Сезон гроз - Сторінка 13

Зсередини трикутника в небо підносилась будівля, що нагадувала форт. Була оточена чимсь, що скидалось на огороджений воєнний табір.

Геральт пригадав чутки, які ходили про Равелін. І про особу, яка мала там свою резиденцію.

З'їхали з гостинця.

За першу загорожу вели кілька входів, і всі вони охоронялись озброєними до зубів стражниками. По строкатій та різнорідній одежі легко було упізнати в них найманців. Їх затримали вже на першому посту. Хоча Лютик голосно повідомив, що у них призначено аудієнцію і особливо наголошував на своїх добрих стосунках із керівництвом, їм звеліли спішитись і чекати. Досить довго. Геральт вже почав проявляти нетерпіння, коли, нарешті, з'явився здоровань із зовнішністю галерника, і наказав їм слідувати за ним. Скоро виявилось, що здоровань повів їх обхідним шляхом, в дальню частину комплексу, звідки доносився гомін й звуки музики.

Перейшли через мостик. Одразу за ним на землі лежав чоловік, напівпритомно мацаючи довкола себе руками. Обличчя його було закривавлене і розпухло так, що очі майже повністю зникли в суцільному набрякові. Важко дихав, з кожним видихом випускав з розбитого носа криваві бульби. Здоровань не приділив жодної уваги лежачому, Геральт з Лютиком також удали, що нічого не помітили. Знаходились в такому місці, де неможна було проявляти надмірної зацікавленості. В справи Равеліну не рекомендувалось пхати носа, адже, за чутками, такий ніс одразу розставався зі своїм хазяїном і залишався там, куди його було встромлено.

Здоровань провів їх через кухню, в якій кухарі носились ніби ошпарені. Булькотіли котли, в яких, як зауважив Геральт, готувались краби, омари і лангусти. В чанах звивались вугрі та мурени, тушкувались у горшках молюски й мідії. Шкварчали на велетенських пательнях шматки м'яса. Прислуга накладала готові страви у миски і підноси і виносила в коридор.

Наступне приміщення було просякнуте ароматами жіночих парфумів та косметики. Перед рядами дзеркал, безупинно теревенячи, крутились і наводили марафет кільканадцять жінок в різних стадіях негліже, враховуючи стадію абсолютну. Тут теж і Геральт, і Лютик зберігали кам'яний вираз обличчя і не надто кидали оком довкола.

В черговій кімнаті їх ретельно обшукали. Стражники, що проводили огляд відрізнялись суворою зовнішністю, професійною поведінкою і рішучими діями. Стилет Геральта конфіскували. У Лютика, який ніколи в житті не носив зброї, відібрали гребінець і штопор. Лютню, поміркувавши, дозволили залишити.

— Перед превелебним стоять стільці, — стали повчати наприкінці. — Сісти на них. Сидіти і не вставати, доки превелебний не дозволить. Не перебивати, коли превелебний говорить. Не відкривати рота, поки превелебний не дасть на це згоду. А тепер заходьте. В ці двері.

— Превелебний? — буркнув Геральт.

— Був колись священиком, — прошепотів у відповідь поет. — Але не переживай, не набрався звичок. Підлеглі мусять його якось називати, а він ненавидить, коли його звуть шефом. Ми не мусимо так до нього звертатись.

Коли увійшли, щось заступило їм дорогу. Це щось було велетенське наче гора та інтенсивно смерділо мускусом.

— Здоров був, Микито, — привітав гору Лютик.

Гігант, названий Микитою, судячи з усього працював приватним охоронцем превелебного шефа, був метисом, результатом схрещення огра і краснолюда. З цього кровозмішення вийшов лисий краснолюд зростом чималим вище за сім футів, абсолютно без шиї, з кучерявою бородою, з іклами, що стирчали наче у дикого кабана, і руками, які сягали колін. Такі гібриди траплялись вкрай рідко, як вважалось, ці види були повністю генетично несумісні, тому щось подібне до Микити не могло з'явитись на світ природним шляхом. Не обійшлось без допомоги винятково сильної магії. Магії, до речі, забороненої. За чутками, більшість чародіїв цю заборону ігнорували. Геральт зараз на власні очі бачив доказ того, що чутки не брехали.

