Шпиль - Сторінка 22

Але її не знав ніколи. А яка була б неоціненна втіха, якби..."

"Як називається оце? А оте?.."

Якось на світанку, коли він уже з годину був спокійний, трапилася думка, спочатку схожа на глуху стіну, а потім вона здалась важливою, як день народження для дитини. Він дивився на дощану переділку, за якою був притвор Пресвятої діви. І пригадував давні події, що ставалися з ним неначе в якомусь іншому житті.

"Там був бог!"

Він стояв і дивився на сірі кам'яні підпори, на сіре світло, що лилося крізь горішні вітражі, з яких проповідували біблійні праотці. А потім промовив до переділки:

— І це теж частина ціни?

Але відповіді не було. Він заквапився до сходів, застав там робітників і поблагословив їх. А потім шпиль витіснив йому з голови ці думки.

А шпиль, виростаючи, все вужчав, і ті, хто працював у ньому, ніби піднялись над землею на ще один ступінь. То був початок, а не кінець. Тепер лінії вежі сходилися для ока вниз, так що вона не мала широкої опори, а скидалась на стрілу, застромлену вістрям у землю, а вгору стирчав її негарний тупий хвіст. Вона відчутно похитувалась, але в тих, хто працював нагорі, вже не завмирало серце від цього; і все ж ритмічне чергування ваги й легкості створювало напруження — не так фізичне, як душевне. Джослін на собі відчув, як те напруження помалу наростає, поки тобі аж дух перехоплює і ти з усієї сили вчеплюєшся в щось обома руками. А потім зводиш дух, і на якийсь час стає легко, поки не наросте знов напруження. Але в цій роботі на трьохсотфутовій висоті була й своя перевага. У вітряну погоду не чути було, як бринять підпори, хоча й пам'яталося, що там унизу все це громадище з дерева й каменю тримають на собі чотири голки, застромлені в землю.

Рятунок був тільки в праці, що вимагала надзвичайного зосередження. Оболонку шпиля треба було змурувати бездоганно точно, лише тоді вона досягала потрібної міцності.

І все ж у вітряні дні висок ватерпаса, покладеного на горішній поміст вежі, розгойдувався, ніби в тихому божевіллі, тремтів, як грішна душа в переддвер'ї пекла. Тоді будівничий не озивався ні до кого й словом, тільки понуро думав про щось; а часом визвірявся на когось із робітників.

Потім з'явилося: щось таке, чого ніхто й назвати не вмів. Воно виникло поступово, як ото повільне холодания. Може, це була свідомість того, що досі ніхто з людей ще не працював на такій висоті. Ніхто не міг передбачити нової небезпеки, нової неминучості, але якесь липке передчуття мурашками повзло по тілу в усіх. Тепер нагорі рідко хто говорив спокійно: всі або мовчали, або пів-голосом сперечались, або часом вибухали злістю. Бували й спалахи реготу. А час від часу — сльози.

Декотрі тікали. Один з утікачів звався Ранульф. Невеличкий, щуплявий, зморшкуватий чоловічок, що весь час мовчав — може, тому, що майже не вмів по-англійському: його ледве розуміли. Він працював по-слимачо-му повільно, але ніколи не перепочивав. І нападів нестямного сміху чи гніву з ним не бувало. Про нього часто взагалі забували, та, глянувши в його бік, бачили, що на місце вкладено ще один камінь із його позначкою. Та якось у липні, по обіді, коли шпиль знову захитався, він позадкував від кам'яної плівки й заходився складати своє знаряддя в торбу. Ніхто не сказав нічого; та робітники один по одному теж кидали роботу, і врешті всі повтуп-лювались у нього. Ранульф ніби й не помічав нічого, він збирався так само неквапно, як щодня. Ретельно повитирав своє знаряддя, повгортав у шматинки, повкладав у торбу. Обдивився торбинку для їжі, витер руки. Тоді взяв обидві торбини й неквапно подався вниз. Інші стояли й дивились, як голова його зникає в отворі помосту; потім один по одному вернулись до роботи. Але в неквапливому Ранульфовому відході було щось таке, від чого мороз ішов поза спиною.

Але страшніша була втеча іншого.

Макет шпиля нагорі закінчувався гудзичком, у який був уставлений невеличкий хрестик. Коли Джослін уперше побачив той гудзичок — камінь-верхняк — у дерев'яній кліті за північним трансептом, він спершу не повірив очам, а потім жахнувсь. Гудзичок був більший за млинове жорно і, напевне, важчий, ніж кінь укупі з возом; а проте його треба було фут за футом підтягти аж на самий вершечрк шпиля. Джослін стежив, як того верхняка перетягли в середохрестя, а потім, весь обв'язавши линвами, помалу, часто зупиняючись, підняли крізь отвір у склепінні. При кожній зупинці довго морочилися з клинами та важелями, підправляючи камінь, щоб тягти далі; і нарешті верхняя пройшов крізь отвір першого восьмикутника, майже закривши його. Та це було ще не все: камінь нарешті дійшов до того восьмикутника, крізь який він не міг пройти. Довелось на висоті триста п'ятдесят футів спорудити поміст зовні шпиля й перетягти камінь туди. Конус шпиля виростав, робили новий поміст і піднімали камінь туди, а нижній поміст розбирали й знов же мостили його ще вище — як ото діти перехоплюють жменями палицю, визначаючи, кому вести перед у грі.

