Русь первозданна - Сторінка 164

Слуги бережно підтримували хазяїна, уважні, напружені. Каллігон нещадно карав за справжні недогляди.

— Що ти робиш? — повторив запитання Велізарій.

— Лічу, зводжу рахунки, превеликий,— терпеливо відповів Каллігон.

Ранками свідомість Велізарія ненадовго просвітлювалась. Сонце піднялося високо. Каллігон знав, що господар скоро втратить пам'ять. Сьогодні Велізарій боровся.

— Рахунки, рахунки, рахунки,— невдоволено повторював він.— А! Ти нічого іншого не вмієш. Чому не пише... Я забув. Цей. Каппадокієць. Ні. Кесарієць.— Велізарій здригнувся, і слуги підхопили тіло, що хилилося з лави.— Так! — вигукнув Велізарій.— Чому не пише Кесарієць про мої подвиги? Чому?

— Він пише, пресвітлий, пише,— втішав Каллігон.— Він незабаром прочитає тобі нову книгу.

— Нехай Прокопій пише якнайбільше,— наказав Велізарій. Він силкувався розправити плечі і випнути груди. Щось боролось у згаслій душі. Велізарій прислухався до чогось, сказав:

— Нехай він не забуде описати подвиги Божественного,— і знову розм'як.

Сім років тому гунни і задунайські слов'яни вторглися в Фракію, гунули через Довгі мури, ніким не захищені, і впритул підступили до Візантії. Як завжди, Юстиніан тримав у Палатії достатньо війська, щоб захистити себе від охлосу, але не столицю від варварів. Через Босфор спішили вивезти скарбницю і коштовності храмів, намагаючись зберегти багатства від неминучого розграбування.

За повелінням базилевса Велізарій закликав населення порятувати Візантію. Забудькуватий охлос вийшов на мури міста, і варвари, не ризикнувши напасти, задовольнилися викупом.

Візантійці оголосили Велізарія рятівником вітчизни і осипали його знаками відданості. В Юстиніановій душі з новою силою збудилася вже згасла було підозра.

Довгі, незносні чотири роки Велізарій спостерігав, як над його головою збираються хмари. Раптом його ув'язнили. Його майно було загарбано, слуги та рештки іпаспистів розбіглися. Каллігон заліз у нору, як миша,— у нього були готові сховки.

Антоніна ще раз відвела лихо, і базилевс наказав звільнити полководця. Сановники встигли багато розграбувати, але частину своєї маєтності Велізарій отримав назад.

Після цього щось зламалося в душі полководця. За кільканадцять днів повітря підземних нумерів встигло отруїти його серце. Невдовзі хтось сповістив Велізарію про нові, страшні підступи базилевса. Чи правдива була чутка? Чи хтось спромігся під маскою друга злорадно налити отрути у відкриту рану?

Велізарій захворів одразу. Багато днів лежав він без свідомості і опритомнів розбитим старцем, який втратив пам'ять. На двадцять років молодший за Юстиніана, котрому недавно виповнилося вісімдесят два роки, Велізарій годився базилевсу в батьки.

Каллігон думав: "Страх тим дужче опановує людьми, чим більше людей вони самі позбавили життя". Прокопій уже помер. Похований. Взятий тліном. Ніколи нічого не напише. Велізарій зпбуп iif)o смерть Прокопія, як про багато що. Каллігон збрехав Велізарію. При ньому не можна було говорити про чиюсь смерть — його хапали припадки.

Прокопій відійшов на руках у Каллігона. Не чинячи опору хворобі, він розпрощався з життям без страху перед неминучим. Слухняно прийнявши причастя, Прокопій прошептав слова, які пояснили затьмаренням розуму:

— Мій рот повен гіркоти.

2

Підведи лік Звірові.

Із стародавніх авторів

Велізарій дрімав, його щелепа одвисла. Каллігон писав, незважаючи на присутність слуг. На віллі євнух був єдиним письменним. Слуги, що повинні були звітувати, вміли робити карби на паличках, зав'язувати вузлики, перекладати кольорові камінці, листки. А інші не вміли й цього.

Не так уже й багато людей, що володіли мистецтвом письма, зустрічалось у молоді роки Каллігона. Нині кількість письменних зменшилась. Юстиніан не лише заборонив останні академії на Сході. Нечестиві заклади були знищені і на повернутому імперії Заході. Сяк-так підучувалися ті, що хотіли зайняти посади в префектурах. Школи легістів, які заохочував базилевс, давали учням деякі знання з латинського та еллінського письма. В монастирях ченці вчилися один в одного. Намагався дійти смислу букв той, хто готувався прийняти сан священика.

У самій Візантії знайшовся б один письменний на тисячу, а в провінціях — один на два міріади. Та й вони, на думку Каллігона, володіли не більше, ніж кухонною писемністю. Такі люди, така й грамота. Мізерна жменька письменних дико й грубо висловлювала свої думки. Запас слів був убогий та обмежений потребою справи.

Сорок років влади Юстиніана заглушили думку. Кожно^ му — своє. Писці префектур користувались обов'язковими зворотами мови Влади, важкими, вигаданими, двозначними від своєї ваги. Легісти копіювали формули законів, і той між ними, котрому піддавався коментар, вважався чудом освіченості. Майже всі священики, завчивши богослужіння з голосу, перегортали аркуші книг для годиться. Переписувачі робили помилки, спотворювали зміст до невпізнання. Слово вироджувалося. Сам Каллігон вважав, що мислить і пише чистою еллінською мовою, яку вживав і Прокопій. Але з людьми, щоб бути зрозумілим, євнухові доводилося спілкуватися якоюсь іншою мовою.

