Селище - Сторінка 44

Вони з Діком сильно відштовхнулися жердинами, корабель-острівець неохоче відірвався від берега і поплив. Його зносило вниз, але ця протока, перша з трьох чи чотирьох, які треба було подолати, була тиха і мілковода. Вони діставали жердинами до дна навіть на середині.

Мандрівка виявилася легкою, і всі розвеселилися. Мар'яна припинялася на ліктях і дивилася, як вони пливуть.

Вони ще ніколи не плавали на великій воді, і це було дуже цікаво. Якщо дивитися униз, то крізь прозору воду було видно піщане дно, водорості, що тягнуться догори, і навіть інколи рибу. Над ними кружляли незнайомі птахи, маленькі і крикливі, інколи одна з них кидалася у воду і вихоплювала з неї рибину.

Проміжок між першою і другою протокою був неширокий і низький, це була вузька смуга гальки, обмитої водою. Їм легко вдалося перетягнути у другу протоку свій корабель. Щоправда, на це пішло години з три, і Казик з Діком дуже втомилися, та й острівець ледь тримався на воді. Зі смуги гальки вони побачили широке і швидке русло, а за ним — третє — ще ширше. Поміж другим і третім руслом був довгий пагорб, порослий травою, і як перетягнути через нього корабель, ніхто не знав. Тому вони вирішили, що дозволять воді нести корабель вниз, ближче до озера, туди, де протоки сходяться.

Заночувати довелося на протилежному березі протоки, біля самого озера — так далеко їх віднесло вниз. Але вони все ж переправилися.

Наступного дня вони мусили зробити найважче.

Казик спав, Мар'яна то засинала, то прокидалася, і Дік, щоби не будити Казика, сам кип'ятив воду в порожньому горісі над багаттям, щоби давати Мар'яні пити. Дік був впевнений в лікувальних властивостях гарячої води. Потім він, хоча й дуже хотів спати, лазив кущами, шукаючи інші стовбури чи великі суки, щоб укріпити острівець.

Вночі знову мжичив дощик, проте, не злий, а теплий. Дік накрив усіх плівкою. Мар'яна не спала. Нога боліла, і здавалося, що по ній б'ють молотком зі швидкістю ударів пульсу. Їй хотілося відірвати цю прокляту, тяжку, нерухому ногу. Крізь отвір у плівці вона дивилася в чорне небо. Було сиро і душно, поруч хрипів уві сні Дік, зривався, сварився з кимось Казик. Мар'яна намагалася думати про Олега, як він там — напевно, вже пішов до корабля, бо вирішив, що вона загинула. Він, напевно, дуже страждає. Вона раділа, що страждає він марно — вона жива і повернеться до нього. А потім раптом заплакала, тихо, щоб нікого не розбудити. Вона плакала, бо уявила собі, що їй відріжуть ногу, оскільки у неї гангрена, і Олег розлюбить її і покине. Тоді нехай він летить на Землю, а вона залишиться тут, у селищі. Селище буде зовсім порожнє, у ньому залишаться Мар'яна та сліпа Христина, і Мар'яна буде піклуватися про Христину і годуватиме козу...

***

Вони зібралися усі разом, тільки без дітлахів. З молодших прийшла лише Фуміко, сестричка Казика. Всі ці дні вона ні з ким не бавилася, але й не плакала — вони з Казиком ніколи не плакали. Вона ходила, як автомат — нічого не бачила, нічого не чула. Не було й Старого. Старий застудився і уже третій день не вставав.

У великій кімнаті Сергіїва було просторіше: троє відсутніх — багато для маленького селища. Відразу відчувалося, що їх немає, що поруч — порожні місця.

— Ми йдемо, — сказав Сергіїв. — Ми йдемо з Олегом, тому що чекати більше не можна.

— Ще рано, — не погодився Вайткус, — у мене ще нічого не достигло.

