх довгих щупалець. Тут немає нічого і нікого: Велізарій помер, живучи.

4

Коли на суд німих, таємних дум Я голоси з минулого вертаю,— Оживши, втрати нагнітають сум, Й колишнім болем я страждаю.

Шекспір

У спальній кімнаті стало прохолодно. Незабаром доведеться вносити жаровні. Здалеку і знизу долинає несильний шум, ритмічна зміна шипіння й шурхоту. Море почало хвилюватися.

Каллігон прислухався до моря, прислухався до свого тіла. Вихудлою рукою, схожою на курячу лапу, євнух знайшов під спої ми бабськими грудьми болюче місце. Що там? Смертельна хвороба базилиси Феодори почалася болями п боку. Каллігон хотів жити.

Він хотів пережити Юстиніана. Ці іллірійці живучі, як змії. Юстин дожив майже до ста років. Його небіж здається ще свіжим у вісімдесят два роки.

— А в тебе чия кров? — спитав себе Каллігон. Він не знав. Дитиною він пішов по руках работорговців, юнаком потрапив у Велізаріїв дім. Усі євнухи схожі один на одного, крім тих, що народилися на Кавказі, як Нарзес. Плем'я — тлін, родина — вигадка, до якої всім байдуже в імперії. Даремно, даремно Прокопій намагався бути римлянином старої крові. Через це в його книгах з'явилися думки, що були нижчі його розуму. І — суперечності... Римляни, неримляни!.. Мертвяки тримають живих за ноги. Мертвих треба боятися, а не варварів. Старий Аттіла був праведником у порівнянні з Юстиніаном. ^Реодоріх готський — ангелом. Сам Прокопій вважав Тотилу найблаго-роднішим з правителів, а Тейю — великим героєм, який став вище за Леоніда-спартанця.

Довгий, як вістря списа, вогонь лампади стояв перед іконою Христа з ликом базилевса Юстиніана. Лампада й ікона були надзвичайно дорогим дарунком базилиси Феодори своїй улюбленій повірниці. Померла базилиса, і честь стала непотрібною. Тепер стара Антоніна втішається оргіями в палаті, прикрашеній сороміцькими картинами і статуетками, які привозять зі Сходу і виробляють в Александрії. Ніч без сну — клубок змій...

Поруч з Тейєю бився слов'янин Індульф, добре знайомий Прокопію й Каллігону. Індульф покинув імперію. Слов'яни живуть у народовладді, без базилевсів. Що буде з ними? Імперія заражає варварів, як стара куртизанка недосвідчених юнаків.

Полум'я лампади гойднулося від подуву холодного повітря. Недаремно шумів Понт. Море не помиляється. Наближається буря, буря, буря...

Пізно. Сну немає. Думки й думки, ви чорні птахи ночі. А хто це розповідав, що навіть ворони полетіли з Італії?

Може бути... Заперечуючи податкові листи, прислані з Візантії, намісник Італії Нарзес доводив, що на завойованому півострові чи й залишилася п'ята частина підданих від населення обліченого при Феодоріху. Перемога...

Прокопій нарахував, що Юстиніан знищив у світі п'ять мільйонів людей. Книга про це була спалена під час одного з нападів страху. Нині всіма биті, всіма гнані лангобарди, мало не винищені гепідами років п'ятдесят тому, і не такі вже давні данники герулів, збираються в Італію. В імперії немає сил, щоб виступити проти них. Після левів — вовки, після вовків—шакали... А хто після шакалів? Знову леви?

В Італію треба послати десять копій книги Правди. Там знають Юстиніана. Базилевс поводиться з наступниками Петра, як з розпусниками, зловленими на блуді. Італія прочитає і збереже. Жити, пережити Юстиніана...

5

І жменею землі вони нарешті Покрили йому очі — він затих.

Шаміссо

Сьогодні виповнилася роковина смерті Прокопія. Північно-східний вітер кинув Понт на приступ Європи. Захопип-ши бережок, на якому влітку любив сидіти Каллігон, море било в кручу. Солоний туман, зірваний бурею з гребенів хвиль, кропив сад. І там, де він осідав, листя вічнозелених дубів чорніло, наче побите віспою.

З кадильниць летіли іскри, викидало ладан і вуглини. Над могильною плитою священики співали і молилися за упокій душі раба божого патрикія Прокопія, вітер бив їх по губах і рвав слова.

Прокопій не носив високого звання патрикія імперії. Церква по-світськи піддобрювалася до небіжчика. При житті до нього ніхто не піддобрювався, ні. Потрібні його душі молебені чи не потрібні, вони нічому не заважають. Морська пилюка замерзала на льоту. Ще одна зима.

Закутаний в хутра, в плащі з килікійської вовни, в теплих чобітках — треба берегти себе,— Каллігон німо вів розмову з померлим: "У тебе не вистачало хоробрості, сину імперії, ти викручувався, брехав, догоджав, як усі. Благословен ти в слабостях, добрий друже. Якби ти був сміливіший,— не залишилося б і останків ні від твоєї справи, ні від тебе. Ти мислив, щоб пізнавати більше, ніж особисте життя одної людини. Згораючи від жаху, ти світив. Без тебе глухі роки залишилися б глухими навіки, як камінь. Ти був слабким чоловіком, але не безгласим звіром, як усі ми. Ти живеш, житимеш. А. чи пам'ятаєш?..

Навіпн" мені тривожити твою душу, що відійшла від нас? Якщо ( зерно справедливості за гробом, ти перебуваєш у спокої..."

Поверталися в благопристойному мовчанні, сподіваючись на ситний почастунок. Духовні урочисто ступали попереду, залишивши старенькому євнухові почесне місце єпископа.

Священики відслужили панахиду над могилою якогось ритора, що був раніше на службі у Велізарія, як багато, багато хто.