Шпиль - Сторінка 24

"Ще трошечки,— подумав він,— і я віднайду мир. Треба принести Цвях".

А тоді рушив до драбини й спустився вниз.

Але миру не було — навіть унизу, під крученими сходами. Одна линва, в шпилі, попустилась, зате неначе на-тяглась інша. І та інша обвивала йому груди. Він подумав: "Я знаю, що це. Вийшло так, що ми з дияволом біжимо наввипередки. Обидва біжимо щодуху до останньої межі. Але я добіжу перший".

Він постояв на плитах між підпорами. Прислухався, і линва на грудях затяглась тугіше, коли він почув, як звір дряпається в горішні вікна, рвучись до храму. Та звір був уже не один. їх був легіон. Вони обліпили весь собор, торгали двері й вікна, ніби лаштувались до останнього приступу. Джослін зрозумів, що треба поспішати, й вибіг у подвір'я з аркадами. Але там його зустріли каноніки: вони з'юрмились без ладу й голосно нарікали.

— Де Цвях?

Та, замість вручити Цвях Джослінові, вони тислися круг нього, й смикали за одежу, й говорили щось незрозуміле. Хтось обсмикав на ньому підтикану рясу, прикривши голі ноги.

Чиїсь руки пригладили йому волосся, і він зрозумів, чого від нього хочуть. Він гукнув у відповідь:

— Не скажу нічого, поки не дасте Його мені.

Всі притихли, тільки в другому кінці подвір'я галасували хлопчики-хористи. Джослін поглянув на каноніків, на вікаріальних хористів, на дияконів. "Такі самі, як Роджерове військо,— подумав віп.— Тільки жоден з них не має тієї відваги".

А в високій кроні кедра шепотілися біси.

І тоді отець Анонім подав йому Цвях у срібному ков-чежці, і Джослін узяв Його, впавши навколішки, так що дехто з юрби теж став на коліна. Але він притиснув Його до линви, що стягувала груди, вбіг до собору й поклав Його на престол, де Він яскраво світився в ковчежці, а круг Нього лунали співи; Джослін тільки не розрізняв слів. Він промовив до Цвяха: "Ох, поквапся!" — бо знав, що тоді, коли Цвях буде забитий, настане мир. Потім він вернувся до тих, що чекали на нього, стягнений линвою, окинув їх поглядом й побачив, що там багато нових облич; а власне, то були давні обличчя, побачені в новому світлі. Весь останній рік вони порпались тут, унизу. Ходили, сприязнившись по-новому, по двоє, по троє. На думці в них (біси раптом заскиглили) не було таких тяжких справ, як у нього, їхні голови заповнювали дрібниці, тому життя здавалось їм легким. Та вони й самі були дрібні, а під його поглядом іще дрібнішали.

Він почув, як Ансельм мовить:

— А може, хай побачить його отакого?

Настала мовчанка, і всі вони стали менші за найменших хлопчиків-хористів. А потім ці малі діти почали розступатись на боки, човгаючи підошвами, але вони не спускали з нього очей, ніби хотіли роздивитися, що у нього н голові. Ось вони вишикувались у дві лави, і перед Джосліном лишився прохід, що вів до високих дверей зали капітулу. Він подивився на ті двері й подумав: "Ві-зитатор зрозуміє, що я став робітником, муляром, теслярем, бо так було треба".

Перед ним відчинили одну стулку дверей, і він увійшов. Зупинився за порогом і звів погляд на вікна, в які шкрябались лапами біси. Та він знав: навіть як вони вдеруться сюди, не страшно. Отже, можна опустити погляд. Перед ним, за довгим столом, закладеним грамотами, сиділо семеро людей повного зросту: візитатор з помічниками. Джослін ступив уперед, укляк біля стільця, поставленого для свідків, і назвав себе:

— Джослін. Настоятель кафедрального собору Пречистої діви Марії.