Всілись, відповідно з протоколом, на двох плетених стільцях. Геральт озирнувся, роздивляючись. В дальньому кінці кімнати, на великій кушетці, дві голі панянки пестили одна одну. На них споглядав, одночасно годуючи пса, малий, непоказний, сутулий і непримітний чоловік в просторих, квітчасто вишитих шатах і фесці з китицею. Згодувавши собаці останній шматок омара, чоловік витер руки і повернувся.

— Вітаю, Лютик, — промовив, сідаючи перед ними на чимсь, що скидалось на трон, хоча й плетений. — Моє шанування, пане Геральте з Рівії.

Превелебний Пирал Пратт, вважався — й не без підстав — головою організованої злочинності всього регіону, мав вигляд купця, який свого часу торгував текстилем, а зараз вийшов на пенсію. На зборищі текстильних купців-пенсіонерів нічим би не відрізнявся від решти й не мав би причин скидатись на чужака. Принаймні, здалеку. Якщо ж придивитись до Пирала Пратта ближче, — можна було помітити те, чого купці з текстилю зазвичай не мали. Застарілий, бляклий білуватий слід від удару ножем на вилиці. Недобрий і ворожий вираз вузьких уст. Світлі, жовтаві очі, нерухомі як у пітона.

Довгий час ніхто не порушував мовчанки. Десь з-за стіни доносилась музика, було чутно гомін.

— Радий бачити і вітаю вас обох, — нарешті порушив тишу Пирал Пратт. Його голос видавав давню і міцну любов до дешевого й погано дистильованого алкоголю.

— Особливо радий бачити тебе, співаче. — Превелебний посміхнувся Лютику. — Не бачились з дня весілля моєї онучки, який прикрасив своїм виступом. А я саме думав про тебе, бо чергова моя онука щось також поспішає із заміжжям. Сподіваюсь, що по старій дружбі й цим разом не відмовиш. Ну як? Заспіваєш на весіллі? Не потрібно буде просити тебе так довго, як і вперше? Не доведеться тебе знов… переконувати?

— Заспіваю, заспіваю, — поспішив запевнити Лютик, трохи зблідши.

— А сьогодні, — продовжив Пратт, — я гадаю, прийшов питатись про моє здоров'я. Кепське воно, оте моє здоров'я.

Лютик і Геральт втримались від коментарів. Огрокраснолюд тхнув мускусом. Пирал Пратт важко зітхнув.

— Маю, — сповістив, — виразку шлунка і анорексію, тож розкішні страви вже не для мене. Знайшли хворобу печінки і заборонили пити. На додачу, маю грижу міжхребцевих дисків, хребців шиї і попереку, тож полювання та інші екстремальні види спорту викреслені з мого списку забав. Всі ці ліки та препарати пожирають купу грошей, які раніше витрачав на азартні ігри. Свистулька, щоправда, зізнаюсь, ще встає, але скільки треба докласти роботи, аби встала! Тепер це більше виснажує, ніж тішить… То, що мені лишається? Га?

— Політика.

Пирал Пратт розсміявся так, що аж затремтіла китиця на фесці.

— Браво, Лютик. Як завжди — в яблучко. Політика, о так, це зараз саме для мене. Спочатку не викликала у мене прихильного ставлення. Думав, не впораюсь, тому вирішив інвестувати в борделі. Часто бував серед політиків і з багатьма знайомий особисто. І переконався, що краще мати справу зі шльондрами, бо шльондри мають хоч якусь гідність та принципи. А з іншого боку, в борделі не так приємно правити, як в ратуші. А правити хочеться, як не світом, то хоч повітом, як той казав. Як у старій приказці: якщо не можеш їх побороти, то приєднайся до них.

