Селище - Сторінка 33

— Тобі важче доводиться.

— Нічого, — сказав Олег. — А ти як до мене ставишся?

— Так само, — призналася Мар'яна. — Зовсім так само.

Він підійшов до Мар'яни ближче. Вона сиділа навшпиньках і не піднялася, коли він підійшов, але перестала перебирати зерна, завмерла. Олег простягнув руку до її голови, Мар'яна відкинула голову і уважно дивилася на нього. І рука торкнулася її щоки. Щока була гаряча. Це відчуття було таке, як удар — усе завмерло, стяглося у ґудз під ребрами.

І відразу Мар'яна легенько і непомітно відхилилася. Виявилося, що в сарай зайшла товста Луїза, тягнучи кошик сушених грибів, залишки осіннього врожаю. Їх теж потрібно було перебрати.

***

Вранці вітер дув з півночі. Дощу не було. Олег почав надувати кулю. Казик був у кошику, він зв'язував мішки з піском, щоб вони не заважали — утрьох у кошику було затісно. Казик не відходив від кулі, він боявся, що його можуть забути. Потім прийшов Дік, приволік мішок з припасами, перевірив свій арбалет, спробував запальничку. Сергіїв віддав йому свою запальничку — у селищі це була найкраща, вона давала іскру завжди, навіть у найгіршу погоду.

— Послухай, — запитав Олег Сергіїва. — Може, все ж полечу я?

Сергіїв не відповів. Та Олег і не чекав відповіді.

Старий підганяв аеронавтів, бо вітер міг змінитися. До того ж, коли поспішаєш, залишається менше часу на хвилювання.

У полудень на галявині зібралося усе селище. Тільки Ліз з Христиною не прийшли. Христина знову хворіла, а Ліз любила сидіти вдома.

Олег стояв біля кошика.

Мар'яна дивилася на Олега, але вона була далеко, з протилежного боку кошика. Олег обійшов кошик довкола, перевіряючи, чи все гаразд. Вони стояли з Мар'яною, розділені плетеною стінкою. Але не торкалися один одного. Навколо було занадто багато людей.

— Швидше повертайтеся, — сказав Олег. — Якщо через тиждень ви не повернетесь, я піду вас шукати.

— Ні, — сказала Мар'яна. — Ти чекай, але нікуди не ходи. Ми повернемося. Можливо, не дуже швидко.

— Увага! — закричав Старий. — Де Олег? Час відлітати.

Олег не хотів чути цих слів, але Мар'яна сказала:

— Йди.

І він побіг до каната — він відповідав за канат.

Решта почали відв'язувати мотузки, які тримали кулю.

Куля виривалася догори. Вона була туго надута, бундючна і дуже поважна. Наче розуміла, чого від неї чекають.

Потім куля почала підніматися, досить різко. Вайткус допомагав Олегові потихеньку відпускати канат. Мар'яна перейшла на той бік кошика, звідки їх було видно, дивилася на батька і махала йому рукою.

Канат натягнувся, якір виліз із землі, і Олег ледве встиг присісти, тому що якір ледве його не зачепив.

— Тягни! — крикнув він. — Тягни канат!

Якір пішов нагору.

Куля почала зменшуватися.

— Скрути вогонь! — кричав Олег.

Куля, підхоплена вітром, швидко летіла до лісу, вона ще ніколи не літала так швидко, але над лісом вітер, напевно, став слабшим, і куля зависла, навіть почала опускатися. Олег бачив, як похитуються чорні голови над кошиком. Дік підсилив полум'я. Куля полетіла далі і через хвилину зникла над лісом, у тій сірій мряці, яка відділяла верхівки дерев від хмар.

— Ось і все, — сказав Сергіїв Олегові. — Залишилися ми з тобою сиротами.

***

Павлиш прокинувся, коли ще було зовсім темно. Він не відразу второпав, де він, а зрозумівши і засмутившись через це, спробував збагнути, чому він прокинувся. Потім почув плач Клавдії. Вона інколи плакала чи розмовляла уві сні, навіть кричала. Але потім вранці нічого не пам'ятала.

Якби Павлиш щось вирішував, він би ще минулого тижня перейшов жити до себе в лабораторію. І навіть намагався заговорити про це, хоча розумів, що Клавдія буде незадоволена, але Клавдія холодно, наче здогадувалася про наміри Павлиша, підготувала відповідь, пояснила, що лабораторія недостатньо стерилізована. Вона буквально кишить бактеріями і вірусами, які Павлиш заносить ззовні. От якби Павлиш зайнявся ремонтом перехідного відсіку з лабораторії у тунель, це було би краще і корисніше для станції.

Вона ані словом не прохопилася, що прохання про відселення якось образило її. Вона навіть не запитала, чому він хоче жити в лабораторії.

Звичайно, не нічні жахи Клавдії були причиною такого бажання Павлиша. Вірніше, були маленькою складовою частиною цього бажання. Якби планета виявилася менш зловісною і негостинною, якби можна було спокійно ходити по ній, втомлюватися від прогулянок, живитися новими враженнями, він би не відчував замкнутості й тісноти житлового відсіку. Ще недавно Павлиш мріяв вирватися з корабля, який обрид за місяці польоту, і потрапити під небо нового світу. Тепер корабель здавався просторим, спокійним і затишним. Там можна зануритися у басейн, посидіти з приємним співрозмовником в оранжереї, помузичити в кают-компанії.