Всі семеро втупились у нього. Два писарі поклали пера й звели очі від свого письма. Сам візитатор ледь звівся в кріслі й нахиливсь уперед, зіпершись руками на стіл. Він мав смагляве обличчя в глибоких зморшках, кущуваті брови, глибоко посаджені очі. Чорне з білим обла-чення вільно спадало на ньому. Він хвилинку розглядав Джосліна, а потім чемно показав на стілець. Джослін підвівся з колін і вклонився; всі за столом теж устали й уклонились, наче гребінь хвилі. Джослін сів на стілець, і вони теж посідали; він мовчав і дивився, як вони кивають один до одного й перешіптуються.

Нарешті візитатор обернувся до нього:

— Це не слідство, мілорде. Але, може...

— Питайте, що вам треба, я відповідатиму.

— Звичайно.

Візитатор раптом усміхнувся. "Він розуміє,— подумав Джослін, стиснутий своєю линвою.— Він на моєму боці, і він не дрібний".

Та візитатор уже заговорив знову:

— Може, ця попередня розмова спростить усе діло.

"Спростить усе діло,— подумав Джослін.— Коли він

хоче цього, я можу допомогти йому".

— Мене мають за божевільного.

Знов запала тиша, а Джослін зазирнув собі в душу й не став опиратись. Він поважно закивав до візитатора.

— Може, це й правда.

їхні голови знов нахилились одна до одної. "Врешті,— подумав він,— я не спростив справи, а ускладнив її". Він застогнав, підняв руку до голови й щось намацав у волоссі. Витяг звідти закручену стружку, розтяг її, перервав і кинув. За столом зашепотілись, один із писарів кивнув головою, швидко вклонився й вийшов.

Візитатор лагідно сказав:

— Ми тут склали список запитань, вибраний із доповідей та скарг.

— Доповідей? Скарг?

— Невже ви не знали? Декотрі вже два роки як надіслані!

Джослін перебрав у думці останні два роки.

— Я був дуже зайнятий.

Візитатор уже відверто всміхався.

— Декотрі запитання, по-моєму, вже не зовсім доречні. Наприклад, щодо свічок.

— Яких свічок?

Візитатор подивився в подану йому грамотку. В голосі його з'явилась якась дивна нотка.

— Цей канонік, здається, гадає, ніби нашій святій церкві завдано смертельного удару тим, що паства два роки не засвічувала свічок у нефі собору.

— Ансельм!

— Він ваш ризничий, так? Видно, чимала частина його прибутків надходить від продажу свічок; хоча, звичайно, головний мотив його скарги куди поважніший, з духовної сфери. Так. Отець Ансельм, старший канонік, ризничий кафедрального собору Пречистої діви Марії. Він має особисту печатку.

— Ансельм!

(А той відходив, меншав, зникав, задкуючи, в довгому переході...)

— Мілорде настоятелю! Може, наша справа стане ясніша, якщо ви підтвердите чи спростуєте декотрі загальні... звинувачення.

— Я ж сказав: питайте, що вам треба.

— Що ж, почнемо, мілорде.

Візитатор почав перебирати аркуші. Джослін чекав, склавши руки на грудях, і дивився на рядок сандаль під столом. Та ось візитатор звів очі.

— Ви погодитеся, що, як сказано тут, "пишне ткання хвали богові" було без потреби припинене?

Джослін ревно закивав головою.

— Це правда. Щира правда! Чиста правда!

— Поясніть.

— Перше ніж почали будувати вежу, ми по змозі краще відгородили східний кінець собору, і служба божа відтоді правилась у приділі Пресвятої діви.

— Так звичайно й роблять.

— Отже, тоді служба ще правилась. Але згодом, розумієте, люди відчули небезпеку. Коли підпори почали бриніти, а потім прогинатись, уже ніхто ні з капітулу, ні з мирян не важився молитись у соборі.

— Одне слово, служби припинились?

Джослін швидко зиркнув угору й розвів руки.

