Шпиль - Сторінка 23

Будівники звертались до нього: "Отче",— але ставились до нього, як до дитини, й жартували з ним. Кам'яна оболонка все вужчала, і в ній, як у шатрі, відлунювали сміх і гнівні голоси; Джослінові тепер доручали металеве дзеркало, щоб спрямовував відбите світло всередину. Він дуже пишався цим, аж до сліз, хоча й сам не знав чому. Сидів навпочіпки, тримаючи дзеркало, а старший тесля лежав горілиць і щось підтісував у кутку.

— Трохи ліворуч, отче.

— Отак, сину мій?

— Ще, ще! Отак.

І Джослін сидів навпочіпки, старанно спрямовуючи світло. "Всі вони добрі люди,— думав він.— Лаються, блюзнять, працюють руками, але вони добрі люди. Отут, під сонцем, майже за чотириста футів від землі, я просто нутром відчуваю, які вони добрі. Може, це тому, що вони теж обранці, як і я".

Тому він розповів їм про свого ангела, і вони не здивувались, а подивились йому за спину й поважно закивали головами. Потім він розкрився перед ними ще більше, розказав їм про своє видіння, бо йому здавалося, що вони гідні такої нагороди. Але вони не зрозуміли. І він кінець кінцем замовк, похитав головою й невдоволено пробурчав:

— У мене воно десь там записане.

Потім він згадав за проповідь, яку збирався виголосити, коли вежу закінчать і в середохресті спорудять амвон. Та його слухачі на це спохмурніли. Джіген сказав, що там, коло підпор, тепер погодиться працювати тільки дурень, а з нього вже вистачить. Тільки німий підійшов до Джосліна, щось мугикнув, закивав головою й поплескав себе по грудях. Отак незгода й скінчилася.

Одного дня будівники скінчили роботу раніше і, хоч як Джосліп умовляв їх лишитися, пішли. Просто пішли, покинувши його, ніби він був не їхній. Отож за хвилинку спустився вниз і він, але серед людей, що були внизу коло собору, йому важко було втримувати в голові образ шпиля. Він подивився на прогнуті підпори й ходив по собору, поки тиша та золота мережка слідів знову загнали його на сходи. Він піднявся нагору ними, а потім — хисткішими драбинами, що були підвішені між восьмикутниками. Вій знав, що тепер йому лишилося тільки чекати, а тому піднімався повільпо, але помітив, що й від цього серце його калатає. Одначе діставсь аж нагору й присів там, у царстві круків. Сонце заходило в глибокій тиші, а шпиль весь був у нього в голові.

Та перше ніж зайшло сонце, Джослін виявив, що він тут не сам зі своїм ангелом. Хтось іще дивився йому в обличчя. Це створіння було в рамці металевого дзеркала, що стояло на тлі неба навпроти нього. Майнула думка вимовити якесь заклинання, та коли він підняв руку, та постать теж підняла руку. Тому він порачкував по дошках до неї, і вона порачкувала назустріч. Звівшись на коліна, Джослін утупився в буйний німб волосся, худі руки й ноги, що видніли з-під брудної підтиканої ряси. Він вдивлявся все пильніше й пильніше, поки дзеркало затуманив його власний віддих і довелося протерти його рукавом. Тоді він знову став навколішки й ще довго дивився на себе. Розглядав глибоко запалі очі, лоб та вилиці, туго обтягнені шкірою, запалі щоки. Розглядав і ніс, тепер справді схожий на дзьоб і майже так само гострий, глибокі борозни зморщок, блиск білих зубів.

Вигляд самого себе навколішки прояснив його думки. "От, Джосліне,— нечутнЬ сказав він до відображення,— от, Джосліне, куди ми прийшли. Почалося все, мабуть, тоді, коли нас збили з ніг. Тоді, коли земля поповзла, десь тоді. Ми пам'ятаємо все, що сталось відтоді, а що було раніше — мріє, ніби в сновидді. Окрім видіння".

Потім він підвівся й почав тупцятись на помості. Вечірнє небо над вінцями земної чаші вже позеленіло. А потім вінця почорніли, й морок наповнив чашу так швидко, що й незчувся Джослін, як уже впала ніч і з'явилися бліді зорі. На обрії він побачив вогонь і вирішив, що то загорілась копиця сіна; та коли повів очима понад краєм мурування, то побачив на вінцях земної чаші ще й ще вогні. Його охопив нестямний жах, бо він збагнув, що це вогні Купальської ночі, запалені в пагорбах ідоловірцями, поклонниками диявола. А ген далі, в Долині підпертих каменів, яскраво палахкотіло величезне вогнище. Він аж скрикнув, але не з жаху, а зі скрухи. Бо пригадав своїх будівників, своїх добрих людей, і збагнув, чому вони покинули роботу раніше й куди пішли. Тому він голосно вигукнув, ніби гніваючись на когось:

— Вони добрі люди! Це я кажу!

Але то був тільки спалах почуття. А в душі він знав усю правду.

— Це ще одна наука. Наука, гідна цієї висоти. Хто міг би передбачити, що це належало до задуманого? Хто міг знати, що шпиль, який я мав за кам'яний начерк молитви, піднесе хрест на таку висоту, щоб віч-на-віч змагатися з вогнями диявола?

І враз у його уяві постали й будівники, й жінка, що ткала золоту мережку слідів, і він гірко заплакав, сам не знаючи, над чим,— хіба що над гріхами всього світу. Нарешті, коли очі вже висохли, він сів і сонпо задивився вдалину, де танцювало полум'я лиховісних багать.

