Шляхи свободи: Відстрочення - Сторінка 66

Вона їхала в страшенно порожньому потязі, остання жива істота, яку вона бачила, був начальнику вокзалу в Суассоні, який вимахував червоним прапорцем. А потім зненацька натовп у величезній залі Східного вокзалу. То був негарний натовп, мішанина старих жінок і солдатів; та в нього було стільки очей, стільки поглядів, крім того, Івіш страх як любила цю постійну хитавицю, штовханину ліктями, стегнами, плечима і вперте погойдування одних голів над іншими; так приємно було не самій терпіти тягар війни. Вона зупинилася на порозі величезних дверей, що провадили з вокзалу, й побожно споглядала Страсбурзький бульвар: треба було наповнити ним погляд і зібрати у своїй пам'яті дерева, зачинені крамниці, автобуси, трамвайні рейки, кав'ярні, які почали щойно відчинятися, і димувате повітря раннього ранку. Навіть якщо вони почнуть жбурляли свої бомби за п'ять хвилин, за тридцять секунд, то все одно не зможуть забрати в мене оце. Вона впевнилася, що нічого не пропустила, навіть велику афішу "Дюбо-дюбо-дюбонне" ліворуч, і раптом її охопив легенький шал: треба було увійти до міста, перш ніж вони дістануться сюди. Вона пхнула двох бретонок, які несли пташині клітки, переступила через поріг і ступнула на справжній паризький тротуар. Їй здалося, ніби вона увійшла в розпечений приск, це було так зловісно і хвилююче. "Все згорить, жінки, діти, старі, я теж загину в полум'ї". Страшно їй не було: я ж завжди боялася постаріти; від поспіху їй аж у горлянці пересохло; не можна було гаяти жодної хвилини: стільки всього треба було побачити, блошиний ринок, Катакомби, Менільмонтан та інше, де їй ще не доводилося бувати, як ото в музеї Ґревен; якщо вони залишать мені ще з тиждень, якщо не прийдуть наступного вівторка, то я встигну все зробити. Ох, пристрасно подумала вона, прожити цілий тиждень, я розважатимуся більше, ніж за цілий рік, я хочу вмерти, розважаючись. Вона підійшла до таксі.

— Вулиця Юнґенс, 12.

— Сідайте.

— Їдьте бульваром Сен-Мішель, вулицею Оґюст-Конт, вулицею Вавен, вулицею Делямбр, а потім вулицею де ля Ґете і проспектом дю Мен.

— Так буде довше, — зауважив водій.

— Нічого.

Вона сіла до авта і затріснула дверцята. Лаон вона назавжди залишила позаду. Вона ніколи туди не повернеться — тут і помре. "Яка гожа днина! — подумалося їй. — Яка гожа днина! Сьогодні пополудні ми підемо на вулицю Розьє й на острів Сен-Луї".

— Хутчій, хутчій! — погукала Ірена. — Йдіть сюди.

Матьє був у самій сорочці, він зачісувався перед люстром. Він поклав гребінець на столі, взяв піджак під пахву й увійшов до кімнати друзів.

— Ну й що?

Ірена патетичним жестом показала на ліжко.

— Він ушився!

— Отакого! — сказав Матьє. — Отакого!

Якусь мить він, чухаючи потилицю, розглядав незастелене ліжко, а потім зареготався. Ірена поважно і здивовано зиркнула на нього, а потім зареготалася й собі.

— Гарно він нас пошив у дурні, — сказав Матьє.

Він надів піджак. Ірена знай сміялася.

— Зустрінемося в "Домі" о сьомій годині.

— О сьомій, — повторила вона.

Він нахилився до неї й легенько поцілував.

Івіш бігом піднялася східцями і, захекавшись, зупинилася на майданчику четвертого поверху. Двері були прохилені. Вона затремтіла. "А якщо це консьєржка?" Вона увійшла: всі двері були відчинені, лампи світилися. У передпокої вона уздріла велику валізу: він був тут.

— Матьє!