Каллігон подивився на Велізарія і звелів слузі обтерти слину, що спливала з чорної ями беззубого рота. Життя людини не може зрівнятися з могутнім життям дерев, прекрасних навіть у смерті. В широкому вході ротонди з'явився чоловік у залізній кірасі, з довгим на поясі мечем. Щоб дати перепочинок шиї, він скинув каску і тримав її перед собою, як виночерпій чашу.

— Наймудріший! Антоніна прекрасна бажає тобі здоров'я, гараздів та успіху в справах збирання статерів! — Посланий по-дружньому підморгнув євнухові.

Не встаючи, Каллігон кивнув Ієраку, колишньому іпа-спистові Велізарія, нині начальникові загону воїнів, який Антоніна тримала, як і всі знатні люди, для своєї особистої охорони.

Старий найманець підкреслено не дивився на сонного Велізарія. Що йому цей труп, який боягузливо хапається за життя! До чотирнадцяти років Ієрак жив у горах Кавказу —■— на південь від Лазики. Коли в його племені дід чи баба ставали мукою для себе й інших, вони самі, як сніп, кидали немічне тіло в прірву, дна якої ніхто не бачив, якщо й було те дно. Так завжди велося. Кожен знав свою могилу. Родиннокровним Ієрака не треба було нагадувати, що життя може стати ницим тягарем.

Антоніна не вважала за потрібне одвідувати далеку віллу. Владна жінка вміла залишатися першою доміною імперії. Юстиніан не закрив двері Палатія перед Антоні-ною і після смерті базилиси. Антоніна улещала, вміло розносила плітки, вгадувала забаганки старого володаря імперії. Вона здавалася вищим потрібною і великою — нижчим.

Па м'яті базилиси Феодори вже сімнадцятий рік віддавались посмертні почесті. Юстиніан не обтяжив себе новим шлюбом. У рік смерті Феодори йому виповнилося шістдесят п'ять років.

Святе письмо розповідало про мужів, які зберегли силу юності і до ще похилішого віку.

Для незворушних спостерігачів — палатійських євнухів — не було таємних вад сердець і тіл. Каллігон дружив з євнухом Схоластиком, людиною такого великого розуму, що якось базилевс послав його проти задунайських слов'ян, які вторглися до Фракії. Скіфи так розгромили армію

Схоластика, пи" (>уло загублено навіть Священний .Даба-рум — знамено Костянтина. А Схоластик не втратив Юс-тиніаноиої ласки: там, де він зазнав поразки, не міг би виграти піхто. Якось Схоластик поділився з Каллігоном таємницею І Іалатія; вчасно, вчасно померла Священна Володарка. Бо душа Божественного через те, що хиріло тіло, уже закривалася для спокус Єви.

Каллігон думав про Антоніну. Єгипетські і персидські маги секретними чарами і таємними обрядами підтримували молодість її почуттів. Коли Каллігон бачився з володаркою рік тому, поруч неї обертався молодий еллін, який вродою нагадував Беллерофонта. Він здавався стомленим. Антонінині очі зблискували, зіниці були розширені, як у жінки, що вживає атропу. Щоб зберегти свіжість почуттів і тіла, вона влаштовувала собі купелі не в молоці, як Феодора, а в крові, і спала, обкладена ще теплим м'ясом. В Антоні ні жила незборима сила хтивої, безплідної плоті.

— Не розпитуючи тебе, Ієраку, я знаю про твою мету,— сказав Каллігон. ^

— На те, премудрий, не треба багато мудрості,— з іронією відповів Ієрак.— За тобою, між іншим, завжди правда. Зі мною тридцять озброєних бійців. Дороги небезпечні.

Двісті стадій дороги від Довгих мурів до воріт Візантії! Навіть тут не можна возити грошей без доброї охорони. Дороги імперії! Каллігон доглядав Велізарія під прикриттям північного краю Довгих мурів і під захистом фортеці. В дні навали гуннів і слов'ян вілла уникла розгрому.

Будинок стояв на самому березі. Влітку високий берег кидав на море тінь. Каллігон любив сидіти на бережку біля самої води. Зализані вітром кущі на кручі здавалися волоссям. Скелі проступали, як лоби велетів і чудовиськ. Північно-східний вітер узимку псував життя. Та зиму, як і старість, треба перетерпіти. Безпека винагороджувала зимові незручності, смерть винагородить старість.

Юстиніан щедрою рукою розставляв фортеці. А військ мало, солдати слабкодухі, воєначальники захланні.

Банди скамарів грабують коло самих Золотих Воріт. Нещодавно вони напали на приміську віллу. Господарі втекли до воріт. Нічна сторожа не насмілилася ні впустити нещасних у місто, ні вийти їм на допомогу. Скамарі потягли людей на очах у солдатів, щоб узяти викуп.

Префекти знали імена скамарів, але не способи їхнього винищення. В Родопах поблизу від Юстиніанополя сиділи якісь Георгій, чи Гордій, Алфен, Гололобий. Ці іноді зважувалися громити дорожні застави між Візантією, і Філіппополем. Імперія розорена. Скарбниця вічно в боргу перед солдатами, і солдати грабують підданих. Службовці роками не отримують платні і теж прагнуть відігратися за рахунок підданих. А Палатій пишніший за попередній, храми оздоблюються, фортеці будуються. Як людина, через руки якої пройшло багато тисяч фунті золота, Каллігон розумів, що і в зубожілій імперії завжди знайдуться гроші на розкіш. Шкапа в позолоченій збруї.

Баба Антоніна могла купувати молодих красенів, змушуючи їх присягатися в коханні тому, що вцілілі від конфіскації вілли Велізарія були звільнені від податків.