Тут планета не тільки не підпускала до себе, вона простягала злісні пальці і всередину станції. Ось та, помаранчева пліснява, яка причепилася до штанів скафандра, — вода з душа її не взяла. Павлиш відшкрябував її, кинувши у бій досягнення хімії. Пліснява не тільки успішно тримала оборону, але й, коли Павлиш примудрився доторкнутися до неї вказівним пальцем, обпекла. Тепер обпечений палець був залитий пластирем, а Клавдії довелося збрехати, що просто порізався — вона би не пробачила, і правильно б зробила, такої легковажності.

Врешті, нічого особливого не відбувалося. Планета як планета, експедиція як експедиція. Настільки банальна, що можна думати про обпечений палець. Та й дуже агресивною планету не назвеш — за винятком сутички з чудовиськом, фатальної для чудовиська, нічого особливого не сталося. І не тільки тому, що Клавдія слідкувала за порядком. Саллі з Павлишем теж не були дітьми, і знали, що і в Африці гуляти без тата і мами небезпечно. А з емоціями можна якось впоратися. Погрібно влаштувати велику поїздку — і за планом досліджень вона передбачена. Сісти у всюдихід і подивитися, як живе цей світ за межами галявини. Тим паче, що етап запусків скаутів вже виконаний, є деякі цікаві результати, хоча й нічого екстраординарного знайти не вдалося. Поки що. Усе як в археологічній експедиції, де знаходять уламки кераміки та іржаві цвяхи, що мають великий інтерес для науки, але абсолютно нецікаві для обивателів. У музеї вони байдуже обминають вітрини з наконечниками списів і склеєними глиняними глечиками. Їм хочеться побачити казково красиву статую чи золоту діадему. Кожен археолог доводитиме вам, що діадеми — не мета археології, її мета відшукати якомога більше черепків і намистин, аби визначити шляхи міграції і рівень матеріальної культури. Але можете бути впевнені, що археолог лицемірить. Глибоко у душі він мріє про діадему, про несподіваний блиск у надрах чорної землі, про ту надзвичайну сенсацію, погорда до якої — основа основ археологічної гордині.

Біологічно активна планета не може не приховувати у собі діадем. Але це не означає, що діадема дістанеться саме Павлишу. Клаптик планети, який поволі відкривався йому, був мізерно малий порівняно з усім цим світом, і потрібно буде ще багато експедицій, і багато таких, як Павлиш, аби можна було сказати, що ця планета більш-менш досліджена. І зрозуміла.

Павлиш визнавав, що ані знання, ані розуміння планети у нього нема. Але інтуїція весь час застерігала його проти цього світу. А Павлиш звик довіряти інтуїції.

Він готував всюдихід до поїздки, коли у службовий купол зайшла Саллі. Вона хотіла поїхати разом із Павлишем, проте Клавдія її не відпустила, оскільки вона сама потребувала помічниці. Клавдія пообіцяла взяти Саллі з собою наступного дня до цікавих відслонень на іншому березі озера, виявлених геоскаутами.

— Якщо вам трапляться квіти, — сказала Саллі, — справжні квіти, привезіть мені ма-а-алесенький букетик.

— А Клавдія?

— Страшнішого за кішку звіра немає.

— Я поволі починаю схилятися до думки, що вона має рацію.

— Ви? Непокірний бунтар?

— Усе це гра, Саллі. А ось у мене вчора розболівся живіт...

— Усе зрозуміло, можете не продовжувати, — промовила Саллі. — Три дні тому мене лихоманило, я трохи застудилася. І я почала підозрювати цю підступну планету в тому, що вона ухитрилася пронизати своїми бацилами наші непроникні стіни.

— На жаль, давні мрії про те, що ми десь зустрінемо неймовірні форми життя, поки що не збулися. Закони природи одноманітні. Той самий набір хромосомів, і за зовнішньою екзотичністю ті самі принципи життя. І майже повсюди знаходимо мікроорганізми, здатні чудово існувати на людському матеріалі.

— Саллі, ти вільна? — пролунав голос Клавдії.

Обидвоє почули.

— Йду, — сказала Саллі.

Можна подумати, заледве не промовив уголос Павлиш, що Клавдія ревнує.

Павлиш вивів всюдихід з купола і взяв курс по березі озера, щоби не заглиблюватися у ліс. Він їхав не поспішаючи, позиркував по боках, мирно дзижчали камери, клацали аналізатори — всюдихід чесно працював, не звертаючи уваги на пасажира. Павлишу хотілося знайти справжні квіти, хоча він розумів, що навряд чи вони тут трапляться — вищих рослин на планеті було ще мало, та й комах, які могли би опилювати їх, Павлиш також не зустрічав.

День був теплий, парило, сніг залишився тільки у лісовій гущавині. Земля просякла водою, і навколишній ліс за останні дні помітно віджив — розпочалося довге сутінкове літо. Більше снігу Павлиш тут не побачить,— вони полетять раніше, ніж літо дійде до середини. Хоча, одначе, він обов'язково полетить у гори, там є льодовики і вічні сніги. Шкода, що вони обрали місце для роботи у цьому похмурому краю — південніше, біля океану, де пустеля, клімат значно сухіший...

Дивне видовище привабило увагу Павлиша. Він навіть зупинив машину, щоби подивитися на величезних комах, як не дивно, схожих чимось на коней, зграя яких мабуть йшла на водопій і несподівано наткнулася на всюдихід. Комахи завмерли на мить, і відразу ж у них на спинах, виблискуючи і переливаючись усіма кольорами райдуги, почали рости прозорі міхурі. Зграя кинулася утікати уздовж берега, а міхурі досягли розмірів найбільших чудовиськ, сягнувши трьох метрів у діаметрі. Кожний крок втікача перетворювався у затяжний стрибок кілька метрів завдовжки — комахи мовби ширяли над землею. У цьому протиприродному русі була якась екзотична грація. Потім уся зграя повернула до озера і кинулася у воду.