Джослінові моторошно було дивитись на верхняк. Укручений мотузами, закріплений клинами, він лежав на помості й затуляв собою чималу частину міста. Та ще й зависнув збоку вежі, наче та Магометова домовина, нічим не підтримувана. Коли під теплим літнім вітром вежа починала хитатись, тоді, попри всю віру в душі, тіло ставало клубком напружених м'язів і тремтячих нервів, і здавалося, що цей тягар ось-ось переломить чотири кам'яні голки внизу, наче вільхові прутки. В такі хвилини рятувало одне: відігнати думку про нього, зосередити її на конусі, що виростав і тягся до своєї вершини, ще на півсотні футів угору. А тоді втомлений зір опускався нижче, і він знову бачив, як камінь затуляє ледь не півміста. У погляді вниз не було вже такої насолоди, змішаної з ляком, бо конус шпиля всередині вужчав і в ньому ставало темніше. А коли око ковзало по кам'яній плівці до гайка шпиликів, вирощеного на верху квадратової вежі, де кружляли й сиділи птахи,— було страшно, що якийсь камінь суміститься з котроюсь точкою на голубій чаші землі, й стане навіч видно — або здасться,— що шпиль хитається. Та й не було тут діла для Джосліно-вих рук. Він міг тільки сидіти десь у куточку, знаходячи опору в своїй чи там чиїй уже волі й силкуючись тією волею підтримати шпиль та робітників на цій новій, сповненій липких передчуттів висоті.

Може, тому Джослінові так важко було підніматись нагору. На драбинах він зовсім засапувався, а діставшись до помосту, лягав і лежав, віддихуючись, поки не вгамується серце. Піднімаючись, він держався за щаблі й руками й горбився дедалі дужче, бо ще й ангел-утішник своїм тягарем згинав йому спину. Він по змозі тримався осторонь, щоб не заважати будівникам, та це було нелегко робити, бо конус шпиля все вужчав і вужчав. А проте ніхто не проганяв його з вежі, і він не міг здогадатися чому, аж поки одного дня спитав Джігена, і той відповів дуже просто:

— Ви приносите нам удачу.

Через Джігена й сталася нова криза й нова зрада. Якось він піднявся нагору з застиглим, понурим обличчям і попросив у будівничого висок із шнуром. Робітники сіли полуднувати, ховаючись від вітру за кам'яною плівкою шпиля; будівничий мовчки смоктав вино з пляшки. А Джіген квапливо спустився вниз.

За їжею ніхто не озвався й словом.

Скоро Джіген вернувся, віддав висок та змотаний шнур будівничому, а сам глянув на Джосліна. У виразі його обличчя було щось дуже поважне. Джослін спитав — і сам почув, як голос його зривається на високий сміх:

— Ну що? Осідають?

Хить — в один бік... Хить —■ у другий...

Джіген облизав губи. Вони були наче обведені брудно-зеленим. А голос його став якийсь рипучий.

— Гнуться.

Знов настала тиша, тільки вітер шелестів над нерівним краєм конуса.

Потім почувся такий чудний звук, наче на шпилі з'явилась нова людина чи якесь інше створіння. Щось ніби заскімлило. То озвався Роджер^Муляр. Він присів під стіною й дивився просто перед себе, немов бачив крізь камінь.

— Роджере!

Хить — в один бік...

— Сину мій.

Хить — у другий бік...

Будівничий порачкував по дошках боком, наче краб, і зник у отворі над драбиною. Чути було, як він спускається вниз щабель за щаблем; його скімлення, даленіючи, ставало все тонше, аж поки не перейшло в виск, у спів кам'яних підпор. Потім знову запала тиша.

І раптом усі зареготали, заверещали, завили, загупали по каменю чи дереву кулаками, аж бризкала кров; і в напівтемному шпилі спалахнуло велике полум'я любові, що охопила всі серця. Сама Воля розкрила Джосліно-ві уста й серед омахів того полум'я любові пообіцяла будівникам щедрішу плату; а вони обнімали це худе тіло, вмістище Волі.

Відтоді йому стало ще легше не звертати уваги на те, що діялося внизу, на землі, а це було йому потрібне, бо, відколи підпори почали гнутись, люди внизу зупиняли його, і він тільки й міг дивитись ніби крізь них на свою вежу та чекати, поки вони підуть собі. В нестямній напрузі волі він чув, як городяни лають його за те, що в соборі припинилися відправи. Навіть безбожники лаяли його. Люди стояли біля західних дверей і через увесь неф дивились па підпори. Коли Джослін проходив поміж них, змучений боротьбою ангела з дияволом, вони не сміли клясти його в вічі, але мурмотіли прокльони йому в спину. Він знав, що вони кажуть, бо й сам міг добачити, як прогнулись підпори. Не було сумніву: Джіген сказав правду. Твердий камінь не міг гнутись; і все ж твердий камінь гнувся. Коли глянути через неф до південних вікон, видно було, що дві ближчі підпори на середохресті ледь помітно прогнулись досередини, хоча для цього треба було придивлятися довго й пильно. Все ж у цьому було й щось добре: чим дужче прогинались підпори, тим менше вони бриніли. До середини літа вони, здавалося, зовсім перестали й прогинатись, і бриніти; але Джіген сказав, що вони дожидають осінніх бур, і тоді сам він волітиме податися кудись-інде. А тим часом так уже зробили всі, крім будівників та того, хто приносив їм удачу.

Нагорі працювали гарячково, бо кожен уже відчував на обличчі подих тих осінніх бур. Джослін знав цих людей, від німого й до Джігена, так добре, як не знав іще нікого в житті. Він належав до їхнього війська. Спочатку він тулився попід стіною шпиля, весь час відчуваючи за спиною свого ангела, а потім почав підсобляти, коли носили бруси або каміння, підтягували щось на линві чи підважували ломами.