— Ні. Зваживши всі перешкоди на нашому шляху, ви зрозумієте. Я весь час був там. Це теж було на свій лад служіння богові. Я був там, і вони теж були там, примножували славу храму.

— Хто це — вони?

— Будівники. їх, звичайно, ставало все менше й менше; але декотрі лишились до самого кінця.

Візитатор не сказав нічого, але Джослін відчув, що його зрозуміли, й квапливо заговорив далі:

— Я не знаю, які там підписи й печатки — крім однієї — під отими грамотами, що у вас, і які в них скарги — хіба в найзагальиіших рисах. Я тільки знаю, що шукав круг себе, кликав до себе людей з вірою — і не знаходив.

Він побачив, що візитатор не сподівався такої відповіді, але задоволений нею. Дивлячись у те приязне обличчя, Джослін відчув палке бажання пояснити все до кінця.

— Розумієте, люди поводились по-різному. Одні втекли, другі лишились, а треті — самі лягли в мурування. Пенгол...

— Ах, справді. Пенгол.

— Вона вплетена там повсюди. Вона померла, а потім ожила у мене в голові. Вона й зараз тут. Вона не дає мені спокою. Доти вона не була жива, тобто була, але не так, як тепер. І про нього я, певне, знав раніше, розумієте, десь у підземеллях свого розуму. Але це було, звичайно, необхідне. Як і гроші.

— Так, про гроші теж треба поговорити. Це ваша печатка? А оце?

— Мабуть, моя. Так, моя.

— Ви багата людина?

— Ні.

— Тоді як це все буде оплачене?

— А так, як Господь укріпив оті підпори й послав нам Цвях.

І знов тиша замість співу, порожнеча в пам'яті, незносний тягар... Джослін байдуже дивився, як тихенько вернувсь на своє місце писар, а позаду й трохи збоку, на місці для свідків, з'явивсь отець Анонім. А в шибки шкрябались і грюкали біси. Думкою Джослін уже біг на шпиль, щоб випередити їх.

— Мілорде, поки ми тут говоримо, шпиль може завалитись! Дозвольте мені взяти Цвях і забити Його!

Візитатор пильно подивився на нього з-під густих брів.

— Ви гадаєте, що шпиль — за браком цвяха...

Джослін швидко підняв руку, щоб спинити візитато-

ра. Насупивши брови, він силкувався вловити пісню, що бриніла так близько, на самому краєчку пам'яті; але вона розтанула, як і Ансельм. Він звів очі й побачив, що візитатор відкинувся на спинку крісла і якось дивно всміхається.

— Мілорде настоятелю, я глибоко шаную вашу віру й захоплений нею.

— Мою віру?

— Ви згадали якусь жінку. Хто вона? Пречиста діва?

— Ні, ні! Що ви! Де там! Це Пенголова дружина. Після того, як я знайшов омелу, розумієте...

— Коли це було?

Запитання було тверде й гостре, як ребро каменя. Джослін побачив, що всі семеро застигли й дивляться на нього пильно, поважно, мов судді.

"Ось воно що,— подумав він.— Як я досі не здогадався? Мене судять".

— Не 8наю. Не пам'ятаю. Давно.

— А які це люди "лягли в мурування"? Що ви цим хотіли сказати?

Джослін обхопив голову руками, заплющив очі й захитався з боку на бік.

— Не знаю. Слів бракує. Такі труднощі...

Настала довга мовчанка. Нарешті він розплющив очі й побачив, що візитатор уже знов усміхається ласкаво, як друг.

— Ну що ж, мілорде настоятелю, нумо далі. Про тих будівників, що лишалися з вами до кінця. Вони путящі люди?

— Так!

— Путящі люди?

— Дуже, дуже путящі!

На довгому столі почали перебирати грамоти. Візита-тор узяв одну й став читати рівним, спокійним голосом:

— "Убивці, горлорізи, бешкетники, баламути, гвалтівники, відверті перелюбники, содоміти, безбожники чи й ще гірше".

— Я...