Думка повільно верталась до його власного життя. "Коли цар Давид не зміг побудувати храм, бо на його руках була кров, то що сказати про нас, про мене?" Враз перед його очима виринув жахливий обряд хрещення, і він скрикнув; а потім, тільки-но він спромігся відігнати той образ, насунула ціла юрба спогадів. Неспроможний зупинити їх, він дививсь, як з'являються нові й нові. То були неначе окремі фрази якоїсь розповіді, і хоч ішли вони не подряд, не послідовно, та промовляли досить багато. Розповідь була про неї, про Роджера з Рейчел, про Пенгола, про будівників. Джослін дивився вниз, крізь драбини, крізь дерев'яні настили, крізь склепіння, аж у яму, викопану в середохресті, ніби могила для якогось вельможі. Забуті лиховісні вогні мигтіли по всьому обрію, але Джослін усім тілом відчував крижаний холод. Йому згадалось, як він стояв коло ями й дивився під ноги, а серед пилюки та сміття лежала гілочка з огидною бурою ягідкою, що прилипла до його черевика.

Він прошепотів у темному повітрі висоти:

— Омела!

Омела, ягода чаклунів-друїдів! Він нарешті спробу-1 вав молитись; але з'явилась вона, снуючи золоту мережку слідів, голова її схилилася, сукня розмаялась, і круг них обох мигтіли лиховісні вогнища. В нестямному жахові Джослін простогнав:

— Мене зачаклували...

Він рушив униз, часто зупиняючись, бо не бачив щаблів під ногами, і уривки розповіді горіли у нього перед очима, а в середохресті знов укладені на місце кам'яні плити були гарячі, наче від пекельного вогню.

РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТИЙ

Відтоді він уже не сміявся разом з будівниками, а тільки умовляв їх. Він помітив, що вони, хоч і не бачать ангела в нього за плечима, все ж дістають від нього якусь полегкість. Так настав і минув серпень, і шпиль був майже завершений. У серпні якось налетіла з південного заходу буря, і шпиль хитався, ніби щогла; та підпори, хоча й прогиналися, не зломились. Саме під час тієї бурі отець Адам сказав Джослінові, що леді Алісон більш це писатиме йому, але приїде сама побачитися з ним.

Буря вщухла, але погода лишилась погана. То дощ, то ясний день, то знов дощ; а у вересні, коли мав би видатись хоч тиждень погожий, щоб завершити роботу, небо відкрилось таке безмірно високе, що це було наче провістям жахливих бур. Робітники весь час морочилися з верхняком, кляли його, а вітер шарпав їх. Джослін не спускав очей із свинцевих вод річки: чи не везуть по ній від моря священний Цвях; а в його уяві той Цвях уже з'являвся, всемогутній, виблискуючи сяйвом Риму, звідки послав його єпископ, що й досі лишався там. Він думав, що, мабуть, і погода щось про це знає, а тому квапиться, бо налітали пасма дощу й сікли людей, ніби камінцями з пращі, так розганяючи кров своїми ударами, що будівники, хоча й промоклі, навіть не мерзли. В таку негоду, коли вітер задирав їм плащі аж на голови, вони поставили верхняк на місце. Два дні вони розбирали риштовання на шпилі, що аж здригався від вітру: лиш кілька мостин зоставили, щоб можна було врешті поставити хрест, у підніжжі якого лежатиме в ковчежці Цвях. Першого з тих двох днів Джослін справді загледів Цвях за п'ятнадцять миль — його несла від селища до селища довга зміїста процесія. Та перше ніж смеркло, хмари попливли так низько, що вже не видно було ні процесії, ні прибуття візитатора. Весь час Джослін квапив будівників своїми умовляннями, а дощ стікав по його голих ногах, і вітер штовхав його в спину. Коли все було зроблене, вони спустились у затишок вежі, по хистких драбинах, аж на поміст над склепінням. Джіген розставив усіх на місця й дав кожному в руки важку довбню. Довгенько люди мовчки стояли з довбнями біля клинів, а Джіген оглядав усю снасть.

Нарешті він обернувся до Джосліна:

— Якби більше людей...

— То приведи.

— Де ж їх узяти?

Обидва знов замовкли. Німий щось тихо мугикав без'язиким ротом. Джіген подивився на коловорот.

— Як не зробимо зараз, буде запізно.

Він підійшов до коловорота, висмикнув загвіздок, крутнув вал на півоберта, зупинив його й прислухався, наставивши вухо до дерев'яної кліті всередині шпиля, що здіймалась угору на всі півтораста футів. Линва все ще туго обвивала восьмикутник, стягуючи клини, на яких лежала вся вага кліті.

— Вибивайте клини. Помалу!

Застукали довбні, але більш ніяких звуків не чути було. Джіген крутнув коловорот іще на півоберта.

— Постукайте ще!

Він обійшов восьмикутник, поплескуючи в долоні.

— Не знаю... Не знаю, і все. Чому він сам не прийде, виродок пузатий!

Коловорот завищав, линва зірвалась. Дерев'яна кліть зарипіла, затріщала, пронизливо заскреготіла; а потім клини повилітали на боки, як ото вилітає сливова кісточка, стиснута між двома пальцями. Восьмикутник упав на своє місце, грюкнувши гучніше від грому, аж у вухах заболіло; а вежа ходором заходила під ногами. Джослін упав навколішки; крізь тріск та гуркіт він чув, як будівники, горлаючи, кинулись один поперед одного до драбини. Кліть хиталась, тріски, пилюка й кам'яні скалки танцювали на помості. Над головою в Джосліна корчилась, тріщала, витягувалась дерев'яна споруда. А він стояв навколішки, обхопивши себе руками, й чув, як тріск та гуркіт стихає, як дерево вже тільки порипує та повискує. І врешті лишився тільки шум вітру; одначе вітер уже мав нові струни, щоб на них грати, й випробовував їх. Шпиль хитався, і вони бриніли, але ще незграйно.

Нарешті Джослін випростався.