— Діти назбирали грибів, — сказав Сергіїв. — Цього року літо дуже тепле, але нема гарантії, що тепло протримається. Ти пам'ятаєш, як два роки тому літо почалося спекою, а потім відразу пішов сніг? Це може повторитися. А зараз вже більше тижня стоїть тепло, і сніг біля перевалу повинен підтанути.

— Ми підемо удвох, — сказав Олег. — Нам багато їжі не потрібно.

— Олег правий, — підтримав Сергіїв.

— А що це змінить? — раптом втрутилася мати.

Олег розумів, що вона зараз почне шукати аргументи проти цього походу. Він чекав, що зараз вона скаже про це — розумно і впевнено, і всі її зрозуміють, послухаються. І Олег залишиться з нею.

— Нема ніякої гарантії, що ви зможете налагодити зв'язок.

— Мамо, я вже давно це чув, — сказав Олег. Решта мовчали, оскільки розуміли, що саме він мусить відповісти матері. — Двадцять років тому не було часу. Корабель був мертвий, холодний, обидва зв'язківці загинули, ти сам знаєш, і капітан загинув — усі, хто був на пульті керування, загинули. Тоді потрібно було вижити, усі думали, як піти, ніхто не планував залишитися і замерзнути на кораблі, правда?

— Правда, — погодився Вайткус.

— Якщо наші заблукали, потрапили на острів, не можуть повернутися, то наша надія — корабель.

— Не мели дурниць, — не вгавала мати. — Корабель в горах.

— Мамо, — сказав Олег. — Ми довго все обмірковували. Якщо ми відремонтуємо зв'язок, наш сигнал перехоплять. Розумієш? Поки ця експедиція тут, є шанс, що наш сигнал почують.

— Такого шансу немає, — вперто сказала мати. — Сигнал справжнього космічного зв'язку — гравіграмма. А в них тут планетарний зв'язок. Радіосигнали. Нащо плекати нездійсненні надії?

Очі в Ірини були вологими, вона ледь втримувалася, щоби не заплакати, і від цього її обличчя було злим і напруженим.

— У цьому й справа, — сказав Сергіїв, — що ми спробуємо налагодити не космічний зв'язок, а планетарний.

— Вам його не відремонтувати.

— Його налагодити простіше. Тому ми й ідемо, мамо, саме зараз, — сказав Олег. — Коли ми додумалися до цього, я ледь не застрибав від радощів.

— І мовчали? — запитала Ірина.

— Вайткус знає, — сказав Сергіїв. — І Старий також. Але ми не хотіли говорити про це раніше.

— Дурні таємниці, — буркнула Лінда. — Нікому не потрібні таємниці.

Вона теж не хотіла, щоб Сергіїв пішов.

Олег дивився на старших. Усе було вирішено. Тепер доля селища в його руках. І в руках Сергіїва. І треба встигнути.

У цей момент двері хижки різко відчинилися, мало не розірвавши мотузки, які тримали їх.

Громіздкий силует Старого виник на порозі.

Він не увійшов в будинок. Він обвів повільним поглядом усіх, хто сидів за столом.

— Борисе, цього ще бракувало! — Прихід Старого дав Ірині можливість зірвати на ньому злість, навіть ненависть до людей, які загрожують життю Олежика. — Ти ж хворий! Ти збожеволів! Іди, геть іди!

Старий засміявся. І це було дуже дивно. Час був не для сміху.

— Ідіоти, — сказав він весело. — І я головний ідіот!

— Сідай! — наказала Лінда і піднялася, щоб допомогти Старому. Напевно, вона подумала, що Старий марить.

— Тепер послухайте мене, — сказав Старий. Він підійшов до столу, сперся на нього своєю єдиною рукою, і світло каганця від билося в його очах. — Ми говорили, як би відремонтувати планетарний зв'язок на "Полюсі". Говорили?

— Звичайно, — погодився Сергіїв.

— Тільки останні ідіоти могли витрачати на це час, — мовив Старий урочисто. — Тому що планетарний зв'язок не потрібно ремонтувати.