Ніхто не відповів. Кухня була порожня, та ліжко у спальні було розстелене. "Він переночував тут". Вона увійшла до кабінету, відчинила вікна і жалюзі. "Тут не так і вбого, — розчулено подумала вона, — несправедлива я була". Вона мешкатиме тут, чотири рази на тиждень писатиме йому листи, — ні, п'ять разів. А потім якоїсь днини він прочитає в газетах: "Бомбування Парижа" і вже не буде одержувати ніяких листів. Вона обійшла довкруг письмового столу, доторкнулася до книг, до прес-пап'є у вигляді краба. Біля книги Мартіно про Стендаля лежала переламана цигарка; вона взяла її і сховала до сумочки з реліквіями. Потім умостилася на дивані. За хвилю вона почула кроки на східцях, і серце її здригнулося.

То був він. Він на мить затримався у передпокої, потім увійшов, несучи валізу. Івіш розтулила руки, і сумочка впала додолу.

— Івіш!

Він не дуже і здивувався. Поставив свою валізу, підняв сумочку й простягнув їй.

— Ви давно тут?

Вона не відповіла; вона трохи гнівалася на нього, бо впустила сумочку. Він підійшов і сів біля неї. Вона не бачила його. Вона бачила килим і носаки своїх черевичків.

— Мені поталанило, — радісно сказав він. — годиною пізніше ви мене вже не застали б: потягом о восьмій годині я вирушаю в Нансі.

— Як? Ви відразу й поїдете?

Вона замовкла, гніваючись сама на себе, їй ненависний був власний голос. В них було так мало часу, їй так хотілося бути простою, та це було дужче від неї: коли вона довго не бачила людей, то не могла знову так просто розмовляти з ними. Її охоплювало ватяне заціпеніння, котре скидалося на невдоволення. Вона старанно ховала від нього своє обличчя, та не могла приховати збентеження; вона видавалася собі ще безсоромнішою, коли не дивилася на нього. Дві руки простягнулися до валізи, відчинили її, дістали звідти будильника й завели його. Матьє підвівся, щоб поставити будильника на стіл. Івіш трохи підвела погляд і побачила його, геть чорного на світлі. Він підійшов і знову сів біля неї; він і далі мовчав, та Івіш уже трохи підбадьорилася. Він дивився на неї; вона знала, що він на неї дивиться. Упродовж цілих трьох місяців ніхто те дивився на неї так, як він оце. Вона почувалася коштовною і тендітною: маленький німий ідол: то було приємно, болісно і трохи дратувало. Раптом вона почула цокання годинника і подумала, що він поїде. "Не хочу бути тендітною, не хочу бути ідолом". Вона зробила відчайдушне зусилля й нарешті змогла обернутися до нього. У нього був не той погляд, якого вона чекала.

— От і ви, Івіш. От і ви.

Схоже було, він не думав, що каже. Вона йому все-таки усміхнулася, але відразу ж похолола з ніг до голови. Він не всміхнувся їй у відповідь; він поволі сказав:

— Це ви...

Він здивовано розглядав її.

— Чим ви приїхали? — вже жвавіше поспитався він.

— Потягом.

Вона стулила долоні й щосили стискала їх, щоб аж кісточки пальців затріщали.

— Я хотів запитати: батьки ваші знають?

— Ні.

— То ви втекли?

— Майже.

— Так, — сказав він. — Так. Що ж, дуже добре: житимете тут. — І з цікавістю запитав: — Ви було нудно в Лаоні?

Вона не відповіла: голос падав їй на потилицю, мов гільйотина, холодний і безпристрасний.

— Бідолашна Івіш!

Вона почала сіпати себе за коси. Він знову обізвався:

— Борис у Бярріці?

— Так.

Борис навпомацки устав з ліжка, тремтячи, надів штани і піджак, кинув погляд на Лолу, яка спала з розтуленим ротом, тихенько відчинив двері й, тримаючи під пахвою черевики, вийшов у коридор.

Івіш зиркнула на будильник і побачила, що він показує вже двадцять хвилин на сьому. Вона жалібним голосом поспиталася:

— Котра година?