Замовк, глянув на кушетку, витягнувши шию.

— Не сачкувати, дівчатка! — прикрикнув. — Не прикидатись! Більше, більше запалу! Хмм… На чому я зупинився?

— На політиці.

— Ага, дійсно. Але політика політикою, а в тебе, відьмаче, поцупили твої славетні мечі. Чи не з цього приводу маю честь тебе тут бачити?

— Саме з цього.

— Мечі вкрали, — похитав головою Пратт. — Болісна втрата, як гадаю? Очевидно, що болісна. І непоправна. Ха, завжди говорив, що в Керацку злодій на злодії. Тамтешні люди, дай їм тільки шанс, вкрадуть все, що надійно не прибито цвяхами. А як буде прибито, то на цей випадок завжди мають при собі обценьки.

— Сподіваюсь, слідство триває? — продовжив за мить. — Керує ним Феррант де Леттенхоф? Однак, подивіться правді в очі, панове. Не треба чекати дива від Ферранта. Без образ, Лютику, але твій кревняк був би набагато кращим бухгалтером, аніж слідчим. У нього нічого нема, крім книжок, кодексів, параграфів, постанов, ну і всі ці його докази, докази і ще раз докази. Як в тій байці про козу і капусту. Не чули? Якось закрили козу в одній коморі з качаном капусти. На ранок від капусти і духу не лишилось, а коза сере зеленим. Але доказів бракує і свідків нема, тож справу закрито, causa finita. Не хочу наврочити, відьмаче Геральте, але справа крадіжки твоїх мечів може закінчитись так само.

Геральт і цього разу не прокоментував.

— Перший меч, — Пирал Пратт почесав підборіддя рукою, усіяною перснями, — сталевий. Сталь сидеритова, з метеоритної руди. Викутий в Махакамі, в краснолюдських кузнях. Загальна довжина сорок із половиною дюймів, клинок довгий — двадцять сім і чверть. Ідеально збалансований, вага леза чітко дорівнює вазі ефеса, загальна вага меча десь трохи менше сорока унцій. Руків'я і гарда виконані просто, але елегантно.

— І другий меч, ідентичної довжини й ваги, срібний. Частково, звичайно. Сталеве осердя, окуте сріблом, лезо також сталеве, чисте срібло занадто м'яке, щоб його можна було добре нагострити. На гарді та вздовж всього клинка видніються рунічні знаки та символи, які мої експерти не змогли ідентифікувати, але вони є безсумнівно магічними…

— Детальний опис. — Геральт сидів з кам'яним лицем. — Такий, ніби ти бачив мечі на власні очі.

— Власне я їх і бачив. Мені їх принесли і запропонували купити. Посередник, що представляв інтереси попереднього власника, — особа з бездоганною репутацією, яку я особисто знаю, повідомила, що мечі отримані легально, що походять вони зі знахідки в Фен Карн, старовинного некрополя в Соддені. В Фен Карн знаходять безліч скарбів і артефактів, тож не я мав жодних підстав до сумнівів щодо достовірності. Але мав певні підозри. І мечі не купив. Слухаєш мене, відьмаче?

— З усією увагою. Чекаю на розв'язку. І на подробиці.

— Розв'язка наступна: так на так. Подробиці вартують грошей. Інформація має свій цінник.

— Ну, знаєш, — зайшовся Лютик. — Я до тебе звернувся по дружбі, а ти старому другові в біді…

— Інтерес — це інтерес, — обірвав його Пирал Пратт. — Сказав вже, інформація, якою володію, має свою ціну. Хочеш довідатись щось про долю своїх мечів, відьмаче з Рівії, мусиш за це заплатити.

— І яка ціна вказана на ціннику?

Пратт витягнув з кишені велику золоту монету і віддав огрокраснолюдові.