— Чому? — запитав Вайткус.

— А тому, що його потрібно просто увімкнути!

— Що ти маєш на увазі? — запитав Сергіїв, який вже зрозумів, що Старий не марить. Старий щось придумав.

— Хто мені скаже, де ще, окрім відсіку зв'язку, на кораблі є передавач?

— Ти правий, — майже відразу відповів Сергіїв. — Ми повні ідіоти.

— Де? — запитав Олег. — Що він має на увазі?

— Простіше не буває, — вигукнув Сергіїв. — Передавач є на катері. На рятувальному катері, який залишився на "Полюсі".

— І наскільки мені відомо, — сказав Старий, — передавач катера абсолютно справний. А ми й не думали про нього тільки тому, що були впевнені — нас тут ніхто не почує.

Стало зовсім тихо, ніби Старий сказав ці слова незрозумілою мовою. І кожен сам для себе перекладав їх.

— Ага, — пробасила в тиші Луїза. — Це інша річ!

Це, справді, інша річ, подумав про себе Олег. Це інша річ. За хвилину до слів Старого похід до корабля був жертвою, підкоренням перед холодною розумною Необхідністю. Кожен крок до корабля віддаляв Мар'яну і забирав у друзів шанс на порятунок. Хвили ну тому, вже підкорившись ненависній Необхідності, Олег проклинав похід і тих, хто змушував його йти до "Полюса", усі були ворогами, оскільки готові були змиритися із загибеллю Мар'яни... Ідея Сергіїва, хоч і давала якусь тінь надії, та не обіцяла надії негайної... Яке добре, гарне обличчя у Старого. Який він розумний і мудрий. А чому не я? І відразу ж виникло, як удар, як сором, усвідомлення, що про передавач на планетарному катері мав би згадати він, Олег. І не треба було ніякого польоту на повітряній кулі до річки. Вже давно, десять днів тому, два тижні тому потрібно було летіти на "Полюс" і викликати земну експедицію...

— Я мав подумати про це раніше, — сказав Сергіїв. Він був похмурий, ніби слова Старого його не втішили. І Олег зрозумів чому: він був батьком Мар'яни і думав зараз так само, як і Олег.

І був злий на себе так само, як Олег. І тоді Олег вперше відчув родинні почуття до Сергіїва — вони обидвоє люблять Мар'яну.

— Чого ж ми стоїмо?! — Олег спочатку почув цей крик, а вже потім зрозумів, що це кричить він сам. — Треба негайно йти!!!

— Спочатку зберемо усе по засіках, — сказав Вайткус, — щоб ви не померли від голоду.

— Ти йдеш вранці? — запитала Ліз, коли всі розходилися.

У ці дні вона до Олега не підходила, мовчала, тільки дивилася на нього здалека пильно і жалісливо. І мати з Олегом теж не говорила про той вечір. Олег наче й розумів, що сам винен — не треба було жаліти Ліз і тоді б він не став брехуном, адже навіть важко уявити собі негідника, який цілується з дівчиною, коли інша, яку він кохає, гине в дикому лісі. І тому він просто намагався про це не думати, а думав про Мар'яну і про похід на корабель. І це у нього, варто сказати, чудово виходило. Так наче Ліз взагалі не було в селищі. І тому, коли вона підійшла, Олег відразу згадав і відчув свою провину, і у ньому виникла злість на Ліз. Він ненавидів навіть запах духмяної трави, який йшов від неї. І напевно він сказав би щось несправедливе і образливе, але в цей момент він був уже у горах, на "Полюсі" і вмикав рацію...

— Йду, — відповів Олег. — І не треба мене жаліти. У мене все в нормі.

— Так, звичайно, я дуже радію. Але мені за тебе страшно. Адже мені від тебе нічого не потрібно, розумієш, тільки б ти на мене не сердився і пам'ятав мене.

— Добре, — відповів Олег, озираючись довкола, чи хто не чує їхньої розмови.