— Двадцять на сьому, — відказав Матьє. — Зачекайте, зараз я вкину деякі речі, це хутко; потім буду геть вільний.

Він став на коліна біля валізи. Вона мляво дивилася на нього. Вона вже не відчувала свого тіла, та від цокання годинника їй аж у вухах колупало. За хвилю він підвівся.

— Все готово.

Він стояв перед нею. Вона бачила його штани, трохи вичовгані на колінах.

— Слухайте уважно, Івіш, — обережно сказав він. — Ми поговоримо про серйозні речі: квартира — ваша; ключ висить на цвяху біля дверей, будете мешкати тут до кінця війни. Що ж до моєї платні, то я все владнав: я дав Жакові довіреність, він отримуватиме гроші й надсилатиме їх вам щомісяця. Вряди-годи треба буде оплачувати дрібні рахунки: наприклад, за помешкання, або податки, хоча солдатів, може, і звільнять від них, — крім того, часом будете надсилати мені невеличкі посилки. Те, що залишиться, буде ваше: гадаю, ви зможете прожити на ці гроші.

Вона остовпіло слухала цей рівний і монотонний голос, який скидався на голос диктора в радіоприймачі. Як сміє він бути таким нудним? Вона не дуже добре тямила, що він каже, але добре уявляла собі, яке в нього має бути обличчя, з насилу помітною усмішкою, тяжкими повіками і статечним урівноваженим виразом. Вона глянула на нього, щоб зненавидіти ще дужче, і ненависть її де й поділася: обличчя його було не таке, як голос. Він що, страждає? Ні, він не схожий був на нещасного. То було геть незнайоме для неї обличчя, от все.

— Ви слухаєте мене, Івіш? — усміхаючись, поспитався він.

— Звичайно, — відказала вона. І підвелася. — Матьє, покажіть мені на мапі Чехословаччину.

— Таж у мене й мапи немає, — сказав він. — Ох, ні! Десь має бути старий атлас.

Він знайшов атлас у картонній палітурці, поклав його на столі, погортав і відкрив на сторінці "Центральна Европа". Барви були мертвотні: всуціль брунатне й фіолетове. Голубого не було: ні моря, ні океану. Івіш уважно глянула на карту, та не побачила ніякої Чехословаччини.

— Його випустили до чотирнадцятого року, — сказав Матьє.

— А що, до чотирнадцятого року не було Чехословаччини?

— Ні.

Він узяв ручку і намалював посеред мапи неправильну й замкнуту криву лінію.

— Десь отак, — сказав він.

Івіш глянула на ту широку ділянку землі без води, з сумними барвами, на ту лінію темним чорнилом, таку недоречну, таку бридку поруч із друкованими літерами, прочитала слово "Богемія" всередині кривої лінії і сказала:

— Ага, це вона! Це вона, Чехословаччина...

Все воно здалося їй марним, і вона заридала.

— Івіш! — вигукнув Матьє.

Раптом вона втямила, що лежить на дивані; Матьє обіймав її. Спочатку вона напружилася: не хочу я його жалости, я кумедна, та за хвилю розслабилася, не було вже ні війни, ні Чехословаччини, ні Матьє: тільки ці м'які й гарячі руки, які міцно обіймали її за плечі.

— Ви спали сьогодні вночі? — поспитався він.

— Ні, — схлипнувши, відказала вона.

— Бідолашка моя Івіш! Зачекайте.

Він підвівся і вийшов; вона чула, як він туди-сюди вештається сусідньою кімнатою. Коли він повернувся, то в нього знову був той трохи наївний і супокійний вираз обличчя, який вона так любила.

— Я застелив чисті простирадла, — сідаючи біля неї, сказав він. — Ліжко готове, можете вкладатися, як тільки я піду.

Вона глянула нього.

— Я... хіба я не проведу вас на вокзал?

— Мені здавалося, ви не любите прощання на пероні.

— Ох, — примирливим тоном сказала вона, — задля такого випадку...

Та він похитав головою.

— Мені краще поїхати самому.